Версiя для друку Обговорити в форумi

Проблема

Років 15 тому, коли «Кримська світлиця» обростала додатками, у мене була мрія, що з’явиться ще один — педагогічний, який об’єднає учнівство і вчителів, бо дозволить «метрам» глибше проникнути у світ дитини, що не завжди вдається з позиції «я — старший», а учням розширити свій світогляд і дізнатися про себе дещо з того, про що говорять за зачиненими дверима вчительської й, можливо, зробити дуже важливі висновки.
Та не судилося. Втім, я була по-справжньому зворушена, коли мені до рук потрапило дещо схоже на плід моїх фантазій — журнал, заснований ще у 1925 році, «Педагогічне життя Криму», видання якого було відновлено у 2004 році. А викликаний він був на світ турботою про результати шкільного навчання і видавався при Інституті удосконалення вчителів, що виник на вимогу часу в 1939 році, прийшовши на зміну курсам підвищення кваліфікації та вчительським конференціям.
Шкода, що я не побачила його у первозданному вигляді, та навіть нинішня тематика журналу, хоч і далека від того варіанту, який колись мислився мені, поряд з деінде тяжким текстом для непідготовленої людини, має чимало родзинок та цікавих роздумів. Ось, наприклад, від чого застерігає доцент КІПУ А. Потапенков, маючи на увазі тих, хто бездумно готовий ринутись у «вікно в Європу». «Вони (вітчизняні вчені) вказують на негативні боки Болонської системи, такі, як послаблення гуманістичних ідеалів, вузький технократичний підхід до складних явищ громадського і державного життя, деградація високих моральних принципів, які сформувалися у народів Європи впродовж тривалого етапу їхнього розвитку». Автор повідомляє також про можливість втрати автохтонної культурної ідентичності, а ще — про ймовірність повтору всіх перипетій еволюції західного світу у відриві від власного коріння. У той же час вчений закликає застосовувати досвід Японії, яка не копіює все, що вважає для своєї нації неприйнятним.
Напрочуд патріотичною є стаття Л. Крамаренка «Громадянське виховання в системі сучасної української освіти», який зауважує: «Умова, без якої навіть неможливо уявити собі процес громадянського виховання, полягає в наявності у самих вихователів глибокої переконаності, що питання національного виховання, розвитку національно орієнтованої свідомості є дуже потрібним завданням…». Автор статті наголошує також на моральності людини, що має бути складовою формування високого рівня громадянської культури. По суті, обидва науковці говорять про одне і те ж. Відповідну ідею можна сформувати, скориставшись словами зі статті кандидата педагогічних наук, доцента кафедри ТНУ Г. Дружиніної, написаної у співавторстві з доцентом І. Вибрик: «Система освіти і виховання, покликана виконувати соціальне замовлення суспільства, по суті, є консервативною. Вона відтворює модель суспільства, що її породило, тим самим закріпляючи його стабільність». Хоча, якщо вдуматися, йдеться про протилежне і аж ніяк не про патріотизм та високі моральні принципи. Науковці не тільки практично схвалюють соцзамовлення, але й виставляють його запорукою прогресу.
А ось цитата із наведеного ними дослідження: 40% опитаних планує здобути, а частина з них вже одержує другу вищу освіту. 87% характеризує наявність чітко вираженого стремління до матеріальної і духовної самостійності, незалежності. 32% з них мріє «в майбутньому ні в чому собі не відмовляти» і поповнити лави багатих людей; 54% опитаних хотіли б долучитися до середнього класу, 59% віддають перевагу приватному підприємництву; 18% бачать себе держслужбовцями і лише 5% віддали б перевагу індивідуальній творчій діяльності». Науковці доходять висновку: «Переважна більшість студентів готова до ринкових відносин». 47% з них повністю згодні зі словами М. Тетчер: «Немає вічних ворогів, немає вічних друзів, є вічні інтереси». А ще 42% поділяють думку Д. Моргана: «Чого не можна зробити за гроші, можна зробити за дуже великі гроші».
Далі у дослідженні студентами зауважується, що саме егоїсти живуть за нормальними людськими законами і «не прикриваються покривалами моральних кодексів», бо якщо людина діє не у власних інтересах, вона просто «психічно неповносправна». І лише 18% опитаних схильні до позицій альтруїзму.
Подальші розмірковування про формування з цього конгломерату якоїсь там «національної інтелігенції» виглядають притягнутими за вуха. Адже це саме ви, панове, сприяли тому, щоб молодь «перебудувалася», і добре знаєте, що кількість дипломів залежить не від сили потягу до знань (серед цих людей немає Ломоносових), а від їхнього сімейного бюджету. Адже усім відомо, що для одержання чергового диплома в навчальному закладі можна не з’являтися взагалі, переводячи оплату за навчання і виконавцям ваших контрольних робіт з допомогою сучасної техніки. Про одержані знання в цьому випадку говорити не доводиться.
Деякі з наших політиків, типу Олега Ляшка, регулярно фантазують про те, як до влади прийде молодь, — отоді й заживемо! Вона ж не зіпсована радянською мораллю, і тих, хто допомагатиме іншим, вважатиме за ненормальних!
До речі, ця література потрапила до моїх рук не випадково, а лише тому, що «альтруїсти» із Верховної Ради Криму та уряду ще влітку, аби зекономити гроші, вирішили ліквідувати Кримський республіканський інститут післядипломної педагогічної освіти, вивільнившись від наукового потенціалу закладу, попри його 74-річну історію.
То що, наші нинішні вчителі — вже сама досконалість, бо їхні учні, хто забажає, дипломи собі все одно куплять, тож взагалі не потребують ні знань, ні виховання? Чи, можливо, влада дійсно боїться, що з допомогою науковців молодь формуватиметься такою, що не дозволить пошивати себе в дурні? Адже і серед опитаних є 18% тих, кого не вдалося остаточно зіпсувати сучасними ідеалами!
У зв’язку з цим нова, скромна, з романтичним ім’ям та прізвищем міністр освіти Наталя Гончарова одразу стала публічною людиною. Не потрібен нам цей інститут. Вирішено, і крапка. Приблизно так вона заявляла з телеекрану. 74 роки був потрібним, і кошти на його утримання знаходилися й нібито ще не останній шматок хліба з’їли самі. Тим більше, що це інститут — справжній, а навкруги — непочатий край джерел для економії. Новоспечені навчальні заклади повиростали, як гриби після дощу, і авторитет у них нульовий, і знання дають (якщо хтось має за мету таки їх «взяти») сумнівні. Та і взагалі вчительський інститут в Криму — лише один, й він — поза конкуренцією, аналогічні заклади є в кожній області України, і чомусь ніде нікому вони в очах не муляють. Тим більше, що вже не раз і не два говорилося: маємо перебір юристів, митників та представників інших професій, де «бабки» прямо з неба падають, а ось посада вчителя — на четвертій сходинці знизу за своєю престижністю, то дайте цим людям, які обрали свою нелегку долю і які щоденно складають іспити перед своїми учнями, гідно оновляти свої знання, бути цікавими, бути улюбленими, адже вони не мають ні часу, ні можливості підвищувати свій рівень в сільських хатах-читальнях!
Щоправда, влада планувала розкидати в майбутньому слухачів курсів по різних навчальних закладах, бо зовсім обійти закон було б занадто. Та, як виявилося, ці штучно створені проблеми ректорів провідних ВНЗ Криму, що мали б «підставити плече», не надихнули. Можливо, тому, що вони не побачили доцільності в таких маніпуляціях. А тим часом працівники КРІППО вже одержали попередження про звільнення і, не дочікуючись фатального дня, звернулися до окружного адміністративного суду. Засідання відбулося 15 липня. Суд дійшов висновку, що ліквідація КРІППО могла б відбутися тільки після внесення певних змін до низки законів України. Зокрема, тому, що «Центр післядипломної педагогічної освіти» не встановлений Законом України «Про вищу освіту як заклад ІІІ або IV рівня акредитації, який має право здійснювати підвищення кваліфікацій педагогів середньої школи».
У судових матеріалах роз’яснюється, що «Згідно з частиною 2 статті 135 Конституції України, рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і Законам України і приймаються відповідно до Конституції України, Законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів на їхнє виконання».
В документах також зазначається, що існує «Положення про республіканський (АРК), обласні та Київський і Севастопольський міські інститути післядипломної педагогічної освіти», згідно з яким вони є державними вищими навчальними закладами ІІІ-IV рівня акредитації і складовою частиною загальної системи післядипломної освіти нашої держави.
Тож суд не дозволив кримській владі глумитися над українським законодавством, зауваживши, що науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти здійснює центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у цій сфері, і повністю задовольнив позов колективу.
Втім, опоненти подали на апеляцію, і чергове судове слухання має відбутися 23 вересня. За тиждень я відвідала КРІППО, з яким у мене пов’язано багато добрих і теплих спогадів. Скільки разів я тут спілкувалася з Тамарою Василівною Єфімовою, яка на зорі нашої державності опікувалася українською освітою! Іноді вона приходила сама, це — коли її ображали, і не як людину, а як педагога-україніста (до речі, російського походження). Вона була принциповою і невтомною, і це — у найважчі часи, коли чи не кожен другий мріяв стати громадянином іншої держави. Дивувалася, як вже немолода вчителька їздила по всьому Криму, і не одразу помітила, коли її не стало.
До речі, в КРІППО й сьогодні працюють ветерани. Вони не боязкі, не аморфні, вражають внутрішньою інтелігентністю. Наприклад, Тамара Романівна Білоус, яка трудиться тут з 1987 року. І це — вже маючи досвід роботи завідувачки райвідділу, директора школи. Та і у цьому закладі до 2002 року вона обіймала посаду проректора. Викладачка розповідає про премудрості своєї професії та всі ті парадокси, які потягне за собою ліквідація КРІППО.
Не хочеться думати, що люди «старого зразку», інтелігентні, щирі, прямі і чесні невдовзі відійдуть від активного життя. Бо у таких, як Тамара Романівна, навіть язик не повернеться запитати, чи може діяти психічно нормальна людина всупереч власній вигоді. Так само хочеться вірити і жінці на ім’я Наталя Гончарова, яке пов’язує нас зі спогадами про часи, коли честь вартувала крові. Адже життя сьогодні і без того дуже непросте. Щойно ми почули з високих трибун про більш реальні європейські перспективи, як у первачків навчальна програма вже має збагатитися двома додатковими іноземними мовами. І як це зробити не за рахунок рідної? Цим дуже стурбована завідувачка кафедри кримськотатарської філології Мелек Алідінова. Її хвилює і ситуація в ТНУ, де було вирішено формувати групи не з 11, а з 16 студентів, отже, під скорочення підпало одразу 6 кримськотатарських фахівців. Та у кримських татар є Меджліс, якому все це болить, чого не скажеш про нас, українців. Тож про ситуацію з україномовною освітою дізналася небагато і ще не менше про те, чи «посунеться» державна ради іноземної гості. З часом все важче тримати руку на пульсі подій, бо для цього потрібна й інша рука з гарячою неспокійною кров’ю.
А українство Криму продовжує зазнавати втрат: вже ніколи братні організації не проведуть захід за адресою: вул. Пушкіна, 20, як це було два попередні десятиріччя, бо приміщення відійшло в інші руки. Зміна керівництва у Всеукраїнському інформаційно-культурному центрі надію на співпрацю з часом не робить більш реальною, а партії патріотичного спрямування виявляють свої теплі почуття здебільшого до Євросоюзу, та і чи лишилися вони взагалі? Не хотілося б розпрощатися ще і з освітянським центром — КРІППО, який після можливих перетворень втратить не лише свій статус, але й душу.
Кілька років тому біля приміщення КРІППО з’явився пам’ятник — вчителька, на вигляд повоєнних часів, разом зі своїми учнями. Цю скульптуру сприймаю не лише як символ наукового закладу, але і як оберіг, подібний хрестику на шиї: адже пережили війну, голод і репресії, не втративши своє людське обличчя, то хіба ж не здолаємо нинішньої смути?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2013 > Тема "З потоку життя"