Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Законопроект С. Ківалова та В. Колесніченка «Про засади державної мовної політики» не витримує жодної критики. Викликає занепокоєння вже навіть ст. 1 про закріплену законодавством державну мову, «вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки і культури, на підприємствах, в сферах зв’язку та інформатики тощо».
На перший погляд, здається все до ладу. Але автори не зробили одного істотного уточнення: яка це державна мова? За ст. 10 Конституції України – українська. Проте тут вжита стилістична неоковирність, смисловий еліпс, якого обидва юристи мали уникнути, щоб дотримуватися законності. Адже на місце семантичної прогалини легко може потрапити російська, статусом якої вельми заклопотані заслужені правники. Їй у списку крайових мов відведено особливі пріоритети. Вона названа першою, вивищеною серед них, слухняно вишикуваних в абетковому порядку.
Тому ст. 7 спростовує «турботу» С. Ківалова та В. Колесніченка про мови національних меншин, які поставлені в нерівноправне становище з російською, якій відведено панівне значення.
Так у ст. 29 чітко проголошено її основною мовою інформатики, комп’ютерної системи України. Можна було б запідозрити авторів у непослідовності формулювань, неузгодженості зі ст. 1, адже й там йдеться про інформатику, підпорядковану державній мові, лише не вказано – якій.
Відповідь може бути одна – російській. Це помітно навіть невтаємниченому у словесну казуїстику юристів. Недарма навіть Верховний комісар у справах нацменшин ОБСЄ К. Воллебек висловив невдоволення законопроектом С. Ківалова та В. Колесніченка, що не відповідає європейським стандартам та Хартії меншинних або міноритарних мов, семантика якої була свідомо спотворена при перекладі, бо в ній йшлося про мови, які опинилися на межі вимирання.
Російській мові, яка самочинно заповнила український простір, це не загрожує, на відміну від української, яка опинилася поза полем зору «законотворців». Варто зазирнути до першого-ліпшого кіоску, аби пересвідчитися у відсутності україномовної періодики або книжки, ввімкнути радіо чи телебачення, аби потрапити під російськомовну зливу, зайти до державної установи, аби констатувати грубе нехтування ст. 10 Конституції України. Українська книга ледве животіє. Будь-які апеляції обох юристів до крайових мов, до розширення їхніх повноважень – від лукавого. Так у Криму кримські татари складають понад 10% населення, але сумнівно, щоб там визначальною стала їхня мова, тому що росіяни не дозволять. Навряд чи очільники півострова її вивчать або С. Ківалов розмовлятиме болгарською, грецькою чи гагаузькою, коли він досі не вивчив української.
Треба бути відвертими, – вона ні йому, ні В. Колесніченку та їм подібним, що складають кістяк Партії регіонів, більшість Верховної Ради, – не потрібна, як і українська філологія, література, над якими завис дамоклів меч.
Можна підшуковувати різні мотиви, що спонукали нардепів взятися за мовну «реформу», завдяки якій українська мова витискається із стратегічних сфер вжитку, а Україні загрожує почленування на окремі «регіони», втрата державної цілісності, ліквідація її як держави, що може статися, коли стежиш, як нахабно, з яким поспіхом більшість Верховної Ради голосує за антиукраїнські закони.
Нардепи обстоюють не національні інтереси, а інтереси північного сусіда, який завжди не приховував своїх імперських апетитів. Імператори і комуністичні лідери дуже добре знали, що доки народ розмовлятиме рідною мовою, його неможливо підкорити, тому майже кожного десятиліття з’являлися різні закони та укази, спрямовані на її утиски і ліквідацію. Треба нарешті зрозуміти, що проти української мови як носія етногенетичної пам’яті та гаранта національної ідентичності велася запекла лінгвістична війна. Валуєвський циркуляр, Емський указ або хитромудрі компартійні постанови – то лише частина лінгвоциду, трагічні наслідки якого висвітлені у збірнику «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду» (К., 2005).
Цю антиукраїнську політику продовжують автори провокативного законопроекту, які не мають нічого спільного з розумінням сутності мови. Такий нонсенс відбувається ще й тому, що за справу беруться не лінгвісти, а заідеологізовані анальфабети, порушуючи природний, обґрунтований ще Г. Сковородою принцип «спорідненої (сродної) діяльності».
Неважко собі уявити наслідки, якби агрономію або юриспруденцію узаконювали філологи. На превеликий жаль, українська влада не радиться з ними у важливому для народного життєдіяння мовному питанні, як то було у часи М. Скрипника. Вона за всі роки незалежності не виробила жодної перспективної державницької україномовної програми, не спромоглася на формування національної ідеології у комунікативних й онтологічних структурах, на запровадження мовної культури, вироблення механізмів захисту державної мови.
Мову розглядають як утилітарний засіб спілкування, нехтуючи думкою М. Гайдеґґера, що «мова – це оселя буття, в якій живе людина». Духовні й онтологічні проблеми для авторів скандального «законопроекту» не існують. У ньому простежується намір перетворити титульну націю на другорядну. Таке прагнення Партії регіонів та комуністів. Вони кожен прояв національної свідомості оголошують «націоналізмом», «не помічаючи», що інтенсивне поширення російської мови супроводжується спалахами російського шовінізму, не осудженого на державному рівні. Тому українці часто почуваються вигнанцями на «нашій не своїй землі», змушеними промовляти з чужого голосу, терпіти приниження, коли, наприклад, очільник уряду цинічно називає Т. Шевченка «малоросійським поетом», коли вихлюпуються ксенофобські помиї на галичан, коли автохтонів маркують «недорасою», коли для української книжки, яка з неймовірними труднощами виборює право на існування в потоках російськомовної продукції, готується новий драконівський податковий капкан.
Надійшов новий час випробувань бути чи не бути українській мові, а відтак повноцінній нації, тому що, на відміну від росіян, румунів, угорців, болгар та ін., які мають свої батьківщини, в українців, крім України, іншої землі немає.

Юрій КОВАЛІВ, професор, доктор філологічних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений працівник освіти України

м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2012 > Тема "Резонанс"