Версiя для друку Обговорити в форумi

62 роки тому, 22 червня 1941-го, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Художниці Вірі Олександрівні Максимушкіній випало не лише пережити війну, але й намалювати її...

Якщо кращі роки життя припадають на війну, вони навічно викарбовуються у пам'яті. Нескорена юність, цвітіння якої обпалене вогнем, знущанням цинічного ворога, знищене у вирі безжальної борні, стала темою для художників, поетів, письменників.
Долю не вибирають, вона сама обирає тих, хто спроможний віднайти у собі сили посперечатися з її волею. Через десятиліття Віра Олександрівна Максимушкіна стала відомою художницею, придбати картину якої вважають за честь. Стала потім, а попереду була війна...
У 1942 році німці вивозили молодь на роботу у Німеччину, Віра з сестрою потрапили у Мюнхен. Почали працювати у таборі за колючим дротом - на заводі, де ремонтували потяги. Вірі випало працювати на електрозварці. В цеху були одні юнаки. Кіптява та чорна пилюка так в'їдалися у шкіру, що їх важко було відмити. Робітники були виснажені, напівголодні. Якось вона прийшла з нічної зміни і відчула, що нічого не бачить - осліпла...
Після безсонної ночі, яку провела у сльозах, зір повернувся. Далі Вірі довелося працювати на іншій ділянці - за верстатами для обробки деталей.
У 1945 році завод, який працював на сировині окупованих країн, зупинився. А робітників відправили на біржу, яка повинна була  працевлаштувати вигнанців з багатьох країн - хорватів, росіян, поляків, болгар... Віру взяла до себе німкеня-адміральша Марія фон Ріббентроп - підтягнута, з вишуканими манерами. У ставленні до прислуги господиня нічого зайвого собі не дозволяла - завжди була ввічливою, доброзичливою. У неї Віра перебула майже до кінця війни. Добре запам'ятала, як першого травня в Мюнхен увійшла американська армія, а за нею йшли війська, які складали негри - доглянуті, відгодовані, у літній формі. Чи не ці перші сильні враження потім лягли в основу бажання малювати темношкірих людей у мирну пору?     
У вільний від роботи час відвідувала своїх, що залишилися у таборі. З приходом американців життя стало зовсім іншим - дозволяли ходити на прогулянки у ліс, на озеро, відвідувати клуб. На дорогу додому всім видали смачний сухий пайок. Всі жили думками про рідну домівку.
Та не сталося, як гадалося, оскільки після  того, як перетнули кордон і опинилися на боці  радянських військ у місті Мельк, що на Дунаї, колишні полонені відчули всю небажаність свого повернення - солдати їх обзивали грубими словами, намагалися всіляко образити. Перебулося і це. Віра добре малювала, тому її призначили в майстерню, де виготовляли транспаранти та інший агітаційний матеріал, яким прикрашали вагони.
Повернувшись у Сімферополь, Віра вступила до художнього училища одразу на другий курс. А навчаючись на останньому курсі, паралельно працювала у школі для глухонімих дітей. Спочатку побоювалася, чи зрозуміють вони одне одного, та діти були здібними, вчительку не підводили, все зчитували по губах. А вечорами для більш обдарованих Віра Олександрівна згодом почала вести гурток.
У 1948 році вийшла заміж, народився син Антон. Так склалося життя, що сина виховувала сама. Антон пішов по стопах матері, також став художником - закінчив Вище художньо-промислове училище ім. В. Мухіної. Зараз Антон Павлючек - заслужений художник України.
З 1951 року Віра Максимушкіна - постійна учасниця обласних та республіканських художніх виставок.  З 1960 року - член Спілки художників СРСР. На полотнах художниці - хлібороби, студенти, вчені, актори, доярки... За півстоліття творчої роботи нею створено сотні жанрових картин, портретів, натюрмортів.
На початку 90-х років минулого століття французька делегація підприємців придбала у майстрині 78 (!) полотен. У Франції картини Віри Олександрівни з аукціонів потрапили в інші країни світу і про долю багатьох з них вона, на жаль, не знає... Полотна В. О. Максимушкіної увійшли у художні каталоги Франції, Англії, Японії. Саме роботу кримської художниці "Ялинка у дитячому садочку" обрали для оформлення запрошення для французького аукціону (а це, погодьтеся, неабияке визнання таланту). Її полотна поповнили приватні колекції Франції, Англії, Японії, Норвегії, Німеччини та Ізраїлю.
Віра Олександрівна  43 роки пропрацювала в Кримському художньо-промисловому комбінаті, виконуючи державні замовлення. Оформлювала портретами та натюрмортами магазини, її роботи закуповували дитячі заклади. Першою роботою у післявоєнний час стало полотно "Біля карти новобудов". Темі війни також присвячена низка робіт, серед них - "День Перемоги", "41-й рік", "Мати", інші. Близько 12 портретів майстриня присвятила учасникам хору ветеранів.
Улюблений жанр художниці - портрет сучасника. Віра Олександрівна чимало часу провела у поїздках по Криму. Наприклад, біля Коктебеля писала портрети солдат на заставі, у колгоспах - доярок. Нею створений цілий цикл портретів акторів Кримського українського музично-драматичного (на той час) театру, яким притаманні емоційна наповненість та образність ("Болеро", "Перед виходом"). Надзвичайно теплими є роботи, головними героями яких є діти, в їх створення вклала всю свою любов, все своє уміння ("Купання", "Дівчатка. Цікава книга", інші). Із задоволенням вона писала портрети студентів медичного інституту - Марії з Руанди, Леонардо Балосса Малонго, Самуеля з Нігерії...
Є полотна, котрі давалися важко, робота над якими вимагала особливого психологічного навантаження, бо не давали спокою думки та спогади, котрі хотілось втілити в образи, в сюжети. Такою є картина "41-й рік". Коли юну Віру разом з тисячами інших полонених вивозили у Німеччину, у дорозі їх часто примушували роздягатися, щоб пройти "дезінфекцію". На полотні - оголені жіночі постаті, котрі зіщулилися під зухвалим поглядом німецького солдата. За залізною решіткою - одяг, взуття, дитячі іграшки...  При всій безнадії відтворених обставин, проте, художницею змальована деталь, котра задає тон усій роботі - це нескорений, повний твердої рішучості погляд молодої жінки.
Під час Великої Вітчизняної війни осколком снаряда у тітки Віри Олександрівни відірвало руку, була пошкоджена нога. Вона стала прототипом героїні картини про матір, котра прийшла на могилу сина...
Якось, перебуваючи у Москві, Віра Олександрівна побачила чоловіка, котрий, тримаючи плакат, розшукував дітей - колишніх в'язнів Освенціма (з експериментального блоку повернулося 49 дітей з 80 тисяч). Ця подія лягла в основу її картини "Дітям потрібен мир".
Робота, на якій зображені дівчатка-студентки на літній практиці, є, мабуть, найдорожчою. Її художниця писала після тяжкої хвороби. Згодом Віра Олександрівна намагалася розшукати це полотно у колгоспі, де його залишила, але так і не знайшла. На згадку залишилося лише любительське фото.
- У своїх героїв, у їхні портрети я закохуюсь. Завжди намагаюся віднайти у людині щось хороше, - говорить Віра Олександрівна. - Надзвичайно люблю літо, та й взагалі усе соковите та яскраве...
У натюрмортах художниці - соняхи, кавуни, яблука - усе те, що жадібно всотує сонячне проміння, що радіє життю.
Вірі Максимушкіній - 80. Ще донедавна вона продовжувала працювати над картиною (її героїні - дівчатка, котрі займаються бальними танцями), та почав підводити зір - вік бере своє. Але час ніколи не відніме її доброту, працелюбність та щирість серця, яке з молодечим запалом б'ється у її роботах.

Запрошуємо на виставку, яка відкрилася у сімферопольському Будинку художника Кримської організації НСХУ. Сподіваємося, наші читачі, переглянувши роботи майстрині, погодяться, що Віра Олександрівна Максимушкіна гідна пошанування з боку кримського та українського урядів за невтомну працю протягом півстоліття.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2003 > Тема ""Білі плями" історії"