Версiя для друку Обговорити в форумi

Новою своєю щойно виданою книгою «Бо то не просто мова, звуки...» привітав «Світлицю»-ювілярку академік Іван Михайлович Дзюба — давній читач і автор нашої газети. Пропонуємо увазі читачів авторську передмову до цієї книги і запрошуємо до редакційної бібліотеки!

ВІД АВТОРА

У другій половині 80-х років минулого століття, за умов кризи радянських структур і еволюції політики партії в бік горбачовської «перебудови» і «гласності», громадська думка в Україні почала потроху відвойовувати собі місце в засобах масової інформації. Вони звертаються, хоч і обережно, до наболілих суспільних проблем, зокрема і національно-культурних. Популярність здобувають «Літературна Україна» і особливо «Вечірній Київ», наклад якого перевищив стотисячний. Головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Опанасович Карпенко зумів зробити газету цікавою, ініціював обговорення на її шпальтах питань, які раніше оминалися. Одним із них було мовне: упосліджене становище української мови, тривання русифікації викликали тривогу, болючі переживання у багатьох українців. Віталій Карпенко запропонував мені виступити в газеті на цю тему, знаючи, що я не раз до неї звертався. Я подав велику статтю під назвою: «Бо то не просто мова, звуки...». Говорив про велику культурну цінність кожної мови, в якій — історія і душа народу, його творча сила і гарантія майбуття; про необхідність взаємопізнання і взаємоповаги людей усіх націй; про загрози для української мови, що постали як наслідок заборон та утисків у Російській імперії та поступової підміни принципів інтернаціоналізму русифікацією в СРСР. Писав, як мені здавалося, максимально коректно і толерантно, мені не було потреби спеціально «налаштовувати» себе на цей тон — це сутність мого світогляду й самопочування.
Але... що тут почалося! Які пристрасті вибухнули! Наче іскра трапила у купу хмизу, давно готового спалахнути, а під сподом там ще й пласти залежаного мотлоху та плісняви. Багато хто мене підтримав, одні розважливо, інші не дуже, а деякі так, що краще б вони мовчали (пригадуєте Лесю Українку: кажуть, що N. — патріот, бо говорить по-українському, але краще б він говорив по-китайському). Та були листи — і дуже немало, — в яких мене оголошували і націоналістом, і фашистом, і бандерівцем, і мало не тим, хто ото криниці в Західній Україні наповнював трупами дітей. Мені багато чого доводилося чувати на свою адресу, але ставало не по собі від невмотивованої злоби і безнадійної глупоти багатьох і багатьох співвітчизників.
І все-таки я наївно гадав, що можна когось переконати (хоч наче й знав уже, що в мовній справі ніхто нікого не хоче чути, і торкаючись її, неодмінно наражаєшся на сліпу ненависть). Запропонував газеті своєрідну дискусію: я коментуватиму найхарактерніші з листів, викладатиму позицію кореспондентів і подаватиму свою. Так з’явився цикл статей «Дискутувати про мову чи розвивати її?». Листів-відгуків було ще більше. Але злостивих не поменшало. А в них компетенції не додалося — і навіть елементарної уважності в читанні: мені приписувалися навіть ті чужі думки, з якими я полемізував.
Воістину: хто хоче пошарпати собі нерви і помучити душу — хай встане в обороні української мови.
Так було, так є і так, мабуть, і буде. Хіба що не стане до кого звертатися.
Із тих сотень листів, що надійшли тоді до «Вечірнього Києва», в моєму архіві збереглася та частина, яку редакція передала мені — задля продовження полеміки. Але і ця частина здається мені по-своєму цінною як свідчення тогочасних настроїв у суспільстві — власне, сумне свідчення про низьку культуру (слушніше — брак культури) міжнаціональних відносин, хаос у поглядах на духовні цінності, комплекс меншовартості більшості українців, — хоч було висловлено в окремих листах і немало світлих думок.
У розділі «Листи, листи» я вирішив запропонувати увазі читача деякі з листів, представивши і ті, в яких є, на мій погляд, більш-менш адекватне розуміння проблеми; і ті, про авторів яких можна сказати словами Лесі Українки: «Краще б він...» (дивись вище); і листи шовіністично-ненависницькі (найменш хамські з них). Я вагався: може, краще подати найхарактерніші уривки з них — буде концентрованіше й економніше. Але тоді втрачається документальність і створюється враження цілеспрямованої вибірковості. А хотілося зберегти неповторний аромат (чи «аромат») кожного листа, особливості стилю й орфографії. Тож хто хоче відчути атмосферу тієї морально страшнуватої доби, хай набереться терпіння і дещо вчитає. А втім: чи багато що змінилося за чверть століття? Подивіться навколо себе, послухайте депутатів, телешоу, загляньте в Інтернет... Морок безсмертний...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 28.12.2012 > Тема "З потоку життя"