Версiя для друку Обговорити в форумi

У Кримському агротехнологічному університеті Національного університету біоресурсів і природокористування України 66-річний полковник у відставці Михайло Біша й досі має пряме відношення до ратної справи. Адже він — єдиний у цьому знаному на півострові навчальному закладі старший викладач військової кафедри. На його персональному педагогічному «рахунку» близько двохсот молодших лейтенантів запасу за спеціальністю «командир механізованого взводу».
Додам, що стільки офіцерів-запасників Михайло Карпович підготував відтоді, як у 2003 році прийшов працювати в університет. Сьогодні він опікується відразу аж трьома взводами — це 97 студентів з різних факультетів, які, між іншим, пройшли конкурсний відбір. Конкурс на кафедру чималий, скажімо, торік становив 6 чоловік на місце, хоча спочатку бажаючих, як кажуть, удень з вогнем важко було знайти. Чому ж це потім «переклинило» майбутніх агрономів і технологів? Сам їхній наставник знаходить пояснення таке: чимало випускників обирають не село, а державну службу, зокрема, податкову адміністрацію, силові відомства, де наявність первинного офіцерського звання — гарантована умова подальшого кар’єрного зростання. Ну, й комунікабельність, обізнаність, багатий життєвий досвід викладача «воєнки» (на це вказали у бесіді зі мною колеги Михайла Біши) теж, певно, припали юнакам до душі.
— Тут, у кримському університеті, я проводжу теоретичні заняття з тактики, військової топографії, стройової підготовки, методики виховної роботи, — окреслює коло своїх нинішніх обов’язків Михайло Карпович. — Раз на півроку ми виїжджаємо на кафедру головного, київського університету, де упродовж десяти днів мої студенти вивчають бойову техніку, а вже на полігоні у Гончарівську закріплюють набуті знання практично, зокрема, виконують стрільби.
Прикметно, що у своєму житті Михайло Біша вже мав справу із запасниками, точніше «партизанами», тобто людьми, призваними на короткотермінові військові збори з «гражданки». Більше того, з ними він навіть понюхав пороху по-справжньому, в афганських горах...
А починалось це ще восени 1977 року, коли після закінчення Військової артилерійської академії капітан Біша потрапив до ТуркВО, у 108-му мотострілецьку дивізію, що дислокувалась у прикордонному узбецькому місті Термез. І відразу опинився у вирі оргштатних заходів: надійшов наказ про розгортання на базі кадрованого гаубичного артилерійського дивізіону артполку. Його командиром призначили підполковника Олександра Захаренка, начштабу – Михайла Бішу. На початку наступного року за директивою Генштабу полк по тривозі приводять у повну бойову готовність з відмобілізуванням. Частина тоді в один момент поповнилась 700 новими бійцями, приписаними до неї військкоматами Сурхандар’їнської області Узбекистану. Наступний етап — злагодження і бойові стрільби новоспечених підрозділів частини в окружному гірському навчальному центрі «Келята», що в 70 кілометрах від туркменської столиці Ашхабада. Буквально через декілька місяців сценарій повторюється з тією лише різницею, що маршрут для здійснення маршу в район проведення командно-штабних навчань значно ускладнюється і збільшується його протяжність.
— Утретє нам оголосили повну бойову готовність 10 грудня 1979 року, — згадує далі Михайло Біша, — за відпрацьованим сценарієм почали приймати своїх приписників, техніку з народного господарства — автомобілі ГАЗ-53, «Колхіда». А ще за нарядами майно з окружних складів — радіостанції, ПРП-3 (пересувні розвідпункти), топоприв’язники, польові кухні, ліжка, постільну білизну з розрахунку на 1100 осіб. Ось тоді ми вже збагнули, що готується щось серйозніше. А після обіду 25 грудня керівний склад дивізії зібрав у себе комдив генерал-майор Олександр Кузьмін і віддав бойовий наказ. Згідно з ним нашому полку у складі чотирьох дивізіонів належало рівно о 2.00 перетнути радянсько-афганський кордон, здійснити марш і зосередитись у районі міста Баглан.
Усе пройшло без ексцесів. За винятком хіба що того, що 31 грудня вже на під’їзді до Кабула в районі Аміновки — так назвали кишлак, звідки родом був щойно скинутий афганський президент Амін, нас зненацька обстріляли із стрілецької зброї. Але ніхто при цьому не постраждав. Натомість ми розгорнули одну з батарей і зробили декілька залпів із гаубиць по дувалах, де ховались нападники. Після цього все стихло і колона поновила рух.
Перші місяці виконання «інтернаціонального обов’язку» в Афганістані для гармашів (полк розмістився на околиці Кабула) майже нічим не відрізнялись від полігонних буднів в Союзі: облаштування на голому місці табірного містечка, організація його охорони, водозабезпечення і харчування, налагодження навчального процесу. Місцеві жителі ставились до «шураві» цілком доброзичливо. Інколи дошкуляли хіба що надмірною, притаманною східним людям цікавістю.
Невдовзі Михайла Бішу перевели на рівнозначну посаду у Шиндант. І саме там офіцер сповна пізнав усі тонкощі реальної бойової роботи. Ще б пак, фактично жодна значуща операція під орудою комдива генерал-майора Бориса Громова (у майбутньому командарма 40-ї армії і нинішнього губернатора Московської області) не обходилась без «бога війни». Безпосередньо начштабу артполку Михайло Біша долучався до них як старший від артилерії, тобто відповідав загалом за її «грамотне застосування» – якщо брати в загальних рисах. У цій ролі Михайлу Карповичу довелось побувати не менше тридцяти разів...
Після Афганістану Біша повернувся на рідну Україну, командував у Київському військовому окрузі навчальним артполком, артдивізією, обіймав посади начальника ракетних військ і артилерії армійського корпусу, заступника начальника штабу ракетних військ і артилерії ТуркВО. Після звільнення у 1993 році Михайло Карпович спробував себе знайти у різних цивільних іпостасях (навіть редагував у Сімферополі газету «Армійська взаємодопомога»). Але, зрештою, як він сам сьогодні зізнається, душа потягнулась до того, що йому ближче. На військовій кафедрі аграрного вишу колишній офіцер-артилерист знайшов свою «позицію».

Василь САДОВСЬКИЙ

На знімку: полковник у відставці Михайло Біша (ліворуч)
Фото з сімейного архіву М. Біши

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 30.12.2011 > Тема "З потоку життя"