Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримські паралелі

Нещодавно отримав коротеньку есемеску від знайомого кримського татарина:
«Добрый вечер, Сергей! К сожалению, ничем обрадовать пока не могу. Первую украинскую гимназию в Симферополе (которую открывал Кучма и патронировал Куницын) Минобразования Крыма хочет сделать русскоязычной». Оце то маєш! Не дивно, що вже й кримські татари переймаються українським шкільництвом. Бо тенденції — вони ж одні для всіх. Почнуть з українських шкіл, а потім згадають про кримськотатарські...
Зрештою, чекати чогось іншого від нової влади було б наївно. Та за привселюдними обіцянками, що в Криму три мови стануть рівноправними, повинно стояти якщо й не розширення прав української і кримськотатарської, то, в усякому випадку, і не звуження. А закриття престижної української школи-гімназії (якщо це станеться) буде сигналом для подальших утисків. Може, заборонять розмовляти українською на побутовому рівні? Чи тільки в державних установах?
Зрештою, для того, щоб людина боялася розмовляти українською в Криму, зовсім не потрібні офіційні заборони. Достатньо підтримувати в соціумі антиукраїнські настрої — хоча б до певного рівня. Всі ми добре пам’ятаємо, що навіть в роки президентства Віктора Ющенка на вулицях Севастополя, Керчі, Євпаторії так і не були помічені україномовні сміливці. Принаймні у такій кількості, щоб говорити про україномовність як помітне кримське явище. Чи означає це, що на вулицях кримських міст і селищ пересуваються лише ксенофоби та російські шовіністи? Звісно ж, ні. Я навіть не стверджую, що їх більшість чи бодай третина. Проте достатньо й 10% українофобів, щоб уже ні в кого не виникало бажання розмовляти українською. Особливо, якщо існує давня кримська традиція не карати україноненависників, а лише легенько журити їх. Та й то тільки у випадку розголосу справи. Україномовного можна було образити, висміяти не лише в Сімферополі, але й у Харкові, Донецьку, Луганську — цього, зазвичай, достатньо, щоб більшість остаточно переорієнтувалася на російську мову. Нічого нового в цьому немає, імперська струна досі бринить у душах багатьох росіян. І це попри те, що ідеологія радянського інтернаціоналізму таки трішки коригувала позицію російської інтелігенції. Принаймні якоїсь її частини.
А знаєте, як було раніше, в роки царизму? Виявляється, набагато гірше. Про це йдеться у повісті М. Покровського «Блєднов», написаній наприкінці ХІХ століття. Цей твір уважно перечитував і прискіпливо аналізував Іван Франко. Розумів, що попри художню слабкість, твір більш-менш об’єктивно фіксує і описує механізми русифікації поляків, які проживали у «Надвіслянському краї», тобто у тій частині Польщі, яка була окупована Росією. Головного героя твору великий Каменяр сприйняв так:
«Блєднов є звичайним паничем-неуком, у якого не лише поняття про моральність є дуже хиткими і неокресленими, але якому надто бракує уявлення про елементарні справи людського життя і цивілізації». А стосовно русифікації, то дуже красномовною є одна фраза із згаданого мною твору — її з пафосом викрикує директор варшавської гімназії Гумозін своєму колезі Каневському:
— Облиште ви в Польщі свої ліберальні і гуманні погляди, тут вони неможливі. Поляків треба тримати як малих дітей: не лише, щоб вони поважали старших, але також, щоб самі собі не робили шкоди. Росіянин тут мусить бути суворим, відчувати свою гідність і не дозволяти полякам ні на хвилину забувати, що вони живуть у Росії. Влада повинна примусити поляків, щоб вони її боялись.
Така ось, спрощена до неможливості, імперська стратегія. У повісті «Блєднов» описано випадок, який красномовно свідчить про рівень російського шовінізму на польських землях. Наведу уривок з твору:
«Одного дня, не маючи службового заняття, Блєднов ішов по Саському парку і милувався природою. Він ні про що не думав і курив сигару. Він настільки був переконаний в непорушній тривалості цього світу і російських порядків, що навіть не мав про що думати. Він вірив, що його становище, як росіянина і мирового судді, є також непорушне. В цю хвилину біля нього пройшли три гімназисти, які з ранцями на плечах поспішали до школи і голосно розмовляли між собою. Який жах — розмовляли по-польськи!»
Отже, традиція заборони спілкування рідною мовою поширювалася не лише на малоросів, яких російська імперія офіційно вважала різновидом росіян, але й на поляків. На представників великої нації, яка ще зовсім недавно мала свою незалежну державу. Рівень національної свідомості поляків, як відомо, був надзвичайно високим. І, тим не менше, їх перековували на росіян. Цитую далі:
«Блєднов пустився наздоганяти хлопців і, спіймавши одного за плече, затримав його.
— Панове, зупиніться! Дозвольте запитати вас, чи вам дозволено говорити між собою по-польськи?
Хлопець зупинився і, здається, оглядаючи Блєднова, намагався впізнати, чи це не якийсь вчитель. Двоє інших також зупинилися.
— А що вам до цього? — запитав затриманий хлопець.
— Маю на це свої причини, — відказав Блєднов.
— Ми вас не знаємо, — сказав другий хлопець.
— Не кожен, хто приходить до парку, має право нас контролювати, — сказав третій.
— Я не є вашим вчителем, але маю право. А в даному випадку навіть подвійне право: я — росіянин і мировий суддя. І я хочу піти до вашого директора, — грізно мовив Блєднов. — І я скажу йому, що ви розмовляєте по-польськи. З якої ви гімназії?
— Не говорити! Не говорити! — вигукнув перший гімназист і рукою закрив номер гімназії на своїй шапці.
— Краще тікаймо, — сказав третій, також закриваючи номер на шапці.
І всі троє кинулися тікати...
Блєднов однак помітив номер гімназії і негайно пішов до директора. Директором був також росіянин Ризоположенський. Вислухавши суддю, він охоче вхопився за цю дрібницю, щоб також показати свій патріотизм. Він водив Блєднова по класах, доки той не впізнав хлопців. На його велике здивування, один з них виявився росіянином, який говорив по-польськи лише тому, що хотів вивчити цю мову. Два інші були поляки — Любельський і Кендзерський...»
Тепер ми бачимо, що стоїть за звичною російсько-імперською формулою: «Так исторически сложилось». Дуже болісно воно складалося. І для поляків, і для білорусів, і для українців. Але цікаво, що вже тоді були росіяни, які горнулися до скривджених, шанували їхню мову, намагалися чимось допомогти. А були й звичайні «поліцаї» за натурою — як-от Блєднов. Хай він там навіть у званні мирового судді... Поліцай — це стан душі. Таких росіян в ту пору на вулицях Варшави було багато. Та і як інакше — завоювали ж, то треба доводити справу до пуття. Чи слід очікувати, що саме вихованню таких росіян буде дана «зелена вулиця» в нинішньому Криму? Дуже не хотілося б. Адже за 60 років перебування Криму у складі України виросло покоління хай і російськомовних, та все ж толерантних до української мови людей. Таких не більшість, але вони є. І нормальні стосунки з такими росіянами повинні бути одним з пріоритетів української громади півострова. Зараз не час шукати ворогів — завжди ефективніше розширювати коло друзів.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема "З потоку життя"