Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗАЗВИЧАЙ, ми не часто розводимось про патріотизм. Може, тому, що нарівні з коханням це щось дуже особисте, інтимне, таке, що не виставляється напоказ, про що не кричать на кожному розі бо, як і кохання, це почуття є дуже глибоким - на рівні стану душі. Саме тому нормальна людина має деяке застереження від частого й недоречного маніпулювання ним. Адже і виявляється воно по-справжньому зовсім не в словах, а у вчинках. У яких? У всякому разі не в таких, як ритуальне раз на рік ходіння під прикриттям ОМОНу до пам'ятника тому, хто для пересічного українця є втіленням любові до Батьківщини, не в таких, як доведення до вимирання свого народу, не в таких, як здавання за безцінь стратегічних галузей хай і братній, але ж іншій державі під несамовиті крики про небезпеку приходу американського зятя. Не вважати ж насправді яскравим виявом патріотизму останню ініціативу пана Таряника про передачу Росії Південного узбережжя! Проте він же напевно вважає себе патріотом. Чи ні? Чи він з тих, про кого згадує пані Катя Шмєль в своїй статті "Шароварный патриотизм" ("РК", № 19, 2004), дивуючись, як це "...господа из украинских национально-культурных и просветительских структур не допускают мысли, что человек вполне может не любить страну, в которой живет, не разделять её культурные ценности, не учить язык?" Ох, ці вже мені "господа"-просвітителі з їх тупою хохляцькою впертістю й вірою в дурні ідеали! Ну що вони носяться зі своїми культурними цінностями... Хіба ми живемо не за демократії? В світі ж, окрім України, - он скільки країн! Серед них і казкова Індія, і багата Америка, не кажучи вже про Росію. Вірно, мила Катю, вірно - як можна любити й поважати корумповану державу з проблемним життям, безробіттям та розбитими дорогами! Це ж ніби любити смердючого обшарпаного старця. Нічого собі - патрія! От, лишень, хто довів її до такого стану - може, національно-культурні просвітителі? Може, опальні телевізійники на кшталт пана Польченка? Може, американський зять, на якого виливається нині стільки бруду? Чи все ж таки влада, яка той бруд ллє? Відповідь проста і несенсаційна: вина тих, в чиїх руках і були сконцентровані всі ці тринадцять років важелі державної влади, тих тихих та сумирних, які, беручись до урядування, обіцяли нам золоті гори, а натомість весь цей час набивали за наш рахунок свої власні кишені.
Хто, перебуваючи в здоровому глузді, стане заперечувати той факт, що кожен уряд, включно з теперішнім, вважав за необхідне йти з простягнутою рукою до Заходу, тим самим все глибше затягуючи Україну до боргової ями. Як виняток з того ряду можна назвати уряди Вітольда Фокіна та Віктора Ющенка - того самого американського зятя, який спромігся за час свого півторарічного урядування не тільки уникнути нових боргів, а й виплатити частину заборгованого попередниками, а саме: один мільярд доларів зовнішнього боргу. За цей же час населенню було повернуто 3,1 мільярда гривень боргу, а за наступний 2001 рік ще 2,1 млрд. гривень. Але це - виняток. У нинішньої влади інші досягнення, а саме: хлібна криза, ріст цін на спирт, повзучий ріст цін на товари широкого вжитку, на харчі, нещодавні "досягнення" в паливній сфері. А протягнуте через парламент зменшення з подання того ж уряду мінімальної заробітної плати? Звинувачений в приховуванні десяти мільярдів гривень, уряд Януковича мовчить, не відкидає відкрито кинуте звинувачення, бо правда надто очевидна, аби її заперечувати.
Справді, хіба можна любити країну, де "незалежною" пресою, електронними мас-медіа керують за допомогою темників, а тих, хто не згоден з такими правилами гри, закривають, як Радіо "Континент" чи Радіо "Довіра", втягують в показові судилища ("Сільські вісті", "Україна молода", інтернет-видання "Українська правда"), а особливо незгодних просто прибирають (Гонгадзе, Александров). В цьому ряду й "вільне" українське телебачення. І тут я цілком згоден з пані Катею Шмєль - вся ця історія з Олександром Польченком таки виходить за рамки особистого життя і долі знятого з ефіру телевізійника. Звісно, можна говорити про критерії професійності і таланту, про уподобання й несприйняття, про малопрофесійну лапідарність (до речі, що б воно ото значило? Латинське слово lapis означає камінь. Катя вживає його як прикметник, але ж латинські прикметники не мають таких закінчень. То, може, це від англійського прикметника lapidarys, що означає акуратний, точний, викарбуваний на камені?), а можна просто сказати, що чесні й порядні люди для цієї влади - мов та кістка в горлі.
Чесне слово, я не ставлюся упереджено до ДТРК "Крим". Деякі її програми мене цілком влаштовують. І все ж мені було б набагато простіше зрозуміти мотивацію її керівництва у випадку зі зняттям О. Польченка, якби всі їхні програми були на високому професійному рівні, бо ж чого там гріха таїти - душок провінційності притаманний багатьом з них. Але ж то не стільки наша вина, як біда. Не слід забувати, що ще якихось п'ятнадцять років тому українського телебачення, власне, не було, бо зводилося воно, зазвичай, до репортажів з ланів та до отого самого гопака, який так дратує милу Катю Шмєль.
Звісно, дуже хотілося б, аби спектр програм українського телебачення в цілому і кримського зокрема став би ширшим, яскравішим, різноманітнішим, а самі програми - цікавішими, такими, які доходили б до кожного серця, бо ж ми такі різні... Вірю, що так воно й буде. А що ж зараз? Нині маємо в українському Криму мізерні декілька годин україномовних програм на тиждень. І то - на одній-єдиній ДТРК. Решта компаній, здається, ведуть свої програми суцільно мовою сусідньої держави. Та ж сама ситуація і з пресою. Маємо єдину на весь Крим українську газету "Кримська світлиця", і це єдине серйозне видання змушене виживати всі ці роки. І то не через брак читача, а через абсолютну байдужість з боку української держави. То ж про які західні фонди, про яких щедрих донорів, про які гроші Києва ведеться, коли колектив високопрофесійних газетярів місяцями сидить без зарплати? Зате російськомовна преса отримує чималі дотації з державного бюджету. Невже пані Каті невідомо про такі кричущі факти?
А хіба не є проблемою на тринадцятому році незалежності українська освіта в українському Криму, де на загал аж чотири (!) українські школи? Тож чи дивно, що польченківський "Млин" роками перемелював одні й ті ж проблеми! Чи варто дивуватися, що представники української громади Криму не на жарт стурбовані таким становищем, коли на теренах власної держави фактично зневажаються інтереси титульної нації. Правда, за визначенням Каті Шмєль, то все професійні патріоти. Що ж, їм можна докоряти багато чим, в тому числі й небажанням бути бидлом, та тільки не іудиними срібняками. Вірю, їхня настирливість декого дратує, комусь до них байдуже, але для думаючих людей вони все ж цікавіші за авторів "віконно-аншлаговської" полови чи тих, хто (чи не за державний кошт?) замовляє щоденну політRENформацію з безславних полів плюндрованої Чечні.
Особисто у мене нема жодного сумніву в тому, що зняття програм О. Польченка має під собою чітко виражене політичне підґрунтя. В країні, де кримінальна влада займається фальшуванням виборів, фактичним цензуруванням інформаційного простору з одночасним знищенням непокірних, де прокуратура роками затягує розслідування тих злочинів, іншого панові Польченку не слід було й чекати. Думаю, він цілком свідомий цього. Та чи свідома цього Катя Шмєль, чи вона справді вірить в те, що Польченка знято через його непрофесійність? Хотілось би вірити, що справа тут в останньому, помноженому на особисте несприйняття. Інакше це означало б підігравання тій самій владі, яку Катя вважає корумпованою, а отже, не вартою доброго слова.
І все ж хотілося б подякувати пані Каті за небайдуже ставлення до проблем українства в Криму, за її скромний некрикливий патріотизм, за розуміння необхідності відродження державної мови. Насправді я теж не люблю патетики. А патріотизм... На моє глибоке переконання, він не може бути ні шароварним, ні самоварним, ні квасним, ні якимось ще. Патріотизм, як би це не звучало для когось банально, - це всього-на-всього любов до рідної землі, до краю, з яким пов'язав свою долю, до держави, в якій живеш (не плутати державу і владоможців!) - не більше, але й не менше. А це означає - жити життям того краю, його радощами й болем, відстоювати його, а не чиїсь інші інтереси, оскільки це інтереси кожного з нас. Це передбачає, між іншим, і знання культури, знання мови, бо без цього ми приречені на непорозуміння й конфлікти. Вже нині буйним квітом квітне, з потакання безмозкої влади, різного роду бузина, чий сморід спритно використовують із зовсім не безневинними намірами меткі "нащадки Хмельницького". Що з того виходить, вже знаємо. Зомбування піддатливих мізків пітекантропів і як результат - осквернене погруддя Коб-заря.
В цьому сенсі показовим є ставлення влади до явних спроб розпалювання міжнаціональної ворожнечі неосудною "Крымской правдой" і до досить толерантної статті в "Сільських вістях". От де сюжет для, без сумніву, талановитого пера пані Каті Шмєль! Не заперечую - дуже сміливо викрити владу, назвавши її корумпованою, а туалети смердючими. Хай знають, хто ще не чув! Але треба ще бачити причину того всього. А вона великою мірою полягає в тотальній бездуховності, в манкуртстві, у втраті самосвідомості. Десятиліттями комуністична влада нівелювала народи Союзу, виводячи нову спільноту - радянський народ. Ми вистояли тоді, вистоїмо й тепер.
Наостанок хотів би запропонувати вірша відомого українського поета, мого доброго знайомого пана Олега Орача.

*  *  *

Ми живемо і житимем.
Дарма,
Що нас обсіли тимчасові
злидні,
Хоч це і не на день,
 і не на три дні.
Ми є народ, не ледарі,
 не сидні.
Знеславлені, ми не йдемо
 з ума -
Не тільки ідіоти і сексоти,
Є в нас борці, і є в нас
патріоти.
В нас ум і воля,
і роздолля є.
Ми не воли-невольники.
Встає
З колін Вкраїна і питає:
"Хто ти?"

с. Міжводне, Чорноморський район, Автономна Республіка Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 04.06.2004 > Тема "Резонанс"