Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли наставав момент переведення стрілок годинників із зимового часу на літній і навпаки, щоразу в Україні розгорталися дискусії: чи виправдана мізерна економія електроенергії, зважаючи на той стрес, якого завдається людському організмові, особливо дитячому, що мусить пристосовуватися до змін у графіку життя. Обговорювався також стан тваринництва, адже доїння корів тепер зміщувалося на годину, і вони теж болісно до цього звикали.
Сьогодні все по-іншому. Переведення стрілок годинників на московський час (а це одразу дві години!) кримськими політиками було перетворено на велике свято з народними гуляннями та розмахуванням російськими прапорами. І ніхто жодним словом не згадав ні про дітей, ні про корів, хоча і вистрибнув Крим далеко зі свого часового поясу.
Отже, не залишається нічого іншого, як звикати до того, що рішення влади обговоренню не підлягають, і ділитися враженнями від них можна лише вдома і, як за радянських часів, бажано, під ковдрою. Зважаючи на російські телевізійні новини і аналітику, сьогодні так живе вся Росія.
Суттєво, що внутрішнім проблемам російськими ЗМІ уваги практично не приділяється (можливо, тому що їх просто «немає»?) і розмова постійно точиться навколо України. До речі, про дійсні події на нашій Батьківщині з них довідатися важко, проте легко навчитися методам, з допомогою яких можна будь-кому і будь-чому створити різко негативний імідж. І тут не обов’язково дотримуватися ні міри, ні такту: не звиклий думати та аналізувати народ проковтне все і буде виконувати саме ту програму, яка закладається в його мізки.
А приклади – на поверхні. Ще недавно Юлія Тимошенко була для Росії єдиним можливим партнером в якості українського президента. Ще б пак, укладену нею газову угоду можна вважати однією із першопричин переддефолтного стану України і навіть втрати нею Криму, бо задля зниження ціни на газ тут, зокрема, було подовжено термін перебування російського флоту. І ось ця жіночка, з якою так легко домовлятися на свою користь, нібито заявила в розмові з «однопартійцем» Нестором Шуфрічом (нюанси – у виконанні російських ЗМІ), що готова залишити від Росії випалене місце. І хоча такою була (або не була) лише підслухана телефонна розмова, «леді Ю» одержала у відповідь по повній програмі і на увесь світ. З’явився навіть скороспілий фільм, присвячений її життєдіяльності, з красномовною назвою «Принцесса у параши». Не входячи до числа фанатів пані Тимошенко, я відкинула всі справи в надії більше довідатися про її особистість. Та одразу ж, коли прозвучала пряма мова (українська), почула специфічний переклад, де замість слова «перераховано», вже вистрелило в ефір слово «украдено». Одразу ж отямилась: це ж зовсім не українська медійна дійсність!
А ось як інтерпретуються слова Арсена Авакова, який не потребує перекладу, бо говорить російською мовою. Міністр внутрішніх справ закидає озброєним угрупованням радикалів, що так Україна може перетворитися і на Сомалі. Трохи пізніше вже лунає: «Арсен Аваков признал, что Украина превращается в Сомали». Слова нібито і схожі, але зміст різний. Все одно якщо мати, виховуючи дитину, закричить в серцях: «Не будеш навчатися, виростеш дурником!», а сусідка передасть далі, нібито мати визнала, що дитина в неї стає дурником.
А скільки разів (десятки!) ілюстрацією до різних подій слугували показані українським ТБ кадри, де Олександр Музичко хапає за комір прокурора. І вони підтверджували вже «бєспрєдєл» та бандитизм, з яким нібито стикається кожен українець і на кожному кроці. А висновок зрозумілий: аби врятуватися, треба проводити референдум і приєднуватися до Росії, яка, до речі, єдина «бажає Україні добра» (цитата).
Це – переважно почуте і побачене під час «марафону» по російських телеканалах (всі українські вимкнено), бо переглядати передачі не кожному дозволяє здоров’я, це все одно, що слухати, як оббріхують і паплюжать твою матір.
То чим же завинила «молодша» сестра перед «старшою»? «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать!» — здається, саме про це — відомі слова російського байкаря Крилова. Тим більше, «умом Россию не понять», що насправді вона не голодна і не холодна. Можливо, не гірше житиметься матеріально і кримчанам під її опікою, бо до півострова прикуті сьогодні погляди південно-східної України, яка може успадкувати або не успадкувати кримський приклад.
А поки що зарплати, вклади та інші операції в кримських банках заморожено, бо Крим – іноземна територія. З іншого боку, — не така вже й іноземна, бо масово знімаються гроші з рахунків мобільних телефонів київських операторів, а пояснення – рядком, що біжить: «На національну гвардію». Думаю, торкнеться кримчан і суттєве підвищення тарифів на світло, адже електроенергія надходить з материкової України.
Вимоги МВФ до України виявилися ще жорсткішими, ніж можна було очікувати: це подальше підвищення пенсійного віку (для жінок – 63 роки, для чоловіків – 64), підвищення ціни на газ і світло (на останнє — наполовину) з подальшим зростанням, замороження всіх соціальних програм, зарплат і пенсій, відміна безкоштовних обідів для школярів та ліків для хворих (яких, до речі, для звичайних українців ніколи і не було).
При цьому надій на підйом української економіки небагато – для цього потрібні, як мінімум, структурні зміни, які можуть запроваджуватися лише людьми з іншим світобаченням, котрі не мають двох з половиною мільйонів гривень, аби взяти участь у президентських перегонах, та і у Верховній Раді України практично не присутні. Вважаю, що за господарювання в країні мають відповідати не лише президент та представники його владної вертикалі, але і всі, захищені імунітетом та високими зарплатами, хто, згідно зі своїми посадами, міг би впливати на хід подій. Це вони всі залишають сьогодні людей без засобів для існування, а кримських українців – ще й без Батьківщини. Але, як завжди, не відповів ніхто і не відповість. Бо вузький світ лише для злидарів, а для багатіїв – безмежний. І тільки невідворотність відповідальності могла б дати шанс на очищення.
Не випадково саме цей критичний момент обрала для втілення своїх планів «старша» родичка. А ще – до дій підштовхнуло зростання національної самосвідомості українців, що відбулося завдяки Майдану. Чому його так боїться Росія, чому кожна людина, яка любить свою Батьківщину, для російської влади – «бандерівець», «націоналіст» і «фашист»? Чому при в’їзді до Криму ідеологічно накачані добровольці задирають людям рукави в пошуках татуювання у вигляді слів «Правий сектор», нібито патріотично налаштовані громадяни не можуть залишатися не «підписаними»? Та тому, що чим ближче українці до усвідомлення власної ідентичності, чим більше вони люблять свою Батьківщину, тим важче вдягнути на них ярмо, приманити підвищеними пенсіями та зарплатами. Звідси – і намагання скомпрометувати патріотичні почуття українців, які не викликають протесту з боку представників інших народів, що не стають при цьому ні нацистами, ні фашистами.
Ще одна небезпека Майдану для Росії цілком зрозуміла, варто лише уявити, що подібне почне відбуватися також на її території і змете владу та порушить державні устої. Хоча не думаю, що ця загроза є сьогодні реальною – Російська Федерація має добре вишколений народ зі стійким імунітетом до вірусу вільнодумства. Цей народ ніколи не був гнаним, і навіть придушений морально знаходив вихід своєму потенціалу в агресивних проявах. Й те, що ми чуємо з вуст Володимира Жириновського, вважаючи його особою трохи не в собі, фактично відповідає настроям більшості росіян. Інакше б не представляв він російський народ у Державній Думі вже понад 20 років.
Чи просто інтегруватися в таке суспільство людям, які формувалися на ідеалах гуманізму, толерантності, добросусідства? В російському телеефірі ще жодного разу я не чула слів ні про взаємоповагу, ні про національну злагоду, на яких, власне, будувалося шкільне навчання в нашому багатонаціональному Криму. Керівництво шкіл перебудувалося швидко: воно тішиться обіцянками високих зарплат та дивовижним «порятунком» від «Правого сектора». А як же діти? Чи просто буде звикнути, особливо учням українських класів, до того, що їхня кохана Батьківщина, про яку вони ще вчора читали вірші та співали пісні, — це «бандитська», «фашистська», «бандерівська» чужина? Хотілося б вірити, що перехід до нового світосприйняття не дуже скалічить їхні душі. Або хоча б трохи компенсується підвищеними можливостями, які здатна забезпечити багатша країна.
А те, що плавного переходу до інших методик виховання не станеться, вже зрозуміло. В Криму не відбулися ні заходи, заплановані до 200-річчя з для народження Тараса Шевченка, ні щорічний конкурс «Змагаймось за нове життя!», присвячений Лесі Українці, роботи до якого готувалися дітьми впродовж року. Чула, нібито біл-борди «Вместе с Россией» робилися за кошти, що збиралися школярами усіх шкіл з метою нагадати кримчанам про визначну Шевченківську дату. У всякому разі, гроші було зібрано, а біл-борди відповідного змісту не з’явилися. В україномовних класах більше не планується жодного заходу, пов’язаного з Україною, а вчителі стурбовані лише тим, як зберегти викладацьку роботу.
Але є й такі, кому непросто змиритися із реальністю. Вони чекають, що раптом щось зміниться, як чекали українські вояки, вірні присязі, в заблокованих військових частинах. Сьогодні перед нами усіма стоїть дуже непростий вибір, і, щоб його зробити по совісті, треба, аби нас не лише взяла до свого складу Російська Федерація, але й офіційно відмовилася від нас Україна, якщо вона дійсно до цього готова і не бачить інших варіантів. Але коли вже така її ласка і можливості, нехай подбає не лише про президентські вибори, а й про свою національну меншину у складі іншої держави. Бо ми любимо її і заслуговуємо хоча б на якусь визначеність та мінімальну турботу.
Тож будемо вчитися мовчати, не збиратися більше трьох і тихо заздрити чистокровному росіянину, українському націоналісту, воякові Повстанської армії Володимиру Чермошенцеву, який наважився у свої 88 років розпрощатися з Кримом і виїхати до Тернополя, в ті краї, де вічним сном поснули під березами його бойові друзі. Але як відірватися від коріння, якщо навіть рідні та близькі покояться тут, у кримській землі, і, наближаючись до кінця, ти вже не готовий розпочати все спочатку?
Щоб поговорити про це, почали збиратися українці в редакції «Кримської світлиці». Люди спантеличені, розгублені, налякані недавніми викраденнями українських активістів, яких мордували близько двох тижнів. До речі, обличчя одного з них днями промайнуло на телеекрані з глузливими, образливими коментарями, як свого часу говорилося і про «єдину подряпину» на обличчі автомайданівця, нині міністра Дмитра Булатова. То що є важливішим за людські життя, біль, страх, страждання, відчай? Які такі «високі» ідеали можуть змусити піднятися над усім цим і в ім’я чого? Великий російський письменник Федір Достоєвський вважав, що у світі немає нічого, вартого навіть однієї дитячої сльози. Не шануєте Шевченка, шануйте своїх відомих пращурів, бо сльози – це те ж саме каміння, що може лягти на чиєсь зле серце.

Тамара ФЕДОРЕНКО

«Світличани» у «Світлиці»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Крим - наш дім"