Версiя для друку Обговорити в форумi

Інтерв'ю мами режисера Олега Сенцова, який оголосив безстрокове голодування - «Громадському»

Мама Олега Сенцова Людмила Георгіївна бачила сина востаннє три роки тому — влітку 2015 на суді в Ростові-на-Дону, через скло. А перед тим — 12-го травня 2014-го, коли Олега вивели з дому в наручниках.
Колишня вихователька всі ці роки разом із донькою — старшою сестрою Сенцова — виховує двох дітей Олега. Це 15-річна Аліна і 12-річний Влад, який має аутизм. Переживає найбільше, що діти дорослішають без батька, який був для них найбільшим другом.
Сенцов з далекого ув'язнення все ж намагається давати настанови дітям. Людмила Георгіївна показує книжки, які той радить читати доньці: «Ловець у житі» Селінджера, «Кульбабове вино» Бредбері, «Голову професора Доуеля» Бєляєва і «Три товариші» Ремарка.
Розповідає про непохитність характеру Олега, який успадкували діти. Саме тому й частково погодилася з тим, що син не готовий зустрічатися з родиною, навіть якби мав таку можливість. Але й розуміє, що подорож, довжиною 5 тисяч кілометрів, із села з в Бахчисарайському районі Криму на Ямал, в її віці неможлива.
Вона боїться, що про Олега забудуть. Саме тому готова говорити зі знайомими журналістами. Водночас такі розмови даються складно — це вкотре роз'ятрює рану.
Ми спілкувалися з Людмилою Сенцовою цьогоріч  у березні, напередодні поїздки Громадського в Лабитнангі — місто на Півночі Росії, де розташована колонія «Білий ведмідь», де за сфабрикованою справою утримують звинуваченого в тероризмі Олега.
Людмила Сенцова востаннє бачила сина, українського кінорежисера Олега Сенцова три роки тому  — влітку 2015 на суді в Ростові-на-Дону (на фото — Людмила Георгіївна тримає першу збірку оповідань Олега, АР Крим, 4 березня 2018 року. Книжку надрукували вже після затримання Сенцова. Видавництво, що видало збірку, 50% виручених від продажу грошей віддало на підтримку його сім'ї та оплату послуг адвокатів).
У передпокої серед листів лежали агітаційні листівки із закликом прийти на вибори президента Росії — як, вочевидь, і в кожній оселі в анексованому Криму.
14 травня Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити всіх в'язнів Кремля. За даними правозахисників, їх 64, 27 із них утримують на території РФ, 58 — заарештовані в Криму чи у справах, пов'язаних з Кримом.
- Розкажіть, як ви живете? Як діти?
- Я хочу сказати, що діти молодці. Алінці перший рік і навіть другий було дуже важко. І суперечки з учителями, з усіма в неї траплялися, а тепер вона розумниця — просто поставила собі мету — отримати освіту. Вона вчиться.
Характер у неї точно, як і в Олега. Її багато розпитували про батька, а потім класна керівниця сказала: «Аліно, тобі важко. Тобі треба просто поміняти школу». «Бабусю, я спершу слухала-слухала та хотіла звідти втекти. А потім, коли вона сказала поміняти школу, я повернулася і кажу: я вчилася, вчуся і вчитимусь у цій гімназії. Вам не подобається — то йдіть самі». Тоді вона була в 5-му класі, повернулася й пішла. (15 річну Аліну виховує бабуся разом із донькою — старшою сестрою Сенцова).
- А ви розповісте, наскільки вони були близькими, як він виховував дітей?
- Мені здається, він розчинявся в них. Вони всюди були з ним. Куди він їх тільки не возив: і в гори, і на море. Він завжди був з ними. Якщо він навіть телефонує або пише, вони з Аліною досі обговорюють, які книжки читати. І вона дуже дослухається до нього.
Владику було дуже важко, тому що він його навіть не татом, а Олегом називав. Олег для нього був усім і раптом його не стало. У Влада великі очі, і він цими своїми великими очиськами дивиться: «Де Олег? Куди він пішов? Це я винен у тому, що він пішов?»
А виходить так, що 9-го травня він їх возив на якусь ферму, вони на конях каталися в Бахчисараї десь. Потім до Вічного вогню їздили, квіти з дітьми покладали, згодом ще в лазню сходили, і батько його там сильно парив, жарко йому було. І там вони посварилися. Потім Влад прибіг сюди й каже: «Ну і все, їдь!» Олег зібрався їхати — «Ну і їдь!» І так ще сказав, нібито «більше не приїзди». Але я не можу зараз точно пригадати. Але таке було.
Вихідні ще були попереду. Аліна поїхала з ним у Сімферополь. Це вона взагалі без тата не уявляла, а Влад залишився зі мною. І ось це в нього залишилося, ніби він сказав йому їдь — і той поїхав. «Це я винен, що тата немає? Це я винен, що Олег не приїде?» Це було жахливо. «Його вбили в Києві? Він зараз на небі?» Це потрібно було витримати. Аліна одразу зрозуміла. Їй можна було пояснити. А от Владові ні.
- А Влад зараз у театрі?
- Він займається в театрі для таких от дітей. Там займаються діти на візках, дівчатка там у них були, хлопчики-аутисти, з психічними відставаннями в розвитку. І дивитися страшно. Але ж талановиті.
- Скільки дітям років і скільки їм було, коли Олега забрали?
- Влад був у 2-му класі, йому, мабуть, 9 було. А зараз йому виповниться 13. Аліні було 11, зараз 15 уже. З дівчинки вона перетворилася на дівчину, на такого підлітка.
- Яким був Олег для тих, хто його не знав?
- Ви знаєте, як усі шоковані були в селі? Вони, по-перше, не знали, що він займається чимось. У школі він ніколи не хуліганив, зроду віку не було такого. Але на своєму стояв. Це так. Ви знаєте, він же дуже сильно захворів. У нього був поліартрит, і тепер у нього пальці скалічені на ногах. У нього із серцем погано було. До 8-го класу був щупленький, високий, але щуплий, груди запалі всередину. Якесь таке миршавеньке ходило. Так він як узявся в 9-му класі. Ви його взагалі бачили тепер чи ні? Так ось, він саме себе так створив.
- Він ніколи не грубіянив, ніколи не матюкався, не сварився. Такого не було. Він ліпше помовчить, але своєї думки ніколи не змінить.
- Як часто ви пишете Олегові?
- Олегові ми намагаємося писати частіше, звичайно, а от від нього майже не отримуємо листів. Раз на півтора місяці прийде, чи раз на місяць. А ми пишемо. На місяць разів чотири пишу, чотири листи. Я йому просто пишу, розповідаю про дітей, більше нічого не пишу. Де вони були, що бачили, чим займаються. Звичайно, про болячки всілякі ми йому ніколи не пишемо. В нас усе завжди добре. І діти молодці, і все добре.
- Як голос? Як звучить?
- Я сильно плакала, коли його перевели туди й він уперше зателефонував. Я ж не знала, що він сидів у СІЗО чи як воно називається, взагалі нічого не було, ні листів, ні дзвінків. Де він, що він — невідомо було. І потім дзвонить. Вірите, я, либонь, з тиждень ревла безперестанку, бо голос у нього був, не знаю, ну просто знищеної людини. Такий у нього був стан. Моторошно, просто моторошно. Відтак прийшов лист, де він начебто пояснював, що все добре.
- У наступний дзвінок він порадував, він тоді саме отримав фото дітей. Звичайно, давно не бачив. Хоча йому й раніше присилали фотографії, але півтора року не бачив і різницю помітив. Вони подорослішали. Він дуже втішений був цими світлинами. І голос дзвенів просто. Я була щаслива. Так чи йнак, не хворіє, а отже все нормально. Ну, а перший дзвінок — було страшно.
- Що він взагалі розповідав? Про умови?
- Він ніколи нічого не розповідав. «У мене все нормально». Олеже, тобі щось потрібно? «У мене все, мамо, є».
- Він не хоче зустрічатися?
- Не хоче. Мовляв, це нікого не втішить, ні тебе, ні мене, буде лише важче. Ми навіть хотіли в Ростов приїхати, я кажу, давай приїду з дітьми. Все таки Ростов не настільки далеко. Але він сказав: «Не треба, я бачив людей, які зустрічалися з дітьми. Що з ними потім відбувається». Він писав завжди: «Зрозумій, якщо ми побачимося, легше не стане нікому». Я б звичайно хотіла. Якби я його вільним побачила, я взагалі нічого не питала б. Лише дивилася б і дивилася.
- Аліна теж так каже?
- Аліна каже лише: «Я не можу. Бабусю, зрозумій, як я можу побачити тата, а потім поїхати і знову жити без нього? Мені несила». Зі сльозами на очах казала.
- Як ви собі уявляєте це місто?
- Місто я взагалі ніяк не уявляю. Мені здається, це глухий степ, усе замітає, і якийсь барак. У мене таке уявлення. Мені так страшно завше. Я стільки собі навигадувала, але це не місто з промисловістю якоюсь. Це голий степ, засніжений увесь, страшенний мороз і барак. Ось так. І це моторошно.
- Для мене Урал — це вже далеко. Я взагалі не уявляю собі, як туди дістатися. Ми з Аліною дивилися мапу, але ж це мапа. Я лиш уявляю, скільки він їхав, і який він туди приїхав.
- Мені дістатися туди самій надто важко. По-перше, зір — його практично нема. Тут я так-сяк орієнтуюся, а деінде вже важко. Звичайно, дуже хочеться побачити. Страшно, що можна ж узагалі не побачитися.
- Ви з мамою Саші Кольченка спілкуєтеся?
- Ні з ким не спілкуюся.
- Важко?
- Важко, а надто що він же такий молодий. Як уявляю його — сльози ковтаю. Думаю, маму побачу, то й поготів упаду. Знаю, як це важко. Мені важко дуже. Я ніколи не докорятиму Олегові, що так вийшло. Це його життя, йому 40 років уже було. Це його вибір. Кольченко молодший. Мені його більше шкода, бо він зовсім молоденький хлопчик.
- Що ви хочете сказати Олегові?
- Сказати, синку, ми тебе дуже любимо й чекаємо. Я дуже хочу, щоб він вийшов і щоб знову опікувався дітьми. Владові зараз потрібен батько. Він хворий хлопчик, йому необхідний розвиток. Він не дурний, читає чудово. Прочитав улітку «Тома Сойєра», «Робінзона Крузо». Усі по 500 сторінок. Він уголос мені прочитав. Перед сном читає мені вголос. Дуже любить історію. Йому необхідний розвиток. Що з нього буде, якщо залишиться зі мною?
- Я боюся, що ось так проминуть роки, забудуть і сидітиме 20 років. Ось.
Наталія Гуменюк і Олександр Назаров, «Громадське»
https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "З потоку життя"