Версiя для друку Обговорити в форумi

Світ освіти

Якось ми з відомим львівським математиком Романом Пляцком вирішили зустрітися в парку біля Національного університету імені Івана Франка. Присіли на лавочку і тут професор, давній передплатник «Кримської світлиці», чомусь звернув мою увагу на латинський напис на фронтоні головного корпусу університету. Раніше я не помічав його, а тепер ось подумав, наскільки вдалим і доречним він є: «Patriae dekori civibus edukandis». Українською це означає: «Батьківщину прикрашають освічені громадяни». А краще б перекласти так: «Освічені громадяни — окраса Батьківщини». Довго потім ми говорили з Романом Михайловичем про те, що вже 350 років тому (саме стільки років виповнилося нещодавно нашому університету) наукова еліта Львова розуміла значення освіти для держави і вміла вибирати мобілізуючі гасла. Чомусь я відразу пригадав цікавий епізод, пов’язаний з Кримом. У 1922 році кафедру російської мови в Таврійському університеті очолив Олександр Лук’яненко (виходець з Київщини). Навіть викладаючи російську, він учив українців не зрікатися рідної мови, а росіян закликав шанувати українську. Спрацював «принцип магніту», слухати лекції Лук’яненка приходили студенти з інших факультетів. Ось який епізод зафіксував студент-хімік В. Зайцев у своїх спогадах:
«В 1931 году студенты-химики целой группой ходили на лекции профессора А. М. Лукьяненко, читавшего курс общего языкознания на украинском языке. Ходили только потому, что помимо общего интереса к этому курсу, нам нравилась манера и эмоции этого преподавателя, да и сам он, влюбленный в свой предмет…»
Якщо такий успіх був можливий у 1931 році, коли Крим входив до складу Російської Федерації, то чому він неможливий тепер? Певно ж, є над чим подумати викладачам із Запоріжжя, Харкова, Луганська, Донецька. Особливо в наші дні, коли державна підтримка української мови, схоже, закінчилася.
З’явилася думка: а що як запропонувати висловитися з цього приводу нашим читачам? Адже серед них не так вже й мало науковців, викладачів вишів. І вони мають неабиякий власний досвід у цій царині. Та й перечитали на своєму віку багато… І ось що вийшло з цієї ідеї: відгукнулися вищезгаданий математик зі Львова Роман Пляцко, філолог-україніст, професор Слов’янського (Донецька обл.) університету Василь Горбачук і доктор хімічних наук з Сімферополя Василь Чирва. Тобто представлено Захід, Схід і Південь України.

ПРОФЕСОР ЗАРИЦЬКИЙ ВИКЛАДАВ УКРАЇНСЬКОЮ. ПОЛЯКИ РОЗУМІЛИ
Ось який цікавий факт розповів нам Роман Пляцко:
— Восени 1942 року вчені Львова добились у німецької адміністрації дозволу на відкриття у декількох вищих навчальних закладах фахових курсів, аби здібна молодь із закінченою середньою освітою мала змогу продовжити навчання. Зокрема, такі курси запрацювали у Львівській політехніці — одному з провідних вишів довоєнної Польщі. Була вимога, щоб викладання проводилось німецькою мовою, однак дозволялося давати пояснення польською чи українською мовами (серед викладачів переважали поляки). Тож часто лектори впродовж короткого часу щось загальне промовляли німецькою мовою, а далі переходили на зрозумілу для слухачів мову, з чого, власне, й починалося конспектування лекції. За спогадами колишніх студентів, на машинобудівному факультеті Політехніки математичні курси читали вельми поважні лектори і педагоги професори Нікліборц і Зарицький. Мирон Онуфрійович Зарицький (1889-1961 рр.) — відомий український математик, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, професор Львівського університету, автор знаних у науковому світі оригінальних математичних праць. Лекції на фахових курсах у Політехніці професор Зарицький читав українською мовою. Незважаючи на те, що багато студентів приїхали навчатись до Львова із Кракова, Варшави та інших польських міст і до цього майже не чули української мови, вони відвідували і акуратно конспектували лекції професора Зарицького. У своїх спогадах про Мирона Онуфрійовича Зарицького професор Львівського університету Владислав Елійович Лянце писав: «Все єство Мирона Онуфрійовича було пронизане найвищою загальнолюдською культурою. Для нього була чужа будь-яка національна обмеженість. Ми бачили, яка сердечна дружба поєднує його з Банахом та іншими математиками польського походження. І це, незважаючи на те, що польська адміністрація закрила йому доступ до роботи в університеті, попри те, що завдяки своїм знанням та науковим досягненням він був гідним серед гідних. Тим більший вплив на нас мало його ставлення до національної української культури. Своїм способом буття він ніби підкреслював: мова народу — його найцінніше надбання, яке треба берегти, примножувати. Це скарб не тільки даного народу, але й всього людства». У 1930-х роках професор Зарицький викладав математику спочатку в польській, а згодом в українській гімназіях. Серед його учнів був і відомий польський письменник-фантаст Станіслав Лем, який з теплотою згадує про нього як незвичайну особистість у своїй автобіографічній книзі. Саме на період праці в польській гімназії припало важке випробування для професора Зарицького та його родини — донька Катерина, як активістка ОУН, що брала участь у підготовці замаху на польського міністра-шовініста Пєрацького, була ув’язнена за рішенням суду. Преса багато уваги приділяла висвітленню ходу судового процесу, не оминала згадати і професора Зарицького. Щоб послабити усі негативні для нього моменти, адміністрація запропонувала йому піти на якийсь час у відпустку. Однак особлива повага до Зарицького виявилась не тільки в цьому. Коли після відпустки професор Зарицький зайшов до класу і після традиційної зустрічі учнями викладача вставанням із-за парт сказав, як звичайно, «прошу сідати», ніхто не сів. Промайнула думка про можливий бойкот учнями його як викладача. Однак швидко усе з’ясувалося — від імені класу один з учнів промовив: «Пане професоре, ми знаємо про ваше горе. Прийміть наші співчуття» (на той час уже був оголошений вирок Катерині Зарицькій; на жаль, не останній — згодом вона перебувала в ув’язненні уже в радянських таборах). Ось так поляки реагували на серйозну родинну проблему улюбленого викладача-українця. Іноді шляхетство душ вище від політичних протистоянь…

ЯК РОСІЯНКА З ПЕРМІ СТАЛА УКРАЇНСЬКИМ ФІЛОЛОГОМ
Василь Горбачук:
— Я також можу розповісти цікаву історію на основі мого донбаського досвіду. Почув я її у Слов’янську. Одна дівчина, яка народилася на Уралі (якщо точніше — в Пермі), пішла до школи вже в Україні. Її батьки з якоїсь причини переїхали в Сумську область. Спочатку вона була звільнена від вивчення української мови, оскільки не вивчала її раніше. Але дівчина мусила сидіти на уроці, бо тоді не можна було прогулювати. Такі звільнені учні грали в «хрестики-нолики» або займалися іншими дурницями. А юна перм’ячка почала прислухатися і з часом зрозуміла, що вчителька веде заняття з української мови і літератури настільки цікаво, що просто гріх не всотувати ці знання... Вирішила спробувати свої сили на цій ниві — незважаючи на офіційне звільнення, почала вивчати предмет. І, знаєте, українська література її настільки захопила, що вона вирішила присвятити їй своє життя. Вступила на українське відділення Харківського державного університету і успішно, з відзнакою, його закінчила. Її скерували у Слов’янськ, бо там була можливість влаштуватися на роботу. Це було ще в радянські часи, орієнтовно в 1975-1976 роках. Молода перм’ячка своєю позицією продемонструвала, що можна закохатися в українську мову, навіть якщо ти родом з Уралу… До речі, зараз є зайвий привід згадати добрим словом ту чудову, невідому нам учительку української, яка викладала свій предмет не формально, абияк, а з любов’ю і натхненням.

«У МЕНЕ ВСЯ КВАРТИРА ЗАБИТА КНИГАМИ…»
Дуже цікавим є й сучасний досвід викладання українською в Криму. Зрештою, для читачів «Кримської світлиці» саме він і є найактуальнішим. Виявляється, легше перейти на українську мову викладання тим професорам, які, маючи фундаментальні знання, продовжують постійно працювати над собою. А ще користуються авторитетом у студентів. Тобто ті, які тримають «планку якості» досить високо. Своїм досвідом ділиться викладач Таврійського університету, давній передплатник «Кримської світлиці», професор Василь Чирва:
— Свого часу мені пощастило здобути середню освіту рідною мовою. Я закінчив українську школу № 16 в промисловому Кривому Розі — тоді більшість шкіл у місті ще були українськими. Після цього я вступив на хімфак, а ось там вже домінувала російська мова. До речі, коли я потім жив у Кишиневі, то переконався, що і молдаван русифікували з такою ж інтенсивністю, як і нас. У вишах всі предмети викладалися російською мовою, за винятком хіба що історії КПРС. Тут уже йшов поділ на групи, молдавани мали можливість прослухати курс рідною мовою, а представники російськомовного населення знову ж, за звичкою, обирали для себе «общепонятный». Після проголошення незалежності мовне питання в Молдові було вирішене радикально: викладачів спочатку поголовно звільнили, а потім, коли проводили набір на вакантні посади, враховували рівень знань державної мови.
В Україні, звичайно, мовна політика від самого початку була набагато толерантнішою. Тому на Півдні і Сході України суттєвих змін не відбулося. І все ж законодавство дозволяє викладати українською. Чим я і скористався. У мене на курсі було сорок чоловік. Коли я запитав студентів, якою мовою викладати предмет, то більшість із них віддали перевагу українській. Мабуть, тому, що знали мою позицію і поважали мене. Лише одна студентка сказала: «Если я каких-то слов не пойму, то вы мне поможете?» Отже, студенти були на моєму боці. А ще я видав власний підручник українською, а потім роздавав його безкоштовно. Тобто створив усі умови для засвоєння мого предмета українською мовою. Але не останню роль відіграло те, що студенти мене щиро поважають. За добре до них ставлення, за прямоту, за тверду позицію і чіткі політичні уподобання. Зрештою, за те, що на хімічному факультеті не беруть хабарів… Але й рівень знань, ерудиція мають неабияке значення. Я дуже багато читаю. У мене вся квартира забита книгами, на роботі — те ж саме. Вже й на дачі немає місця, де складати книжки… Зате я постійно знаходжу нові цікаві факти, які необхідні для того, щоб студенти мене уважно слухали і любили мій предмет.

Сергій ЛАЩЕНКО

«Patriae dekori civibus edukandis» — «Батьківщину прикрашають освічені громадяни» — напис на фронтоні Львівського національного університету ім. Івана Франка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "З потоку життя"