Версiя для друку Обговорити в форумi

Думки з приводу

Приїзд до Криму Його Святості Патріарха Філарета послав Божу благодать усім, хто будує Українську державу і ще виразніше відтінив  духовне каліцтво колишніх "кримських совків", отих  сучасних "рабів", котрих Т. Шевченко з огидою називав "подножками, гряззю Москви," які  стояли під стінами собору у Сімферополі з плакатами "Філарету - анафема", "Геть з Криму, Іудо!" (хай пробачить мені Бог за переказ цих святотатств!), "Криму - канонічну церкву!" тощо.
І подумалось: що знають ці, так звані поборники канонічності, про страшний духовний холокост нашого народу? І чи взагалі вони знають історію держави, в якій живуть? І чи зблисне хоч один промінець в їхніх темних, задурених  головах? Чи й надалі, нафаршировані, як риба, лукавими імперськими міфами, вони і в ХХI столітті лишатимуться покірними "коліщатками і гвинтиками" величезного тоталітарно-імперського механізму утримування в підневільному стані (вже 200 років як анексованого Росією) Криму та (350 років як "возз'єднаної" і зрадженої Козацької республіки) України?
Колись класики марксизму-ленінізму стверджували, що "релігія - то опіум для народу". Мабуть, цього постулату не збираються  зрікатись всечесні отці московські, бо з моменту постання незалежної України і її доньки - Церкви Київського патріархату, - аж до дурману в голові лементують про "неканонічність" і "розкольництво" останньої.
І ота "неканонічність", як опіумна порція, тримає в "московській залежності" тисячі наших співвітчизників, насправді хворих лише на одну хворобу - нестачу історичної правди. Так і хочеться вигукнути вслід за Іваном Франком:

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!
...Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм?..

Невже тобі не хочеться "в своїй хаті своєї правди" про минувшину, про вкрадену і привласнену історію Київської Русі, про зраджений і сплюндрований Москвою Київський православний першопрестол? І чи справді в тій київській "колисці" зростали три брати, чи ж лише один ти, народе мій український, - дрімаєш і досі, іноді просинаючись, щоб струсити з себе вікові струпи?
А між тим, ім'я твоє теж вкрадено "молодшим (досить міфів про "старшого"!) північним братом", бо ти, народе мій, з вікопомних сивин першого тисячоліття - "народ руський"! Аж до XVIII століття Європа називала майбутню Росію "Московією", тож достеменно відомо, що брат твій явився світові в "московських" пелюшках у другому тисячолітті! В історичних метриках є чітка дата: 1147 рік - зарублено на віки.
Не занурюйтесь глибше: раніше там - непрохідні болота... Не шукайте в них Київської Русі! І так само в Київській Русі - москалів, самоперейменованих у великорусів, а згодом - в росіян, що б там не писала офіційна російська історіографія, як би не величала наших князів, привласнивши культурні і релігійні скарби! Як би не плутали, починаючи від Петра, слова "Русь" і "Росія", - географічно вони завжди будуть на різних паралелях і меридіанах! А російська історична наука, виконуючи імперське замовлення, завжди буде далекою від історичної правди. Її міфи підступні і лукаві.
Чи не краще прислухатися до думок, що займали графа Олексія Толстого? "Для досягнення істини треба раз у житті звільнитися від усіх засвоєних поглядів і заново побудувати систему своїх знань". В новій незалежній державі мусимо "заново будувати систему своїх знань", стовідсотково вільну від великодержавних міфів.
Тож міф перший - про витоки християнства в Росії. Росія ніколи не хрестилася ні в Херсонесі, ні в Дніпрі, бо тоді її фізично не було. Привласнивши собі історію нашої Київської Русі, вона привласнила дату нашого хрещення 988 року - "задовго до свого народження" - і поспішила відсвяткувати...

Міф другий - свята кримська земля є "ісконно російською". В жодній російській народній пісні чи думі, на відміну від української чи кримськотатарської, наголошує Орест Корсовецький, не зустрічається жодного кримського топоніму. Адже з часів "покорєнья Криму" (вислів О. Грибоєдова) чи то "анексії" (вислів відомого дослідника Російської імперії С. Бахрушина) спливло тільки 220 років, - занадто мізерний термін для "ісконності"! Між тим, минулого року одне з древніх міст Криму - Євпаторія - побувавши і грецькою Керкінітидою, і турецьким Гєзлєвом, підступно названим "Козловим", відсвяткувало своє 2500-ліття. Плоть від плоті кримськотатарський Бахчисарай переступив своє 500-ліття... З найдавніших літописів "Велес книги" (IХ ст.) визирає до нас Сурожська Русь з "містом сонця" - Сурожем (нині Судак), яке боронили від греків русичі. Та й у тодішній Тмутараканській Русі ніколи не зустрічали послів Московського царства... тільки київських князів.
Хочеться розвіяти ще один міф. Московський патріархат не бере свого початку в Херсонесі, він з`явився в часи анексії Криму і виходу християн на Азов. До речі, перша депортація не за національною, а за релігійною ознакою є білою плямою в історії, тож міф про самовільний вихід християн з Криму потребує певних уточнень.

Але спочатку - про ще один міф, народжений на межі незалежності України, - "про неканонічність Київського патріархату і канонічність Московського", бо й на тілі церкви бувають шрами від Іудиного гріха! А витоки його шукаймо у так званій Переяславській угоді 1654 року про "возз'єднання" України з Росією. Ця угода (чи "легенда"?) насправді стала іудиним цілунком "государєвого Московського государства" по відношенню до України, котра була тоді цілком незалежною державою і йменувалася "Війська Запорозького Україною" та "Державою Руською". (М. Лукінюк, "Обережно: міфи!", с. 65).
Доктор філологічних наук, професор Василь Лизанчук аналізуючи "ідеалістичні надії на єдиновірство" православ'я України і Москви тих часів, вважає Переяславську угоду "фатальною  помилкою для України  та її Православної Церкви."  В тому ж 1654 році, вслід за московським царем Олексієм Михайловичем, що почав іменувати себе "Великие и малые России самодержец", Московський патріарх " титулував себе патріархом Великої, Малої і Білої Росії, хоч Київська митрополія залишалась незалежною, у традиційній юрисдикції Царгорода, до 1686 року".
Запам'ятаймо цю фатальну дату: 1686 рік - початок нашого Духовного Чорнобиля. Роком раніше Московський патріарх без згоди  Константинополя (Царгорода), порушивши всі канони, що забороняють втручання у справи іншої церкви, підпорядкував Москві Київську митрополію, призначивши митрополитом Київським єпископа Гедеона. А 1686 року Царгородський патріарх Діонісій, як свідчать історичні джерела, "зрікся зверхності над Київською митрополією", продавши Москві "за три сорока соболів і двісті червоних" канонічний київський першопрестол, намолений молитвами до Бога впродовж 700 років!
І що з того, що вже  наступного року собором Царгородської Церкви було  позбавлено патріарха Діонісія патріаршої влади, а Московську патріархію й надалі Царгород не визнавав, - впродовж  трьох століть над Україною розгорнула свої чорні крила духовна радіація, аж до початку воскресіння  Київського патріархату за часів незалежності України!  Ми мусимо вийти з цього духовного Чорнобиля - лукавого, підступного, неканонічного, і створити свою єдину Українську Помісну Православну  Церкву,  - якщо справді прагнемо збудувати  Українську державу миру і добра.
Всі церкви, що є в Україні, належать народу України. Але мусимо ще повернути з московського полону духовні скарби наші, серед яких "шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, щит і меч Мстислава Володимировича, шабля Володимира Мономаха", клейноди Війська Запорозького, прапори гетьмана Мазепи... Данила Апостола, Івана Виговського, Івана Самойловича, Дем`яна Многогрішного, булави Костянтина Острозького, Івана Мазепи тощо. А також наші древні рукописи - "Остромирове Євангеліє"(1056 - 1057 рр.), "Ізборник Святослава"(1073 року), "Києво-Печерський патерик"(1462 р.), всього  73 рукописи з ХІ по ХVІІІ століття",  привласнені  так само безцеремонно, як була привласнена наша самоназва - Русь, наша історія Київської доби!
Зрештою, мусимо повернути вивезені  в Росію археологічні колекції і колекції музеїв,  цінності Музею Київської духовної академії, церковні дзвони та реліквії  храмів Волині та Поділля, а ще  - в ім'я Божої справедливості -  Володимирську Божу Матір - насправді  - вишгородську ікону Божої Матері, вкрадену Андрієм Боголюбським, який, за словами М. Грушевського, "потайки  від батька втік з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою  паладіум будущої Московської держави - вишгородську ікону Божої Матері".
Криві дзеркала офіційної російської історії спотворили нашу українську сутність, чорне називаючи білим і - навпаки. Лише Чорнобиль, як справжній, так і духовний, лишатиметься для нас символом пітьми, тією всенародною Голгофою, над якою у заступництві підняла руки Божа Матір-Оранта.
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, перебуваючи в Криму того дня, коли свята церква вшановувала "жон мироносиць", під час служби в сімферопольському соборі рівноапостольних князів Володимира і Ольги, наголосив: "І коли ніхто не вірив у Христове воскресіння, і навіть апостоли не вірили, а жінки, що принесли миро для тіла Христа, повірили  першими... Їм першим була дана блага вість...". Тож, схиляючись над понівеченим духовним тілом нашого народу,  я  теж свято вірю у воскресіння України, і не лише з-під руїн чорнобильської чуми, а й з духовного і мовного рабства. З Україною  мусить піднятися і воскреснути наша єдина Помісна Українська Православна Церква.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 30.04.2004 > Тема "Крим - наш дім"