Версiя для друку Обговорити в форумi

Вже давно не ввижається мені його висока худорлява постать у натовпі. Десять років без нього минуло, мов один день. Але залишається пам'ять, і доки вона жива... Та не треба гучних слів. Його все одно немає.
12 років пропрацювали ми разом зі Святославом Казимировичем Сосновським у видавництві "Таврія". Він був редактором краєзнавчої літератури. А ще - великим патріотом українського та кримськотатарського народів. Про це легко говорити сьогодні, коли патріотизм знаходить підтримку, а то й дає дивіденди. За часів тоталітаризму спрацьовували інші виміри. Дві підготовлені Святославом Казимировичем книги не пройшли цензури і їхній вже віддрукований тираж було пущено під ніж. Це "За перевалом перевал" Володимира Терехова та 14-те перевидання путівника по Бахчисараю. Одна з головних причин - збереження в них кримськотатарської топонімики.
Доля цього народу була постійним серцевим болем Славка. Він пригадував розповіді своїх батьків про ті часи, коли народи Криму ще не розподілялися на "ворогів" та "друзів", пригадував і плакав, незважаючи на те, що був мужньою, загартованою у боротьбі з труднощами людиною. А створював їх частенько собі сам через свою лицарську натуру, хоча, можливо, інколи бував і не зовсім об'єктивним. "Я завжди на боці того, кому гірше", - зізнавався Славко.
Останнім часом він працював у одному з приватних кримськотатарських видавництв. Економічна нестабільність, а також накопичування капіталу на початку 90-х спричинили до неадекватної, навіть смішної оплати праці.
Якось мені Святослав поскаржився: "Мій господар запропонував мені одержувати зарплату цибулею (єдиний продукт, що зберігся на той час у колишній ціні - 30 коп. за кг - авт.). Я б з задоволенням працював на користь цього народу взагалі безкоштовно. Але якби мав хоча б жалюгідну пенсію".
До пенсії, і дійсно жалюгідної, Славко так і не дожив. Його було вбито біля самої домівки 29 травня 1993 року невідомими злочинцями, що завдали йому сім ножових поранень. Тоді довго не йшли дощі, і трава на одному з газонів кілька тижнів була бурою від Славкової крові.
Часто згадую його гірку долю. Невдовзі після знищення тиражів книг старшого редактора вигнали із видавництва за статтею, хоча всі знали, що він був там чи не найдосвідченішим, просто "ходячою енциклопедією".
Це у першу чергу завдяки йому, Славкові, я прийшла працювати в україномовну газету, хоча на той час державною мовою практично не володіла. "Говори українською!" - вимагав він від мене постійно, опановуючи її сам з допомогою словників. І вперто називав себе українцем, у той час як за паспортом і він, і його батьки були росіянами.
А як він мріяв про створення справжньої україномовної газети, скільки було суперечок щодо її назви, змісту! Разом з друзями Василем Богуцьким та Сашком Пілатом (жодного з них вже немає) вони могли говорити на цю тему годинами. Але після створення "Кримської світлиці" прийти сюди працювати Святослав Сосновський так і не наважився, бо ніколи раніше не займався журналістикою.
Як би склалася його подальша доля, аби не ця нагла смерть? Чи не розчарувався б? Бо, здається, від природи він був мучеником. Такі люди не очолюють ні партій, ні рухів. Не для них і будь-які керівні крісла. Вони кладуть своє життя в підмурок ідеї, і тому вона набуває міці, непохитності, а не стає колосом на глиняних ногах.
І як би мені хотілося, щоб про нього знали і пам'ятали ті, хто йде і йтиме Славковими слідами!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2003 > Тема "Українці мої..."