Версiя для друку Обговорити в форумi

Незалежність, яку пишно святкуємо цими днями, на жаль, і досі, на двадцять шостому її році, не сприймається однозначно всіма верствами українського суспільства як найвища, безперечна цінність. Чи треба казати, що причиною тому, з одного боку, неймовірних масштабів шахрайство, внаслідок якого облудні пастирі до нитки обібрали свою паству, перетворили країну з розвинутою і вельми перспективною на початку дев’яностих економікою на руїну, а з іншого – інфантильність самого постсовкового суспільства, обтяженого розлогими метастазами патерналістської свідомості. Звідси ностальгія за «щасливими» часами брежнєвського застою. Звідси потяг до пошуків «доброго» Гаранта, до гречкобрайства на виборах, заохочуваного не лише наймудрішим з Президентів, але й деякими представниками проєвропейського крила вже нинішньої генерації політиків. Звідси поблажливе ставлення до такої ж продажності, до тотальної корумпованості «нової еліти», яка не те що новою – на загал, елітою за визначенням не є.
Саме та поблажливість, байдужість, крайньохатість совкового «гвинтика» і були причиною того, що привладним шахраям упродовж всіх двадцяти шести років сходить з рук не лише їх маніякальна клептоманія, але й відверта зрада інтересів нації. Руйнація економіки, яка зрештою довела до масового безробіття, до зубожіння рівня бідних африканських країн, до пенсій менших за 50 американських доларів, до неспроможності більшості українців сплатити за опалення своїх осель, до короткого ланцюга субсидій, до того, що молодь, не бачачи свого майбутнього у власній країні, рудими мишами розбігається по світах – все те лише частина великої зради. В тому ж тренді і нищення війська, яке відбувалося, до слова, не лише за часів януковицьких міністрів оборони (за часів Леоніда Даниловича і навіть Леоніда Макаровича воно нищилося не менш ефективно), і упослідження мови нації, культивування натомість мови вчорашньої метрополії, і зведення надбань вікової культури нації до шароварів-вишиванок та ляльок-мотанок.
Користуючись інфантильністю значною мірою переформатованого суспільства, наднаціональна мафія, що виросла з поєднання комуністичної номенклатури та криміналу, практично не має серйозних стримуючих факторів. Зайве казати, що за таких обставин її не цікавлять ані інтереси нації, які є суттю діяльності будь-якої влади, що позиціонує себе як демократична, ні якась-там ефемерна незалежність – нічого, окрім задоволення невситимих приватних інтересів.
Як наслідок такої політики, ми отримали базу московського Чорноморського флоту в Криму, прогресуючу мєшковщину, і, як апогей, догідливу здачу Криму реальному дону. А ще війну, яку ніяк не бажаємо визнати війною, бо ж те завадило б «добросусідській» торгівлі з окупантом, мародерству по-тихому, коли в часі бойових дій зі злиденного бюджету, де МВФівські позики займають щодалі вагомішу частку, можна цупити все нові й нові мільйони.
Претензій до привладної мафії надто багато, щоб перелічити їх в невеличкій статті. Тим більше дивно, що навіть поставлене на край, суспільство ставиться до того вельми відсторонено. Воно ніяк не реагує на імпотентність своїх обранців в найвищому законодавчому органі влади, на яловість урядів, які за три роки навіть не спробували реанімувати економіку, жебраючи натомість позики та підвищуючи тарифи, не робить нічого, аби змусити парламент змінити принципи формування складу ЦВК з тим, аби зробити цей орган народовладдя дійсно професійним, незалежним від впливів, не наполягає на зміні мафієцентричного виборчого законодавства, ніяк не реагує на явну узурпацію влади з боку Президента.
Натомість, в часі війни, яка ведеться не десь там, на заморських територіях, а на нашій землі, ми за позичені гроші влаштовуємо прийоми Євробачення, проводимо конкурси краси, бігаємо марафони у вишиванках, віршуємо, видаємо книжки, упадаємо за губатими поп-кумирами, пускаючи слину, слідкуємо як не за перипетіями «ментівських війн» з «останніми бронєпоєздами», то за чумовими «кварталами»…
Життя не зупинити, це зрозуміло. Але ж маємо не забувати про гідність. Не забувати, що в цей самий час сотні наших полонених знемагають в московських хурдигах, що тисячі наших хлопців щохвилинно важать життям на передовій, що в окупації чекають визволення сотні тисяч співвітчизників. Кожен з них сподівається на те, що ми змінюємо країну не одними лише фейсбучними вподобайчиками.
Незалежність… В дев’яностих це слово було сповнене неймовірно привабливої, чаруючої музики, але… чи не відгонить від нього душком меншовартості, таким собі нагадуванням про нашу залежність від сусіди? Нині ми мали б подорослішати і докладати всіх сил, аби не втратити ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ, розбудовувати, зміцнювати його, плекаючи при тому демократію, за якої влада є не щось інше, як інструмент задоволення життєвих потреб нації.
380 років тому мій пращур Павло Михнович Бут, вперше після падіння Русі спробував вибороти незалежність від Речіпосполитої. Спроба, з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, не вдалася. В Кумейківській битві 16 грудня 1637 року селянсько-козацьке військо зазнало поразки від регулярного польсько-німецько-угорського війська. Гетьмана з чотирма його полковниками було страчено у Варшаві, як зазначено в ухвалі сеймового суду, «за спробу відірвати Україну від Речіпосполитої».
В цій історії вражає те, що свідомість наших пращурів чотири століття тому була, схоже, на дещо вищому рівні, аніж свідомість моїх співвітчизників. Адже не лише козацтво, демократичним самоврядуванням якого захоплювались як сучасники, так і значно пізніші мислителі, а й широкі кола поспольства миттю піднімалися на захист волі. Того року на заклик гетьмана Бута прийшло не менше десяти тисяч війська. Рік був неврожайний, тим не менш, люди продавали останнє, аби купити зброю та боєзапас. І то ж був не єдиний випадок. За дванадцять років до того відбувся виступ Марка Жмайла, за сім років – Тараса Федоровича Трясила. В 1638 році виступили Дмитро Тимошович Гуня та Яків Острянин, через десять років потому піднявся Хмельницький. Не ідеалізуючи ті суворі часи, хотілося б все ж звернути увагу на те, що наші пращури, знаючи смак волі, не так просто відступалися від неї, були готові важити головою, аби лишень не втратити той безцінний скарб.
Так сталося, що для багатьох моїх сучасників, особливо з народжених в есересері, незалежність, воля, власна держава ніколи не були серед пріоритетів. Все те впало до їх ніг неочікуваним. Але ж є й інші – ті, які ніколи не жили в тіні «великого брата». Саме на них мої великі сподівання. Історія, як і життя, надає можливості, та лиш від нас залежить, скористаємось ми ними, чи ні. Не занапастімо ж шанс, до якого покоління наших пращурів йшли віками!

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 25.08.2017 > Тема "Резонанс"