Версiя для друку Обговорити в форумi

«Я - сначала украинец, Загорулько лишь потом», - ці поетичні рядки, що цитувалися на вечорі пам’яті Олександра Кімовича у медуніверситеті, здалися мені дещо несподіваними. Бо понад 25 років тому, коли нас звела доля у видавництві «Таврія», де майбутній професор виступив у ранзі поета-початківця, про своє походження ми звично мовчали і зазвичай не заперечували, якщо нас зараховували до панівної нації. А якщо чесно, не дуже про це замислювалися, бо були молодими і жили в іншій країні.
Сашко, недавній випускник медінституту, навідувався до видавництва частенько і здебільшого зі своїм товаришем, якого поміж нами дівчатами чомусь називали Олеандром. З появою цієї сповненої енергією життєрадісної парочки стільці і столи починали ходити у нас ходуном – вони боролися, бігали по кімнаті, розважалися як діти.
І це мені не дуже подобалося, бо мала претензії до рукопису Олександра і вважала, що його проштовхують несправедливо, знову і знову відсуваючи на роки вперед когось більш перспективного.
Це лише тепер, у свої поважні роки та за нинішніх обставин, я усвідомлюю, що для справжніх лікарів та майбутніх науковців від медицини мала б бути окрема пільгова черга. Як на мене, я би оздобила такими табличками велелюдні місця, навіть збільшила кількість груп пільговиків у громадському транспорті.
Бо їх сьогодні, за офіційними даними, не вистачає загалом по Україні 20 тисяч, а якщо говорити про справжніх, тут можна лише схопитися за голову.
А Олександр Кімович був справжнім – адже його винаходи відомі не лише в Україні, він – автор 18 раціоналізаторських пропозицій і патентів, 200 наукових праць. Моя редакторська гординя остаточно сконала на прес-конференції, присвяченій розробленому ним препарату «Сукрим», який дозволив врятувати у пологових будинках Криму від дихальної нестачі багато малюків.
Перспективи використання цього препарату були по-справжньому неоціненими, бо допомагає він боротися і з сепсисом, і з бронхітом, і з туберкульозом та іншими тяжкими патологіями.
Але такі відкриття здійснюються не у гамаку з поглядом, зануреним у небо. Уже тоді, 25-річним, Олександр працював на патолого-анатомічній кафедрі медінституту, щоденно споглядаючи і відчуваючи на дотик смерть і її руйнівні дії. Лише так, вивчивши людину напомацки до останньої клітини, можна було знайти шляхи до її порятунку.
І після такого роду занять він приходив до видавництва, жартував, гарцював, як молодий жеребчик, розриваючи серце поміж тим, що - на цьому і на іншому боці рокової ріки. То і як же воно могло, зрештою, передчасно не розірватися, як це сталося 31 липня цього року?
У газеті «Медичний вісник» читаю регалії цієї людини: академік Академії наук вищої школи України, академік Міжнародної Академії патології, член-кореспондент Академії наук АРК, лауреат медалі «Ярослава Мудрого», доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри патологічної анатомії, член Спілки письменників АРК та Національної спілки письменників України…
Не знаю, як проводжав Олександра Кімовича офіційний медуніверситет, а ось його колеги по перу та шанувальники літератури і сьогодні стверджують рядком одного з віршів професора: «Нет, не поставлена точка…»
Своє чергове засідання, присвячене пам’яті (і не лише пам’яті) поета, який пішов 56-річним, провів університетський поетичний клуб «Натхнення». На ньому було презентовано також книгу, якої автор так і не дочекався за життя, - «Там, где кончаются слова…» Кажуть, усі поети – пророки. Спробуй бути не пророком, коли добре знаєш свій стан здоров’я і вже намагаєшся осягнути, що ж на тебе очікує там, де дійсно «кінчаються слова»? А як же вони можуть кінчатися, коли поет - ось він, на відеоролику, ось звучить його голос, а у цій залі свого часу відбувалися презентації чи не усіх його 15 книг поезії і прози? Тут його знають і люблять. Лунають пісні на слова Олександра Кімовича під гітару та піаніно, його вірші, і вони зрілі, афористичні. Раптом від, здавалося б, звичайних, навіть повсякденних слів, зволожуються очі:
Это же самое важное в мире –
Не оставлять человека в беде!
Так ми ж, виявляється, були з ним «однієї крові»! «Как страшно не уметь просить прощения», «Боль в непонимании добра». Скільки треба було спалити душі, щоб все це усвідомити!
Після творчого екскурсу одержали слово товариші і прихильники Олександра Загорулька. І тут, майже через 30 років, я знову побачила «Олеандра». Запитати ім’я та прізвище цієї солідної людини так і не наважилася. Промовляв і друг майбутнього професора з 1-го класу Георгій Єфетов, який дотримувався думки, що друг у людини може бути тільки один і це – назавжди: «Ловлю себе на тому, що він поруч…»
Олександр Кімович побував на чотирьох континентах, але по-справжньому любив тільки Крим. Це брався підтвердити ще один близький його товариш Костянтин Єфетов, свого часу теж автор нашого видавництва. Такий зразково-показовий, що залишав небайдужими всіх тамтешніх дівчат. А тепер – теж професор, поважна людина…
Але, окрім знаних професорів, у залі сиділи і студенти, і якісь літні інтелігентні люди. Тут всі були рівними і рідними. Бо навчалися жити, у тому числі, і на віршах Олександра Кімовича, який, за словами друзів, вимагав, щоб святі речі були святими для кожного.
Думаю, так він виховував і свою доньку Олександру, яка й зараз працює на колишній батьковій кафедрі. Та чому колишній? Такою вона залишиться для неї назавжди.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 23.09.2011 > Тема "Українці мої..."