Версiя для друку Обговорити в форумi

Поточного року витрати на патріотичне виховання обійдуться бюджету Росії у втричі більшу суму, ніж минулого. Ще б пак, адже президент Путін вже не лишає місця сумнівам, що саме патріотизм є національною ідеєю, яка вимагає відповідного ставлення. Тим більше, що справжня висока любов – це не обов'язково, коли «завдяки», але і коли «всупереч»: тобі показують «козячу морду», а ти все одно любиш за принципом «любов зла». А сьогодні таки дійсно розраховувати на ласку Батьківщини не доводиться і через економічні негаразди, і через те, що держава не на боці простого люду. Тому і взялася влада посилено виховувати у молоді любов до Вітчизни такої, якою вона є: з корумпованими чиновниками, на яких регулярно одягають міліцейські браслети, допінговими скандалами у спорті та бідністю і розпустою в російській глибинці, до якої все ніяк не дійдуть руки.
Любити Батьківщину на професійному рівні навчають молодь з допомогою різноманітних форумів, зустрічей, фестивалів, присвячених чи то патріотичній пісні, чи художній творчості. І все це обходиться недешево. Лише на один зліт, що відбувся у 2015 році на Селігері, на кожного із 150 учасників витрачалося по 150 тисяч рублів щодоби, у всякому разі, про це свідчать документи.
А для провінції, де бюджети скромніші і менше фантазії, патріотичне виховання фактично дорівнює воєнній підготовці. По усій країні відроджено воєнно-патріотичну гру «Зарница», у Тамбові запущено проект «Дівочий батальйон», де дівчат навчають битися і надавати медичну допомогу, а у Волгограді дітлахів у рамках воєнно-патріотичного фестивалю долучають до вправ зі штиком, яким ті мають вражати супротивника. В результаті освоєння двомільярдного бюджету на подібні речі кількість росіян, що пишаються своєю країною, до 2020 року має збільшитися на 8 відсотків.
Але гордість і любов – не одне і те ж. Для виникнення першої хотілося б бачити свою державу, з одного боку, турботливою матір'ю, а з іншого – шанованою, авторитетною, з якою рахуються, до якої прислухається увесь світ. А якщо всього цього немає, то чи не краще витратити два мільярди на щось результативніше? Чи не краще просто банально пустити їх на «соціалку»? І молодь це, безумовно, оцінить теж, бо живеться їй дуже непросто.
Мене завжди шокувало, коли бачила молоденьких дівчаток чи юнаків, що копирсаються у магазинах зі смердючим секонд-хендом, аби «за дешево» виглядати модно і стильно, хоч і дещо обшарпаними, та замість парфумів пахнути дезінфекцією. Одна з моїх молоденьких родичок настільки увійшла в роль, що навіть дорогим її серцю людям до урочистих дат дарувала щось із таких магазинів.
Мою гординю щодо ставлення до чужих обносків «обламало» ще на початку дев'яностих, коли, в результаті павлівських реформ, було втрачено всі сімейні збереження, водночас втратила я й роботу, а внаслідок всього цього - і здоров'я. Російська дійсність не зробила мене благополучнішою, і після деякої паузи я пішла за знайомими адресами, де вдавалося чимось розжитися невідчутно для сімейного бюджету. Але де ж вони, ці магазини, де можна було копирсатися з ранку до вечора у пошуках свого шансу? Якось не подумала, що міжнародна блокада може поширюватися і на європейське та американське сміття…
Хоча, як пізніше з'ясувалося, магазини одягу «із Європи» китайського походження в Сімферополі таки є, і один з них – в районі Центрального ринку. Працює там чимало люду, у тому числі, є і штатний «зазивала», що ледь не за полу затягує потенційних покупців до просторого смердючого приміщення. Такого я ще не бачила. В магазині одразу ж потрапила в оточення продавщиць, оскільки обслуговувати більше їм було нікого. Не довелося навіть нікуди ходити – дівчата несли мені оберемки ганчірок з усіх кінців. Зрозуміти, за що мені така честь, було не важно: найдешевше із запропонованого коштувало 400 рублів. Помітивши моє розчарування, одна з дівчат запропонувала мені пройти до «кошика щастя», де будь-яку річ можна взяти майже дурно – всього за 100 рублів, при цьому дівчина просто сяяла, бо кому ж не приємно повідомляти приємні новини? Тут і дійсно у чомусь схожому на басейн без води лежало гіркою «щастя» - таке в українських магазинах було по гривні або зовсім безкоштовно, бо підходило хіба що для технічних потреб.
І переді мною одразу ж постало обличчя лідера «Единой России» Дмитра Медвєдєва, який під вибори активно переймався ідеями соціальної справедливості та турботами про старих, малих і хворих. Якщо все це – щиро, то чому ж сьогодні не створюється для цих людей жодних умов ради їхнього виживання, чому не лишилося жодної шпаринки, куди можна було б заховатися від нещадних цін і поборів? Не кажу вже про молодь – з нею ситуація дещо інша, бо чим за такі гроші купувати чиїсь недоноски, краще придбати майже за ту ж ціну щось новеньке. Ось тільки зекономити на якісь інші потреби тут вже не вдасться.
Люди із завмиранням серця очікують чергового підвищення комунальних платежів. За рік електроенергія має подорожчати вже втретє. А тим часом активно скорочуються усі пільги, що деякий час зберігалися за українською традицією. Тепер навіть ветерани та інваліди ВВВ повністю оплачують телефон, а в тролейбусах вимагають пенсійні посвідчення навіть у вісімдесятирічних бабусь, які зроду їх не носили, і відбирають по 10 рублів за квиток. Не пощастило й дітям. Сьогодні вже не є підставою для встановлення інвалідності, а отже, і для безкоштовного проїзду та інших пільг ні цукровий діабет зі щоденними ін'єкціями інсуліну, ні навіть ДЦП. А найстаранніші медики знімають з дітей інвалідність лише на тій підставі, що хтось із них впродовж року не побував по п'ять разів у реанімації на межі життя і смерті – виявляється, з'явилася відповідна норма закону.
Отже, держава не гребує навіть такими методами економії свого бюджету. Вивчаючи потенційні джерела для цього, чиновники від медицини звернули увагу на те, що з 1995 по 2005 рік кількість дітей-інвалідів різко зросла, але не стурбувалися погіршенням здоров'я молодих патріотів, а вирішили «оздоровити націю» з допомогою нових циркулярів і робити з інвалідів здорових дітей. В такий спосіб впродовж року кількість маленьких інвалідів скоротилася вдвічі. Долучилися до цього процесу і кримські лікарі, які плачуть, але виконують розпорядження згори. То чи варто таким чином і на такі гроші забезпечувати патріотичне виховання тієї ж молоді і тих самих дітей, що все одно навряд чи увійдуть у згадані 8 відсотків?
А любов? Вона має дещо іншу природу, і тут не сказати краще за російського класика, вірш якого починається рядками: «Люблю Россию я, но странною любоью». А «слава, купленная кровью» при цьому для нього аргумент не «за», а «проти». Тож, гадаю, такою славою і сьогодні молоді серця до своєї Батьківщини не навернути. А Михайло Лермонтов – він теж із молоді, таким і залишився вже назавжди. Та сучасним політикам байдуже до класики, у них інші пріоритети…

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

ТИМ ЧАСОМ…
ПАТРІОТИЗМ ЧИ ШОУ?

Минулого тижня у Севастополі відбулося надривно-помпезне байк-шоу, організоване мотоклубом «Нічні вовки» на чолі з приголубленим кремлівською владою лідером – Хірургом-Залдостановим. Це вже було восьме таке шоу, проходило воно біля причорноморської перлини - гори Гасфорта, де торік за розпорядженням В. Путіна «Нічним вовкам» було виділено ділянку дорогоцінної кримської землі для спортивно-патріотичного центру.
Тисячі мотоциклістів і туристів, рев моторів, гуркіт піротехніки, тонни декорацій, море вогню, каскадери, акробати, музиканти і… піонери з червоними галстуками. Все те театралізоване дійство мало назву «П'ята імперія» і повинно було продемонструвати велич й непереможність тієї самої імперії. «Це приклад найкращого патріотичного шоу Росії!» - захлиналися потім російські ЗМІ.
Патріотизм і шоу. Шоу і патріотизм. Де починається одне й закінчується інше – чи хоч хтось у тому гвалті над тим задумався?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 19.08.2016 > Тема "Резонанс"