"Кримська Свiтлиця" > #13 за 09.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"
#13 за 09.09.2011
ЛЕРА — АРТИЛЕРИСТ
РЯДКИ, ОБПАЛЕН╤ В╤ЙНОЮ...
╤ван Карпович Мельников народився в 1927 роц╕ на В╕нниччин╕. Письменник, журнал╕ст, людина, яка вважа╓ сво╖м обов’язком розпов╕сти молод╕ правду про Велику В╕тчизняну в╕йну, про юних геро╖в тих рок╕в (серед них був ╕ сам автор, який зна╓ в╕йну не з чуток) та про ╖хн╕ подвиги. А про ту роботу, яка була його профес╕╓ю, зна╓ небагато хто. А м╕ж ╕ншим, ц╕й профес╕╖ (медицин╕) в╕н присвятив б╕льше тридцяти рок╕в свого життя. ╤ван Карпович належить до того покол╕ння, яке восени 1944 року було останн╕м призовним в╕ком та п╕шло на фронт. Взявши участь у розгром╕ фашистсько╖ Н╕меччини, його ровесники разом з ╕ншими фронтовиками були перекинут╕ на Далекий Сх╕д на в╕йну проти ╕мпер╕ал╕стично╖ Япон╕╖. У склад╕ Тихоокеанського флоту молодий моряк Ваня Мельников брав участь у боях з японськими самураями, а пот╕м с╕м рок╕в служив на флот╕, чекаючи, коли п╕дростуть хлопчаки призовного в╕ку. Свою творчу д╕яльн╕сть письменник розпочав ще в 1948 роц╕ в Тихоокеанськ╕й газет╕ «Боевая вахта», де друкувалися його в╕рш╕, нариси, опов╕дання про моряк╕в-однополчан. Справжн╕й талант молодого письменника розкрився в Криму, куди п╕сля демоб╕л╕зац╕╖ в╕н прибув на буд╕вництво П╕вн╕чно-Кримського каналу. ╤ван Карпович - автор 28 книг про юних геро╖в Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни, заслужений прац╕вник культури Криму, лауреат прем╕╖ Автономно╖ Республ╕ки Крим... Сьогодн╕ ми пропону╓мо уваз╕ читач╕в опов╕дання про юну геро╖ню Леру Соколову з книги ╤. Мельникова «╥м не вручали пов╕сток...» На жаль, Калер╕╖ Петр╕вни Соколово╖-Ольк╕но╖ - «Лери-артилеристки» - сьогодн╕ уже з нами нема╓, як ╕ багатьох ╕з тих, хто, не жал╕ючи власного життя, наближав час Велико╖ Перемоги, кладучи на в╕втар В╕тчизни сво╖ юн╕ життя. Сво╓ю свободою, сво╖м сьогодн╕шн╕м щастям жити п╕д мирним небом ми зобов’язан╕ кожному герою книг, правдиво ╕ талановито написаних письменником-фронтовиком... ЛЕРА — АРТИЛЕРИСТ
Узб╕ччям ╜рунтово╖ дороги перевальцем прошкували до р╕чки Кропивки гуси. Д╕вчинка рок╕в чотирнадцяти з двома тугими к╕сками ╕ гострим поглядом с╕рих очей розмахувала лозиною, п╕дганяючи пер╕стий табун до р╕чки. Гусак на ймення Роб╕нзон погрозливо шип╕в ╕, вигинаючи шию, намагався ущипнути юну хазяйку за под╕л оранжево╖ сукенки. — Гиля, Роб╕нзоне, гиля! — крикнула д╕вчинка ╕ легенько стьобнула його по куцому хвосту. Роб╕нзон розчепив крила ╕, зробивши по стежц╕ коротку проб╕жку, злет╕в над землею. Наполохавшись, залопот╕ли крилами гуски ╕, голосно ╜ел╜очучи, зд╕йнялися вгору, сл╕дом за гусаком, зметнувши навколо клуби куряви. — А щоб вас! — сердито вигукнула д╕вчинка, затуляючи долонями оч╕, але в╕дразу ж опустила руки, напружила слух ╕, примруживши ледь розкос╕ оч╕, почала вдивлятися в блакить неба. П’ять «юнкерс╕в» ╕ три «месершм╕тти» лет╕ли на сх╕д. В╕д ╖хнього важкого гулу здригалися приземкуват╕ хати селища Алтухова. — Лягай, Леро! Лягай! — закричала подруга Зоя, зб╕гаючи з пагорбка. Вона повалила ╖╖ на землю ╕ притисла до пенька зр╕зано╖ топол╕, та Лера вивернулася, вискочила на пеньок ╕, сердито тупнувши каблуками стареньких черевик╕в, щосили загукала: — А я зовс╕м не боюся тебе, клятий фашисте, не боюся! Щоб тоб╕ не долет╕ти... Щоб тебе... носом у болото, у болото... — Це вони, напевне, на Москву, — труснувши б╕лявими кучериками, сумно сказала Зоя. Обтрусивши широку синю сп╕дничку, вона стала поруч з Лерою... Страх, що зараз скидатимуть бомби на ╖хн╓ селище, поступово танув, ╕, винувато дивлячись в оч╕ подруги, Зоя плутано заговорила, н╕би виправдовувалась: — Щодня л╕тають. Ось так, серед б╕лого дня: покружляють над селом — ╕ туди, на сх╕д... ╤ Ки╖в також кожного дня бомблять! В╕д ╖хнього селища до Ки╓ва було чотириста к╕лометр╕в, ╕ Лера н╕коли не була в столиц╕ Укра╖ни. Але з перших дн╕в в╕йни вона часто чула по рад╕о, що фашисти бомблять Ки╖в. На захист укра╖нсько╖ столиц╕ п╕шли вс╕ п’ятеро ╖╖ старших брат╕в ╕ сестра Ганя. Вчора вона одержала листа в╕д не╖. Сестра пов╕домляла, що живе у Ки╓в╕ ╕ працю╓ х╕рургом у польовому госп╕тал╕ поблизу м╕ста. ╤ ось Ки╖в бомблять. Щодня... Що робити, щоб фашистськ╕ л╕таки перестали бомбити Ки╖в, щоб не завдали зла братам ╕ сестр╕. — Може, не долетять, може, з╕б’ють ╖х по дороз╕ наш╕ зен╕тники, — знову заговорила Зоя, намагаючись заспоко╖ти подругу. Лера хот╕ла в╕дпов╕сти ╖й, погодитись, що, мовляв, з╕б’ють, обов’язково з╕б’ють! Та Зоя враз вигукнула, вказуючи на гурт людей на пристанц╕йн╕й площ╕: -Глянь! В╕йськова вантаж╕вка при╖хала. Певно, з фронту. Подруги помчали до зал╕знично╖ станц╕╖. Молоденький лейтенант, тримаючи в руках зелений кашкет, зак╕нчував св╕й виступ: — ...Фронту потр╕бна ваша допомога, товариш╕! Без цих окоп╕в важко доведеться Червон╕й Арм╕╖ стримувати натиск ворога. Гарний окоп — фортеця солдата! З вашою допомогою ми побуду╓мо ц╕ фортец╕. Ус╕х, хто записався, прошу за годину з╕братися на ц╕й площ╕, ╕ ми по╖демо в район Ки╓ва на буд╕вництво оборонно╖ л╕н╕╖. Д╕вчатка протиснулися до ╜анку станц╕╖ ╕ опинилися б╕ля столика, коли лейтенант уже збирав сво╖ папери. — Зачекайте! — Лера поклала долоню на один з аркуш╕в. — Мене теж запиш╕ть. Пр╕звище мо╓ — Соколова. — А ск╕льки Соколов╕й буде наступного л╕та? — жартома запитав лейтенант, ковзнувши поглядом по ставн╕й постат╕ д╕вчинки. — До чого тут роки? Я ж не на фронт, а будувати фортецю солдатам. Копати землю ум╕ю. Бачили б, який у нас город, увесь скопала. — Та не слухайте ╖╖! — раптом вигукнула Зоя. — Вона ще семикласниця. — Чого ти л╕зеш? — розсердилася Лера. — Заступниць не наймала... — Та я ж... як краще, — розгублено мовила Зоя. — Не треба мен╕ тво╓ «краще»! — Ну, ну! Не свар╕ться, — втрутився в суперечку лейтенант. ╤, звертаючись до Лери, сказав: — Ось що, Соколова, запитай дозволу у мами, ╕ коли вона в╕дпустить, тод╕ й приходь сюди. Лера б╕гла додому, не зупиняючись й на мить, ╕ ще з порогу випалила, не передихнувши: — Пусти, мамочко! Пусти копати окопи п╕д Ки╓вом. Я там Ганю знайду! Важкою була розмова. Мама плакала: «Шестеро п╕шло проти фашиста, ╕ ти туди ж!» Вона ходила по к╕мнат╕, зчорн╕ла в╕д горя, посив╕ла за цей м╕сяць в╕йни, повторюючи: «Не пущу!», а сама... квапливо збирала вузлик з харчами, бо знала - не вдержати вдома ╕ найменшу. Та чи об╕йде лихо ╖хню хату, коли з шести д╕тей, що п╕шли на фронт, — чотири комун╕сти ╕ дво╓ комсомольц╕в? ╤ Лера туди ж... То що буде з Лерою, якщо фашисти ув╕йдуть в Алтухово? А в Ки╓в╕ — Ганя. Вона зум╕╓ подбати про сестричку. Може, влашту╓ сан╕таркою в госп╕тал╕ чи ще кимось... Так думала згорьована л╕тня ж╕нка, мати ш╕стьох д╕тей, не в╕даючи про те, що проводжа╓ на фронт сьомого б╕йця. ...Окоп Лера копала старанно, п╕дчищала кожну ст╕нку, щоб була зручною ця фортеця для солдата. Т╕льки один раз, в╕д╕рвавшись в╕д роботи, вона глянула на широкий розлив Дн╕пра. Як же гарно! Ср╕бне дзеркало р╕ки лежало в золот╕й оправ╕ п╕щаного берега, в╕дбиваючи сонячн╕ промен╕. Згадалось: «Чуден Днепр при тихой погоде...» ╥й захот╕лося повторити ц╕ слова ще раз, але вже голосно, так, щоб ╖х почули ус╕ ж╕нки, як╕ копали окопи поблизу. Та нараз долинуло близьке й густе рев╕ння мотор╕в, яке н╕бито напливало з ус╕х бок╕в. ╤ ось уже перший бомбардувальник круто п╕рнув униз, сповнюючи все довкола наростаючим виттям. За ним п╕шов у п╕ке другий, трет╕й бомбовоз... Вмить зм╕шалось все в один суц╕льний гул: крики ж╕нок, рев╕ння мотор╕в, пронизливе виття осколк╕в. Закип╕ла, завирувала вода в Дн╕пр╕, раз у раз зд╕ймаючись у небо чорними фонтанами. Лера впала на дно свого окопу. Бомби вибухали зовс╕м близько. ╥╖ присипало землею, щебенем, якимось обгор╕лим кор╕нням, але вона не п╕дводилась, а ще сильн╕ше втискувалась в дно окопу, затуливши руками вуха, щоб не чути неймов╕рного гуркоту, в╕д якого паморочилося в голов╕. Нарешт╕ в╕н почав стихати, а за к╕лька хвилин стало тихо. Лера п╕двелася, виглянула з окопу. Кр╕зь ос╕даючу куряву побачила дим над воронками, засипан╕ др╕бним земляним кришивом ╕ пилюкою листя кущ╕в ╕ дерев... Та раптом ╖╖ погляд зупинився на солдатах, що йшли ланцюгом прямо на окопи — на не╖! Та це ж г╕тлер╕вц╕! «Значить... значить, вони вже об╕йшли наших! — як блискавка сяйнула жахлива думка, в╕д яко╖ перехопило подих. — Що ж тепер робити? Куди, в який б╕к б╕гти?» Д╕вчинка квапливо переповзла в сус╕дн╕й окоп до Ган╕ Кузнецово╖, про яку знала лише, що вона десятикласниця з Воронежа. — Що робитимемо, Ганю? — запитала Лера так тихо, що майже не почула власного голосу. Та знизала плечима. — Може, он туди, в кукурудзяне поле? Бачиш, за ним л╕с, там ╕ захова╓мось. — Давай, т╕льки тихо ╕ швидко, — погодилась Ганя. — Поки фашисти п╕д╕йдуть ближче, ми повинн╕ усп╕ти доповзти до поля. Сонце вже ховалося за л╕сом, осв╕тлюючи останн╕ми променями верх╕вки дерев, а д╕вчата все ще не могли вибратися з кукурудзяного поля, якому, здавалося, нема╓ к╕нця-краю. Страшенно хот╕лося пити, хоча б ковток води, щоб змочити пошерхл╕ губи, змити цей у╖дливий г╕ркуватий присмак полину. ...Знесилен╕, вони скотилися в якийсь р╕в ╕ завмерли в╕д неспод╕ванки: за к╕лька крок╕в в╕д них солдати з з╕рочками на п╕лотках розвертали гармату в б╕к Дн╕пра. — Наш╕! — прошепот╕ла Лера. ╥х в╕дразу ж пом╕тили червоноарм╕йц╕. — А ось ╕ п╕дкр╕плення, командире! — посм╕хаючись мовив смаглявий артилерист сержанту, вказуючи на д╕вчаток. Сержант не став з’ясовувати, хто вони ╕ зв╕дки, а лише запитав: — Перев’язувати ум╕╓те? Нам потр╕бн╕ сан╕тари. — Звичайно, ум╕╓мо! — в╕дпов╕ла за обох Лера. — У школ╕ навчались. Т╕льки дайте спершу води, хоч трохи. З ус╕х бок╕в до д╕вчаток простягнулися руки з баклажками води. Пили вони жад╕бно, великими ковтками. Ой, яка ж була смачна дн╕провська вода! Здавалося, зроду тако╖ не пили. У сан╕тарах Лера пробула всього дв╕ години. П╕д час чергового ворожого нальоту осколком бомби вбило зв’язк╕вця. Д╕вчинц╕ довелося стати б╕ля телефону, щоб передавати гарматн╕й обслуз╕ накази комбата. У коротк╕ години затишшя Лера с╕дала на дно окопу, клала на кол╕на натруджен╕ руки, заплющувала оч╕ ╕ сид╕ла мовчки, не в змоз╕ нав╕ть поворухнутися. Отак сид╕тиме, н╕що не примусить ╖╖ п╕двестися на ноги, як╕ гудуть в╕д утоми. Та лунала команда «Гармати до бою!», ╕ вона схоплювалася, стискала трубку телефону... Минула тривожна н╕ч, навряд чи зм╕г хто заснути. А вранц╕ гарматна обслуга знову пор╕д╕ла, тро╓ фашистських мотоцикл╕ст╕в на повному ходу промчали мимо ╖х гармати, обстр╕лявши обслугу з кулемет╕в. Загинув зарядник. — Доведеться тоб╕, д╕вчинко, допомогти нам, — сказав сержант ╤ван Хворостян, — зарядником тоб╕ не впоратися, зв╕сно, а от нав╕дником зможеш бути. — Чи ж зум╕ю? — розгубилася Лера. — Я ж гармату бачу вперше... — Та тут все просто! Дивитися треба в окуляр — ось в╕н, одноокий б╕нокль, бачиш? А руку держи на рукоятц╕ наводки. Зрозум╕ло? Головне, щоб на перехрещенн╕ рисок був фашист, або сам, або його танк. Колишн╕й зв’язк╕вець став на м╕сце зарядника, а Лера припала до окуляра, старанно ловлячи ц╕ль на перехрещенн╕ рисок. У перш╕ дн╕ вона заплющувала оч╕ п╕сля кожного постр╕лу. Та невдовз╕ звикла, посм╕лив╕шала, з’явилася впевнен╕сть у соб╕, ╕ вона нав╕ть голосно вигукувала «╢сть!», коли снаряд влучав у ц╕ль, розкидавши гурт фашист╕в чи перекинувши ╖хн╕й бронетранспортер. Сержант був задоволений сво╖м нав╕дником. «Хоч ╕ д╕вчисько, а метику╓», — думав в╕н сп╕вчутливо. Так, разом з артилеристами, у сво╓му домашньому одяз╕, ще не зарахована до жодного арм╕йського п╕дрозд╕лу, йшла фронтовими дорогами чотирнадцятир╕чна д╕вчинка — Лера Соколова. Йшла з бойовими друзями по тилах ворога, розриваючи к╕льце оточення... З оточення вийшли вони в район╕ Смоленська ╕ в╕дразу ж вступили в б╕й. Саме тут, поблизу Смоленська, Лера стала повноправним солдатом — бойовим номером артилер╕йсько╖ обслуги окремого артполку 16-╖ арм╕╖. Тут одержала новеньку арм╕йську форму. Сюди, п╕сля довгих пошук╕в адреси польово╖ пошти, яку встигла пов╕домити сестр╕ Лера, над╕йшов ╕ перший лист в╕д Ган╕. «Я побувала в одному партизанському загон╕, викликали мене туди як л╕каря, — писала сестра. — ╤ там — рад╕сть яка! — я побачила маму! Як мат╕р син╕в-комун╕ст╕в г╕тлер╕вц╕ катували ╖╖, а пот╕м в╕дправили в концтаб╕р Майданек. Партизани напали на по╖зд ╕ визволили в’язн╕в, а серед них ╕ нашу маму... Змучена, але жива ╕ горда стояла перед╕ мною наша мама...» Лера к╕лька раз╕в перечитувала ц╕ рядки, крадькома витираючи сльози. «Це вони ╕ за мене тебе, мамо». Пролунав сигнал тривоги, ╕ Лера, сховавши листа, посп╕шила до гармати. — Батарея... до бою! — почула вона команду сержанта Хворостяна. — Бронеб╕йним... заряджай! Н╕коли так уважно не ловила Лера на приц╕л фашистський танк, як тут, на Смоленськ╕й дороз╕, по як╕й г╕тлер╕вц╕ рвалися до Москви. — Не пройдеш, гад! Не пройдеш! — шепот╕ла д╕вчинка, утримуючи перехрещення рисок на нижн╕й частин╕ башти. Ворожа танкова гармата швидко поверталася в б╕к батаре╖... Постр╕ли прогрим╕ли майже одночасно. В╕д яскравого спалаху Лера заплющила оч╕ ╕ схилилася до броньованого щитка. По металу забарабанили, заскреготали осколки, ╕ д╕вчинка в╕дчула сильний б╕ль у стегн╕. Однак втрималась на ногах ╕ закричала «Ура!», коли побачила палаючий танк. Сержант п╕дняв догори великий палець, мовляв, молодець, Соколова, так держати! Та пом╕тивши, як збл╕дла Лера, метнувся до не╖. Вона впала на руки командиру ╕ втратила св╕дом╕сть... М╕сяц╕в зо три юнарм╕╓ць Соколова лежала у тиловому госп╕тал╕. К╕лька раз╕в ╖╖ оперували, виймали осколки, але один осколок так ╕ залишився назавжди в ноз╕. Ой ╕ важко було довести л╕карям, що вона вже не маленька, он в яких побувала боях! А зараз, коли наш╕ перейшли в наступ ╕ розгромили г╕тлер╕вц╕в п╕д Москвою, коли артилер╕я — «бог в╕йни» — наводить страх на ворога, коли луна╓ слава про м╕ць радянсько╖ артилер╕╖, — ╖й забороняють бути серед сво╖х артилерист╕в! Це ж несправедливо! — До того ж... до того ж мен╕, власне, н╕куди ╖хати, — вперто повторювала Лера на ком╕с╕╖. — Моя Брянщина ще не визволена, вона ж п╕д фашистами. Визволимо Алтухово — тод╕ ком╕суйте. А зараз пуст╕ть на фронт, ким завгодно, хоч сан╕таром. Адже я поки тут л╕кувалася, курси сан╕нструктор╕в зак╕нчила. — Все ж таки ти ще маленька, — не погоджувався голова медично╖ ком╕с╕╖. — А я, м╕ж ╕ншим, фашистський танк п╕дбила, ╕ гор╕в в╕н по-справжньому. Йому однаково, хто його п╕дбив — маленький чи дорослий — гор╕в ╕ край... Багато ╕нших приклад╕в наводила Лера, в╕дстоюючи сво╓ право бути в рядах фронтовик╕в. ╤... поступилися л╕кар╕, дозволили повернутися на фронт.
(Зак╕нчення буде.)
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 09.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9328
|