Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна і світ

Шанобливо тримаю у руках білорусько-український альманах "Справа".  Видає його у Мінську Товариство української літератури при Союзі білоруських письменників. Попри невеличкий наклад (500 примірників) "Справа" є дуже важливим чинником українсько-білоруської співпраці. Дякувати Богу, у нас завжди були непогані стосунки з білорусами, але такий унікальний часопис, створений ентузіастами, в перспективі може піднести їх на значно вищий рівень. Для нас оцей "значно вищий" рівень аж ніяк не буде зайвим. Особливо враховуючи кепську ситуацію на Донбасі. От де Путін скористався штучно ослабленою, підточеною імперськими хробаками, місцевою ідентичністю! Брат пішов на брата, свій підняв руку на свого… Засипати духовний рів там буде важко, тому треба збирати позитивний досвід звідусіль. А білоруська "Справа" якраз і демонструє інший підхід до ідентичності - цивілізований, європейський. Попрацювали б ми свого часу таким чином на Донбасі - зберегли б тисячі життів.
Серед тих, хто видає "Справу", є багато вихідців з Берестейщини. А вже кому, як не їм, доля дала шанс досконало розібратися у такому питанні, як ідентичність? Адже до 1939 року поліщуки вважали себе скоріше українцями, аніж білорусами. Тут і "Просвіта" була активною, і УПА почувалася, як у себе вдома. Однак, волюнтаристським шляхом Сталін приєднав південні райони Берестейщини до Білорусі. Тільки й радості, що опинилися поліщуки у складі дружньої республіки, та все ж... Хоч і без всяких там стрєлкових-гіркіних титульної національності, однак з такими ж суворими, як і в Україні, НКВД, МГБ і КГБ. Багатолітня збройна боротьба УПА закінчилася поразкою українських сил на початку 50-х років.
*   *   *
Минуло понад шість десятиліть… Якби тепер хтось намагався зіштовхнути лобами українців і білорусів (як, скажімо, вірменів з азербайджанцями у 1988 році), то найімовірніше спіймав би облизня. Інтегруватися в білоруський політичний і культурний простір поліщукам допомогли дві обставини: масштабні сталінські репресії проти українства, і… білоруська толерантність. Саме так, я не помилився. Оскільки білоруського шовінізму (на зразок довоєнного польського) тут не було, то не було й антибілоруських настроїв серед поліщуків. Разом русифікувалися, разом сумували за втраченою ідентичністю... Пройшло два-три покоління, і берестейці у більшості своїй почали вважати себе білорусами. Нехай трішки особливими, можливо, у чомусь схожими на українців, але все-таки… білорусами. Але й генетична спорідненість з українством - ніякий не фантом, а даність. Час від часу цей фактор дає про себе знати. Спираючись на проукраїнський сентимент якоїсь частини берестейців, група білоруських інтелігентів вирішили видати перше число "Справи". Потім ще і ще… Ентузіасти вибрали, як на мене, оптимальне обличчя часопису. "Справа" стала майданчиком українсько-білоруської дружби.
*   *   *
Теплі почуття до народу-сусіда з'являлися у кожного автора "Справи" у свій час і по-своєму. Ось що написав про себе поет і перекладач з білоруської Дмитро Щербина: "Змалку чув українську і російську мови, але серце завжди горнулося саме до української. І відохотити від неї не змогла навіть російська школа, у якій довелося навчатися, бо українських шкіл в Кривому Розі тоді просто не було. Білоруську мову вперше почув десь у сім років. З того часу вона і захопила мене…"
*   *   *
Мешканець Бреста Віктор Місіюк у статті "Усвідомлення самобутності" описав свою історію: "На моє національне самоусвідомлення вплинула особа мого діда Арсеня Столярчука, який народився у 1913 році. Він прихильно ставився до українського писемного слова, передплачував українські часописи, кажучи: "Українською мені читати легше…". Саме від нього можна було почути історії про конфлікт його однокласників з учителем-поляком, який зневажливо характеризував козаків з книги "Вогнем і мечем"; або про виступи українських послів на берестейському ринку…"
Коли Віктору виповнилося шістнадцять років, він, заповнюючи бланк паспорта, зазначив свою національність, як "українець". А далі сталося от що: "Документи я передав паспортистці, яка попросила мене зачекати, а потім відправила до начальника ЖЕКу. Той наказав переписати бланк і вилаяв мене:
- Ти б ще чеченцем записався!
Тобто гірше за українця міг бути тільки чеченець. По телефону цю історію розповіли батьку, але він не став мене сварити за цей вчинок…"
Як бачимо, "Справа" не лакує дійсність, а воліє бачити ситуацію такою, як вона є насправді. Цікаво, чи міг би подібний до "Справи" часопис виходити на Ставропіллі чи на Кубані?
Воно-то, звісно, небезпечно давати забагато свободи мешканцям регіону з перехідною ідентичністю. Проте толерантність також має свої переваги. Навіщо мутити воду там, де до тебе ставляться добре? Ось уродженець Волині, колишній боєць УПА Володимир Мурашкевич переїхав у Кобрин на прохання дружини-берестейки. Однак, з часом непогано інтегрувався в білоруський соціум, якщо судити з його поезій. Бо знаходимо там і такі рядки: "москаль наш прапор розірвав біло-червоно-білий… І в позу переможця став в зухвальстві гордо-смілий". Як бачимо, для ідейного бандерівця білоруський прапор вже - "наш"... Та воно й зрозуміло - коли довго живеш у країні, то вона стає тобі рідною.
*   *   *
Хоч автори мінської "Справи" мають різну ідентичність, це нікого не лякає. Скажімо, Петро Кулик дуже вболіває за говірку рідного села Головчиці Дрогичинського району: "Почему я пишу на нашем говоре? Когда мне было лет пятнадцать, я стал замечать, что некоторые слова головчицкого языка стали забываться и выходить из употребления. В начале шестидесятых мы с братом Димой с трудом вспомнили и записали около десяти полузабытых слов. К великому сожалению, мой родной западно-полесский язык в течение пятидесяти послевоенных лет превратился в изгоя…".
Петро Шепетюк з Кобринського району також трепетно ставиться до говірки свого села Ліліково. Але не обмежується лише нею: "Коли стало більше вільного часу, я почав складати біографічну поему білоруською мовою. Потім переклав її на рідну ліліковську говірку. Пишу вірші на трьох мовах: по-ліліковськи, на беларускай мове и на русском языке. Планую підучити українську граматику, щоб писати і на цій мові…"
*   *   *
Білорус Уладзіслав Ахроменка, музикант і прозаїк, який тепер живе в Чернігові, дуже детально розповів про своє коріння:
"Народився я у Гомелі. Мій український дід Костянтин походить з Балаклеї - містечка на Слобожанщині, яке заснував реєстровий козак Яків Чернігівець. Мій білоруський дід Авхім у 1933-1934 роках служив у самому Чернігові і свого сина назвав на честь легендарного чернігівського князя Ігоря. В 1996 році я випадково потрапив на Сіверщину, де й познайомився з майбутньою дружиною, корінною чернігівкою. Наша дочка чудово знає і батькову, і мамину мови, вважає себе "білорускою українського походження", і у свої дванадцять може організувати стіл і з білоруськими, і з українськими стравами…"
Попри те, що Уладзіслав живе тепер у Чернігові, і один з дідів у нього щирий слобожанець (ще й дружина-українка!), уродженець Гомеля доньку виховав… свідомою білорускою. І це не складає жодної проблеми для українських друзів музиканта і письменника. Ось такі ми - українці і білоруси. Нас хлібом не годуй - дай лише реалізуватися у своїй споконвічній толерантності. Тому добре, що є на світі часопис "Справа", і сподіваюся, що він ставатиме все популярнішим в Україні.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 10.06.2016 > Тема "З потоку життя"