Версiя для друку Обговорити в форумi

Прошу слова!

Пишу ці рядки, окрилена несподіваним визнанням на святі в честь 20-річчя «Кримської світлиці» мого скромного позаштатного журналістського внеску у творення єдиного на півострові просвітницького україномовного друкованого органу. Й досі не сходять з пам’яті ті щирі оплески, якими супроводжували мене ви, «світличани», мої читачі й шанувальники, до сцени й назад, куди я виходила за Почесною грамотою Міністерства культури України і ЦК профспілки працівників культури — за сумлінну працю і професіоналізм. Велике вам спасибі! Разом з тим хочу висловити окрему щиру подяку своєму колезі-педагогу, колишньому директорові Прудівської школи, нині працюючому пенсіонерові-вчителю української мови та літератури, дитячому поетові Василю Латанському за визначення ним десяти найкращих авторів «Кримської світлиці», серед яких я очолюю другу п’ятірку. І все-таки перша, хоча і шоста за списком. Згадалося дитинство... Я певний час не розуміла значення вислову «один з кращих». Повернеться, бувало, з батьківських зборів моя покійна мама і повідомляє всім членам родини про те, що казали в школі. А казали, що Валя Чекаліна — одна з кращих учениць класу (вибачте за нескромність). Коли ж я зрозуміла, що «одна з кращих» — це не найкраща, а що поруч зі мною є ще кілька таких, як і я, учнів, то щоб бути найкращою хоча б в очах своєї матері, я щоденно, прийшовши зі школи додому, не сідала відразу за обід, а бралася за задачник. (Харчування в школах тоді не було. Нічого було взяти і з собою, щоб перекусити на перерві — навіть яблучка, бо радянська влада обклала плодові дерева податком, і люди, не маючи чим його сплачувати, повирубували сади). Тож поки мої однокласники поверталися до своїх домівок, у мене вже були виконані домашні завдання з арифметики...
Напевне, честолюбство залишиться зі мною до останніх, відпущених Всевишнім, днів моїх. У нинішній оцінці мого місця серед авторів «Кримської світлиці» я цілком задоволена знайомим мені ще з дитинства визначенням «одна з кращих». Дуже приємно на схилі літ, а виповнилося мені в листопаді 78 років, бути в одному ряду зі знаними в Криму письменниками і науковцями — професорами та академіками. Ще раз велике вам спасибі! І особлива вдячність Юлії Качулі за те, що ще до того, як «Кримська світлиця» потрапила в поштові скриньки читачів, вона напередодні виступила на Всеукраїнському радіо «Культура» з анонсом найпомітніших публікацій нашої газети, зокрема, і моєї статті «Між Бенкендорфами» (ці анонси звучать щотижня десь о 7.35 ранку), чим посприяла ознайомленню з нею значно ширшого кола людей.
У зв’язку з тим, що після виходу цієї статті сталися деякі події, що мають відношення до її змісту, я б хотіла зараз нагадати про них. Отже...
1. Митрополит Української православної церкви Московського патріархату Володимир визнав за необхідне нагородити пана Єгора Бенкендорфа церковним орденом святого Володимира за трансляцію в телеефірі релігійних заходів керованої ним церкви. Я не пригадую, щоб ця церква брала активну участь у загальнодержавних заходах зі вшанування пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, щоб відспівувала померлих мученицькою смертю разом з пастирями інших християнських конфесій отим щемним «вічная пам’ять» (коли чуєш, то мороз по спині ходить)... І знову накочуються тяжкі спогади дитинства, як наш голодний поліський люд кинувся в Західну Україну обмінювати на харчі — у кого що було. Як ми, діти війни, юрбами бігли на залізничну станцію зустрічати своїх годувальників, які на дахах товарних вагонів везли додому виміняне збіжжя в торбинках. Тому у людей, які пережили голод і поховали загиблих від голодної смерті своїх близьких, не може бути розуміння й поваги ні до керманича Національної державної телекомпанії Є. Бенкендорфа, котрий допустив трансляцію напередодні Всеукраїнського дня скорботи отого балагану, про що я писала у своїй статті, ні до тих, хто вручає за таких обставин церковні ордени. А чого, власне, дивуватися? Раніше на виборах вони використовували вівтарі і чернечі підрясники для переховування та розповсюдження виборчої агітаційної літератури. Вірні цієї церкви влаштовували церковні ходи на підтримку антиукраїнських сил. У Сімферополі заблокували патріарха Української православної церкви Київського патріархату Філарета, не давши йому можливості провести прес-конференцію і зустрітися, зокрема, з моїми учнями із школи-інтернату, для яких святійший мав намір організувати літній відпочинок і які так чекали на нього...
2. По телевізору побачила, як Ян Табачник у своїй програмі «Честь имею пригласить» віртуозно виграє на акордеоні Державний Гімн України на музику М. Вербицького. Із задоволенням послухала б у такому ж виконанні й Духовний гімн України на музику М. Лисенка — «Молитва за Україну». Бо є в українців не тільки «шаровари», а й класична патетична музика, яку треба озвучувати й пропагувати, що маестро Табачник вміє робити майстерно і пафосно. Тож так тримати!
3. І Клара Новикова порадувала — в новорічну телевізійну ніч (ось, справді, коли треба жартувати, а не у скорботні дні) була «тьотею Сонею» з одеського двору, і про своє походження з України не забула згадати.
4. Своєрідною реакцією на статтю «Між Бенкендорфами» став візит до голови Верховної Ради Криму В. Константинова кореспондента газети «Крымская правда» з метою взяти у нього інтерв’ю стосовно успіху ВО «Свобода» в Криму під час виборів до Верховної Ради України (за «свободівців» проголосувало кримчан більше, ніж за «Русское единство»!). Реакція була передбачувана, бо ставлення до українства кримського керманича В. Константинова показово продемонстровано хоча б російськомовним привітанням «Кримській світлиці», що викликало обурення запрошених на свято гостей. Володимир Константинов і далі в умовах незалежної держави Україна, в якій він — державний службовець вищого рангу, продовжує жити за валуєвським циркуляром. Це саме йому, В. Константинову, належить ініціатива прискореного ухвалення Верховною Радою України закону Ківалова-Колесніченка — читачі пам’ятають його звернення з цього приводу до вищого законодавчого органу від імені Верховної Ради АР Крим. Проте з проголошенням регіональних мов на півострові не поспішає — заважає кримськотатарський фактор. Його команді потрібна єдина регіональна і державна мова — російська. Європейська ж хартія про мови національних меншин — це фіговий листок, яким прикривають свої дійсні наміри ківалови, колесніченки, константинови і народний депутат Олена Бондаренко — законотворець у нинішній Верховній Раді України. (Про дії останньої читайте в наступній моїй статті «Троянський кінь для українців»).
І на закінчення — повертаюся до святкування 20-річного ювілею «Кримської світлиці»: я була на святі від самого початку й до кінця, там озвучувалися численні привітання й побажання — від організацій, окремих читачів. Але не зрозуміло, чому не було вітання (навіть півсловом!) від співзасновника газети — Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, очолюваного паном Павлом Мовчаном? Де ваша підтримка, хоча б моральна, своєї просвітницької газети?
Чи не там, випадково, де й кошти на оголошене вами будівництво Тарасової церкви у Каневі на Чернечій горі, на яку викладачі та вихованці сімферопольської школи-інтернату № 1, де я тоді працювала, також збирали і надсилали до Києва гроші?

Валентина ЧЕКАЛІНА,
відмінник народної освіти УРСР та освіти України,
кавалер ордена княгині Ольги
м. Сімферополь

На фото: завідувач сектора Міністерства культури АР Крим Павло Ібадлаєв вручає В. І. Чекаліній Почесну грамоту Міністерства культури України і ЦК профспілки працівників культури

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Резонанс"