Версiя для друку Обговорити в форумi

Росянистими квітами, сонячним виноградом усміхаються, соловейками на духмяній калині виспівують, одвічним древом утвер-джують спадкоємність і безсмертя роду рушники-обереги. Це вона, Орина Лаврентіївна Барабаш, вишивала-гаптувала, душею ниточку до ниточки клала, осяйною любов'ю дітям і внукам рушниками на долю доріженьку слала. Як пам'ять нетлінну, як святиню найдорожчу зберігає вона рушник своєї матусі, на який поклало свої карби часу ціле століття. Із материним рушником вона живе щодень, із ним приходила до школи на уроки, свята, народознавчі години, із хвилюванням ділилася спогадами, із заплаканими очима тулила до серця мамин рушник, наче до рідної матусі, припадала, а він для неї ніколи не зблякне, не втратить своєї краси і барв, як і пам'ять, любов до матері, і душею та схвильованим голосом пісню про рушник співала, - і оживало в уяві все її життя, усе до болю рідне, незабутнє, і радісне, і печальне, і трагічне...
Далеко-далеко, ген десь за горами-долами сховалася її молодість, а ще далі, десь за овидом, безповоротно майнуло її дитинство, стала на порозі неминуча старість. А душа Орини Лаврентіївни не старіє, іскорками доброти, бризками гумору людей осипає, а пам'ять її скарби нетлінні зберігає - сотні пісень, бувальщин, легенд, народних жартів, обрядів і звичаїв, які вона щедро передає юним, і свої вірші, пісні, частівки додає. Затамувавши подих, слухають її усюди, де зібрався гурточок, - чи перед зборами в Будинку культури, чи на вулиці, чи в крамниці, - всюди, де люди. Трудівниці є чим поділитися з людьми, є що повідати їм.
Нелегко життєва дорога Орини Лаврентіївни слалася, горя немало зазнала. У 33-му рідних утратила, з фронтів Великої Вітчизняної багатьох родичів не дочекалася. Усе життя невтомно трудилася, дітей і внуків розуму навчала. Після війни буряківничу ланку очолювала. Хто зі старшого покоління не відає, який то був важкий колгоспний трудодень, яка непосильна, часом надлюдська праця судилася в колгоспі - удень до знемоги буряки копати і чистити, а вночі вантажити на машини і відправляти на бурякопункт, замерзаючи в кузові машини, або в безпросвітній темряві чекати в полі, поки машина повернеться, та знову вантажити замерзлі буряки такими ж закляклими, як буряки, руками - у хвищу, сніговицю, мороз пізньої осені... Все це звідала Орина Лаврентіївна. Багато ділечка переробили її руки за свій вік: і буряки вирощувала, і комбайнером була, і сіяла, і орала, і волочила, і молотила, і дома вправлялася, дітей ростила. Пізніше легше стало жити, почали зарплату грошима платити. Вона завжди була з людьми, серед людей. Скільком допомогла трудівниця як депутат сільської ради багатьох скликань. У неї прекрасний дар - знаходити "ключик" до людської душі, отож О. Л. Барабаш була, так би мовити, місцевим послом добра, злагоди, взаємоповаги, милосердя і - оптимізму.
А як же вона гарно співає, які народні звичаї і обряди в своїй пам'яті зберігає! Від неї та від інших жінок старшого покоління ми з учнями записали весільні пісні та сценарій давнього весілля і виготовили альбоми "Народне весілля в нашому селі" і "Весільні пісні, що співаються в нашому краї". Орина Лаврентіївна подарувала нам власноручно виготовлений альбом "Материнська криниця. Народні пісні, що співаються в нашому краї". А в сільській бібліотеці, якою завідує її донька, зберігається детальний опис сільського весілля в Білоусівці, зроблений рукою Орини Лаврентіївни. До неї приїжджають студенти-філологи по народні пісні, звичаї та обряди, і у все немолода, але невгамовна жінка вкладає свою душу, осяває теплом свого серця.
І діти, і внуки Орини Лаврентіївни - прекрасні люди, роботящі, чесні, справедливі і, безперечно, обдаровані. Найкраще знаю її доньку та її сім'ю. Ольга Іванівна Костюк - одна з кращих бібліотечних працівників району, прекрасно закінчила школу, здобула вищу освіту, в свою роботу вкладає душу. Вона чудова дружина і гарна мама трьох синів, яких виховує разом із чоловіком, турботливим і працьовитим Андрієм Олексійовичем Костюком.
Пишається Орина Лаврентіївна своїми дітьми і внуками. Старший внук Геннадій був одним із моїх найкращих, обдарованих учнів. Закінчив школу з медаллю, вищий навчальний заклад - із відзнакою, став кваліфікованим фінансовим працівником, нині досить успішно трудиться в Києві. Ще студентом заробляв самостійно, тому ніколи не користувався матеріальною допомогою батьків, а навпаки - сам допомагав їм і молодшим братикам. Ще в школі писав гуморески, займав призові місця в обласних конкурсах творчо обдарованих учнів. Його гуморески звучали по обласному радіо, а про студента Геннадія Костюка писала черкаська газета "Дільце". Його брат Олексійко - одинадцятикласник, який через місяць-два обиратиме свою життєву дорогу. Найменший, Андрійко, відмінно долає сходинки шкільної науки, через декілька років теж обиратиме свою стежину в житті. Брати дружні, чемні, працьовиті, поважають людей, люблять батьків і бабусю, є їхньою вірою і надією.
Усім внукам Орина Лаврентіївна вишила рушники. І внучці подарувала весільний рушник на долю. Рушники для внуків - символ бабусиної любові, нагадування про те, якого вони роду, де їхні витоки.
- Атож, - мовить О. Л. Барабаш, - це буде внукам пам'ять про мене, і хай вони відчують і осмислять, що в їхній долі - доля нашого роду. І мій материн рушник у спадок дочці передам. Хай не замулюються джерела роду.
Про свій рід її внуки знають багато, бо його пам'яттю дорожать у родині, вона передається з покоління в покоління. А берегиня її - Орина Лаврентіївна. Пам'ятаю, як хвилююче писав і розповідав Геннадій ще в школі про свою бабусю, прабабусю і прадідуся, про бабусиних братів і сестер, про те, як голодомор-33 переорав долі їхнього роду, як колективізація пройшла жорстокою бороною по їхній родині, викосила невблаганною косою набутки невсипущої праці прадіда Лаврентія і прабаби Мотрі та їхніх родичів, забрала хату і господарство, вигнала прадіда, бабусиного батька, бозна-куди, а його дружину з сімома дітками було кинуто на поталу голоду і холоду, викинуто з хати, побито. Не всім пощастило вижити, хоч Мотря Йосипівна билася, як рибонька об лід, щоб зберегти дітей. Чоловіка її, Лаврентія, як забрали, так він і не повернувся, і ніхто не знає, де його кісточки на чужині поховані. "Мусила моя прабабуся Мотря і по наймах ходити, і притулок шукати. У 33-му останнє збіжжя продала, вишивані рушники та сорочки вивозила, щоб крихту хліба добути. Поїхала в Росію, обміняла збіжжя на торбинку борошна і хлібину. Додому якось дійшла, знесилена, та сил забракло донести цей скарб у хатину. Заховала його за городом. Якось добралася до хатини, попросила дітей принести вузлик-торбинку. Микола з Палажкою пішли забирати. Дома на них чекали ще Іван, Орина, Михайло, Володимир, Ганна. Та не всіх пощастило врятувати. Пережила смерть дочки Галі та сина Івана, якого по-звірячому зарізали за жменьку круп і хлібинку, які віз для порятунку матері, братів і сестер..." І війна вирвала не одного з роду Барабашів. Орина Лаврентіївна мовить:
- Багато сумного і чорного довелося пережити моїй матері і нам, її дітям. Аж не віриться, як вона змогла не зломитися. Невсипущо трудилася і нас того навчала. Коли дивлюся на материн рушник, гірко плачу.
А хто нині в нашій державі дбає про таких, як вона? За її невсипущу працю "подарували" куцу пенсію, за яку не проживеш...
Та Орина Лаврентіївна - стійка, розважлива жінка, якій не сидиться в чотирьох стінах. Трудиться на городі, на обійсті, іде поміж люди, одному щось порадить, іншого розважить, на базарі продавцям допоможе, обідом їх почастує. З нею завжди цікаво, бо пережила багато і знає багато. З нею ніколи не сумно, бо в неї вдача сонячна, що всіляким негараздам уміє протистояти. Певне, в кожному селі і місті є такі багаті душею люди, прості трудівники, завдяки їм не висихає матусина криниця животворна, не пустіє бабусина скриня духовного добра. Вони - берегині святинь нашого роду - народу, дідів-прадідів. І доки вони є, наша душа не міліє, повнішим стає життя-буття, хоч таке воно нелегке. Вони продовжуються в дітях, внуках і правнуках, вірять в них,  їхню щасливу долю. Адже недаремно писав онук Орини Лаврентіївни: "Моя бабуся, батьки її пережили багато, перестраждали немало. Надто жорстоко обійшлося життя з їхнім поколінням... Проте є ж ми, їхні нащадки, спадкоємці, що зуміють підтримати їх і стати для них опорою. І живемо ми з твердою впевненістю, що не повторяться для нас голодомори, репресії, війни, що ми не зганьбимо пам'ять роду..."
Хай же стеляться рушники Орини Лаврентіївни Барабаш щасливою долею її внукам! Здоров'я Вам, берегине-трудівнице, від водиці, росиці і матінки-землиці, довгих-предовгих літ життя для синів і дочок, внуків і внучок, для всіх нас! З роси Вам і з води!

с. Білоусівка Драбівського району Черкаської області

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема "Душі криниця"