Версiя для друку Обговорити в форумi

- Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
- Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Т. Г. Шевченко.

Протягом століть наші пращури зазнавали неймовірних страждань і величезних втрат у своєму нестримному прагненні до волі, до незалежності, до створення власної держави України. Про це яскраво свідчать події героїчної доби визвольної війни українського народу проти панської Польщі у 1648 - 1654 рр., під владою якої на той час перебували українські землі.
Тільки у сумнозвісній генеральній кампанії, що увійшла в історію як Берестецька битва військ гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казимира, за оцінками різних істориків, загинуло від тридцяти до сорока тисяч запорожців.
Козаки були солідарні із селянами і виборювали волю й вільну працю для кожної людини, право володіти землею та мати громадський виборний лад, рівний для всіх у суспільному та релігійному житті. І саме Богдан Хмельницький заклав перші, найважчі цеглини у фундамент побудови Української держави і створення української нації. Архівні документи і пройняті смутком та журбою народні перекази та думи тужливо оповідають трагічну хроніку тих далеких подій.
І коли б ми змогли підняти завісу театру, в якому плинність минулих століть визначала її величність Історія, то побачили б, що 19 червня (29 за новим стилем) 1651 р. біля заможного на той час м. Берестечка зійшлися майже півмільйона воїнів. Понад сто тисяч добре озброєних поляків та іноземців з одного боку, близько двохсот тисяч запорожців, реєстрових козаків та селян-ополченців Богдана Хмельницького з другого та сто тисяч татар кримського хана Іслам-Гірея III - союзника гетьмана.
Окремої уваги заслуговує такий факт. Кількома днями раніше, під час переправи через р. Стир, серед польського війська виникло невдоволення тим, що король віддав перевагу німецьким загонам. Це обурило польську шляхту, яка почала скаржитися начальству, нагадуючи про свої привілеї. За таких обставин переправа проходила сяк-так і розтяглася на кілька днів. Саме в цей час козакам потрібно було нав'язати полякам бій, але Хмельницький, чекаючи орду хана, не скористався цією нагодою, і сприятливий момент було втрачено.
Обидва війська стояли на широкому полі серед непрохідних грузьких боліт, між річками Стир та її притокою Пляшівкою (приблизно на межі сучасних Волинської та Рівненської областей). Татари викликали поляків на герць, і коли перший ординець з оголеною шаблею налетів на польського вершника, той блискавично підняв та опустив свого списа. І невдаха-татарин мертвим звалився з коня. Усі кинулися до місця падіння першої жертви. Побачивши, що їхній товариш лежить ногами до польського табору, перелякані на смерть татари припинили герць і з диким криком помчали до своїх. Вони вважали поганою прикметою, якщо перший загиблий воїн упаде на землю головою до свого війська - таке військо приречене і його чекає поразка.
Козаки і татари сміливо кинулися на польські загони. Цілий день тривав запеклий бій, але жодна сторона не поступалася, і тільки ніч розвела воїнів. Кожен вважав себе переможцем.
Упевнившись, що численна польська армія є грізною силою, хан вирішив зрадити Хмельницького і вночі таємно послав до короля хитрого мурзу Бели-бея...
Наступного ранку готові до бою війська в нерішучості простояли до полудня і тільки десь о другій годині зійшлися у кривавій сутичці.
Польський князь Ієремія Вишневецький, відомий жорстокими екзекуціями щодо повсталих селян, на чолі своєї кавалерії сміливо вклинився у козацькі ряди й опинився серед запорозького табору. За ним посунули артилерія та німецька піхота. Розпочалася кривава різанина. Загриміли гармати. З обох сторін зростали гори трупів, а стогін поранених, кінське іржання та ревіння переляканих волів довершували жахливість усього, що коїлося на бранному полі.
Бій тривав уже кілька годин, як раптом хан з криком: "Зрада! Коня!" - скочив у сідло й понісся геть. Уперше побачивши свого високого повелителя наляканим і втікаючим з бойовища, його візир, мурзи, беї та вся орда дременули за ханом, у паніці полишивши свої обози, воєнну здобич, полонених і навіть непохованих товаришів, що суворо заборонялося Кораном.
Несподівана втеча татар дуже вразила Хмельницького. Передавши командування кропивницькому (ічнянському) полковникові татарської крові, хороброму запорожцю й силачу Филону Джеджалію, він разом із писарем Іваном Виговським кинувся за союзником і, наздогнавши, почав умовляти його повернути татар назад. Але хан, не зупиняючись, тікав далі і хитрощами заманив гетьмана аж
до Вишневця, де, відпустивши писаря, зробив Хмельницького своїм почесним полоненим.
Тільки наприкінці липня, як стверджують польські джерела, Виговський привіз гроші, взяті з гетьманської скарбниці у Чигирині, і визволив з полону гетьмана.
А тим часом під Берестечком події розгорталися своєю чергою. Поступово королівські війська почали тіснити козаків і останнім довелося відступити з широкого поля до р. Пляшівки. Утворивши із зв'язаних возів міцний чотирикутник та швидко виривши з трьох сторін окопи (з четвертої захищало велике непролазне болото), Джеджалій успішно відбивав польські атаки.
Десять днів стійко трималися запорожці, але незрозуміла відсутність Богдана Хмельницького далася взнаки, і в оточеному ворогами козацькому таборі запанувало безладдя, яке поступово перейшло в анархію. Серед оточених виникли панічні настрої. Замість Джеджалія військо обрало наказним гетьманом вінницького полковника Івана Богуна. Талановитий полководець Богун розумів, що подальше перебування в таборі небезпечне, тож наказав таємно вночі гатити греблю через болото. Завдяки цьому маневру козацьким загонам вдалося непомітно відійти і вирватися з оточення.
Коли вранці ополченці побачили, що залишились у таборі самі, то в страшній паніці кинулися навтьоки, відштовхуючи один одного від рятівної греблі і десятками тонучи в бездонній трясовині. Здійнявся несамовитий ґвалт. Поляки, які перебували на другому березі, дивилися на все, що відбувалося, широко відкритими очима, вважаючи це черговою козацькою хитрістю. Їм здалося, що весь козацький табір пішов у наступ, і вони кинулися врозтіч. І тільки коли до них прибігли полонені шляхтичі, поляки отямились і посунули на козацький табір, а коли його зайняли, то передусім накинулися на їжу.
Близько трьох тисяч запорожців не встигли скористатися греблею і мужньо прийняли нерівний бій на високому пагорбі, відтягнувши на себе значну частину королівських військ, тим самим давши змогу своїм товаришам вирватися з оточення. Сміливці поклали багато ворогів, але й самі зазнали втрат.
- Здавайтеся! - кричали їм поляки. У відповідь герої кинулись у річку й засіли на зеленому острові Журавлиха, де продовжили смертельний бій. Їх залишилося десь близько трьохсот. Король послав парламентаріїв умовити козаків здатися і обіцяв нагороди за хоробрість.
- Воля для нас дорожча за життя, - відповіли звитяжці. - Ось дивіться! - додали вони і кинули у воду золото, срібло та коштовності, взяті з собою на острів. - Ми не продамо своєї волі!
Прощаючись, запорожці перецілувалися, прочитали вголос молитву і кинулись в останній свій бій. Усі вони полягли героями, скропивши своєю кров'ю землю, яка після подвигу трьохсот стала святою.
* * *
Відтоді минуло не одне століття. Під час прокладення дороги Дубно - Берестечко під верхніми шарами землі було знайдено останки козаків і селян, шаблі, пістолі, ядра, рушниці-кременівки та особисті речі загиблих.
За проектом студента Петербурзької академії мистецтв В. Максимова у центрі острова Журавлиха в 1912 р. збудували храм-мавзолей Георгіївську церкву. До неї перенесли останки загиблих козаків та селян і знайдені реліквії бойової слави.
Нині на острові розташований музей-заповідник "Козацькі могили", відкритий у 1967 р. і присвячений Берестецькій битві, з часу якої цього літа минає 352 роки.
У підземеллі церкви за склом саркофага покояться зібрані з поля під Берестечком і поблизу р. Пляшівки останки героїв, які загинули в нерівному бою за волю, за незалежність.
Оздоблений храм розписами народного художника Івана Їжакевича, відомого своїми колоритними ілюстраціями до поеми "Енеїда" І. Котляревського.
Із сусіднього села Острова на територію музею перевезли дерев'яну Михайлівську церкву, збудовану ще в XVII ст. За народними переказами, в ній перед боєм молився гетьман Богдан Хмельницький.
У заповіднику вся земля щедро скроплена козацькою кров'ю, де кожна травинка, кожен листочок, кожне деревце своїм шелестом неначе пошепки оповідають про доблесть козацьких полків буремного червня 1651 року. Тут підсвідомо відчуваєш історичний подих героїчної слави українського народу.
І цей майже невловимий шепіт ще більше посилює втаємничену, важку й глибоку тишу, яка наче викликає з минувшини козацьку звитягу, відлунюючись у серці пройнятим тугою голосом церковних дзвонів Георгіївської церкви...
Тож вклонімося святій пам'яті наших пращурів - славних козацьких лицарів, які без вагань віддали свої життя за волю, за майбутню Українську державу, за те, щоб щасливо в ній жили ми, їхні нащадки.

("Урядовий кур'єр", № 93 від 23.05 2003 р. ).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2003 > Тема ""Білі плями" історії"