Версiя для друку Обговорити в форумi

Уривок з книги «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу»
 (Публікується у відповідь на заяву Прем’єр-міністра РФ В. Путіна, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні і без  України...)
 
 Подвигу воїнів Південно-Західного фронту, киян, полтавців і всіх учасників найбільш грандіозної битви Великої Вітчизняної і Другої світової війни, які зірвали бліцкриг літом 1941 року і врятували Москву, присвячується.
 (Закінчення. Поч. у №51-52
 за 2010 р., №1 за 2011 р.).

 Люди гинули тисячами. Кулемети з низько літаючих літаків і наступаючих із різних сторін танків і танкеток буквально викошували не лише величезні колони людей, а й нечисленні їх групи, які розбігалися в пошуках укрить. «Мессершмітти» і танкетки ганялися навіть за поодинокими втікачами.
 Наша авіація, зазнавши величезних втрат на аеродромах на світанку 22 червня, була ослаблена й не могла відігнати німецькі літаки.
 У перші дні оточення війська хоча й зазнавали великих втрат, та все ж із боями просувалися на схід, сподіваючись прорватися крізь танкові заслони Гудеріана і Клейста.
 Нафтобази й склади з повними цистернами й достатньою кількістю діжкотари були розташовані в основному в районі Києва, Черкас і Кременчука. За категоричної вимоги Київ не залишати, їх добре охороняли й не переміщували на схід, щоб спокійно заправляти величезну кількість прифронтової техніки, яка вела бої західніше й південніше Києва. Та коли кільце біля Лубен замкнулося і Ставка нарешті зрозуміла розміри трагічного кінця, надійшло усне розпорядження Сталіна про відступ.
 Кирпонос дав команду перед відступом заправити всі баки танків і машин, - залити пальним усі бензовози й водовози міста, заповнити усю наявну тару, а резерви, що залишилися, - знищити. Усе це було зроблено, та пального вистачило тільки десь на половину дороги до Лубен.
 Аналогічне становище склалося і з боєприпасами. Ворог насідав з усіх боків, величезний котел було розрізано на три частини, усі наявні війська Рундштедт кинув на розгром оточених. Наші танкісти й шофери, залишившись без пального, змушені були кидати свою, тепер непотрібну, техніку й битися врукопашну. Війська втратили можливість маневрувати артилерійськими гарматами на тракторній тязі, які також не заправлялися. Багато екіпажів танків закопували свої машини в землю або інші укриття і продовжували бій.
 Ворожа сила, ревучи моторами й брязкаючи гусеницями залізних чудовиськ, заглушаючи тепер уже майже беззбройних наших воїнів пострілами гармат, вибухами снарядів і безупинними густими кулеметними чергами, сталевою лавиною, ніби гігантським пресом, стискала оточення з усіх сторін.
 І в це пекло на землі додавалася загибель із неба. Наших літаків не було, а Гітлер спрямував сюди всі бомбардувальники й винищувачі, що знаходилися на Східному фронті. Бомби градом сипалися на наші війська і цивільне населення, сотні літаків безперервно поливали кулеметними чергами червоноармійців, колони біженців, села і хутори.
 Учасник тих грізних боїв, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант артилерії В. С. Петров у своїй книзі «Минуле з нами» пише: «Гітлерівське командування, призупинивши наступ на головному стратегічному - Московському - напрямку, кинуло проти військ Південно-Західного фронту на допомогу групі армій «Південь» майже половину сил групи армій «Центр». Внаслідок зустрічних ударів, завданих 2-ю танковою групою з півночі і 1-ю - з півдня, противнику вдалося оточити наші війська.
 У районі між Києвом і рубежем ріки Сули розгорнулася величезна битва, що тривала безперервно понад місяць. У ній брало участь майже півтора мільйона солдатів, майже половина всіх танкових з’єднань противника, що були на Східному фронті, велика кількість артилерійських і авіаційних частин» (В. С. Петров. Минуле з нами. К.: Політвидав України, 1979).
 Німці розчленували котел на три частини, які також оточили з усіх боків і протягом багатьох днів громили. Екіпажі танків билися до останнього снаряда. Та наприкінці вересня бої припинилися. На цьому величезному просторі, як записав у своєму щоденнику начальник генштабу сухопутних військ Німеччини Гальдер, відбулися небувалі в світовій історії бої. Наші втрати тільки військовополоненими склали 570 тисяч. Це підрахували Гудеріан та інші пунктуальні воєначальники Німеччини. Скільки там залишилося вбитих, ми не знаємо й досі, і це може стати відомо тільки тоді, коли відкриють наші й німецькі архіви, допустять їх вивчити неупередженим і сумлінним ученим України, Росії та Німеччини.
 Більшість наших командирів і начальників штабів загинули, документи втрачені або заховані в потаємних місцях, які тепер нікому знайти (бо ті, хто ховав, також незабаром загинули, кидаючись із кінця в кінець у котлі, або в німецькому полоні).
 ...Наприкінці цієї трагедії Кирпонос зі своїм штабом проходив на схід територією Полтавської області. Рухалися в бік Лохвиці, яка вже кілька днів була зайнята танкістами Гудеріана. Та й сам німецький генерал також перебував у цьому містечку.
 20 вересня штаб фронту в складі великої кількості генералів і середніх офіцерів, бійців охорони, а також кількох військових підрозділів опинився в урочищі Шумейковому, що поросло кущами і молодими невисокими деревцями. Німецькі танки, танкетки й піхота оточили урочище з усіх боків. Понад добу тривав нерівний бій. Більшість захисників загинули. Кирпонос удень був поранений, а ввечері вбитий осколками міни, що вибухнула поруч. Уночі, коли бій затих, друзі й ад’ютант викопали могилу, поховали командуючого. Зірку Героя Радянського Союзу й особисті документи забрали з собою. Ад’ютанту й ще кільком чоловікам удалося вночі пробратися повз сонні екіпажі німецьких танків і сховатися в одному з сіл, а потім пройти до своїх.
 На світанку наступного дня німці знову відкрили мінометний і артилерійський вогонь. Із тих, хто захищався в урочищі (близько 800 осіб), мало хто вижив.
 Від місця загибелі Кирпоноса й штабу Південно-Західного фронту до Лохвиці, де спокійно ночував Гудеріан, менше 10 кілометрів. Коли Гудеріану вранці повідомили про розгром штабу Південно-Західного фронту й можливу загибель Кирпоноса, він не повірив, доручив негайно перевірити.
 Незабаром знову доповіли, що штаб справді знищено, але труп Кирпоноса не виявлено. Показали частину вцілілих штабних документів, привели кількох полонених старших офіцерів, які підтвердили розгром штабу й не зовсім чітко розповіли про долю свого командуючого. Мовляв, вони знали, що в урочищі той справді був, але що сталося вчора й уночі, не знають, бо оборонялися не поряд із тим місцем, де знаходився Кирпонос. Також повідомили, що частина їхніх товаришів уночі вийшла з котла. Що приховувалося за цією відповіддю, тепер ніхто не скаже. Навмисне приховували від німців загибель свого командира чи дійсно не знали, що цілком вірогідно. Вони понад добу були в пеклі, а в ньому, треба вважати, нічого не видно, що відбувається не лише навкруг, а й поруч.
 СВІДЧЕННЯ ГУДЕРІАНА: НІМЦІ ПРОГРАЛИ ВІЙНУ В 1941 РОЦІ В УКРАЇНІ
 «У битві за Київ, що тривала до 26 вересня, було знищено кілька російських армій, узято в полон 665 тисяч чоловік, захоплено 3718 гармат і 884 танки. Але зате якою ціною!» (Итоги Второй мировой войны. - М.: Иностранная литература, 1957, с. 78). Автор цих рядків - генерал-полковник Гудеріан, який постійно потім твердив, що німці програли війну в битвах за Київ.
 Гудеріан, цей найбільший на той час знавець танкового бою, добре розумів обстановку, в якій перебували німецькі війська, що вторглися в нашу країну, і його армія також. Від Лубен і Лохвиці, де опинилися всі його танки й автомобілі обслуговування, до Москви - близько тисячі кілометрів, а не 340, як у липні було від Смоленська.
 А на порі, вважай, жовтень, коли вже і день став коротшим, і ніч - довшою, і похолодало. Ось-ось підуть затяжні осінні дощі, а там уже недалеко й до суворої зими.
 Зібравши підлеглих командирів і вислухавши їх доповіді, Гудеріан із сумом констатував, що в його колонах залишилася лише половина танків із тих, що рвонули після Смоленська на південь. Вони були знищені військами Кирпоноса в тяжких боях у київському котлі. Та й ті, що залишилися на ходу, були зношені, багато танкістів загинули або одержали поранення. На той час німці «на Східному фронті втратили 117 тисяч убитими й 409647 солдатів і офіцерів пораненими» (Ф. Гальдер. Военный дневник, — М — Воениздат, 1971, т. 3, с. 7). Передчуваючи ще тяжчі проблеми в майбутньому, Гудеріан віддав наказ негайно вийти з боїв за остаточне знищення оточених (у Рундштедта були свої війська, серед них і знаменита 6-а армія Рейхенау, якою пізніше командував Паулюс) і оперативно готуватися до походу на Москву. Уже 30 вересня з району Лубен він розпочав наступ, який, урешті-решт, виявився для нього фатальним і останнім.
 Шлях на північ пролягав через Полтавську, Сумську, Брянську, Бєлгородську, Курську, Орловську, Тульську області, а далі - Москва. На всіх величезних просторах цих областей багато річок, крутих балок, глибоких ярів, широких прирічкових заболочених долин. Єдина надійна дорога: Бєлгород - Курськ - Орел - Тула - Москва. Та вона до останнього часу майже всюди була в наших руках.
 Німецька техніка опинилася в надзвичайно скрутних умовах бездоріжжя. Та й нашим військам теж було нелегко. Але ми, відступаючи, тепер уже були не такими дурними й безвідповідальними, як у червні й липні, залишаючи цілими мости через Буг, Німан та інші ріки. Тепер наші сапери акуратно підривали всі переправи, мінували дороги й залишали їх після себе непроїжджими. Німецька техніка буксувала, грузнучи в багнюці по днище. Боєприпасів Гітлер приготував достатньо, але підвезти їх до наступаючих військ у жовтні і листопаді часто було неможливо.
 «Уся наша операція з переслідування противника після подвійної битви в районі Брянська, Вязьми нині призупинилася через несприятливу погоду... Група армій «Центр» підтягує 2-у армію (посилену рухомими з’єднаннями) на Курськ, щоб надалі розвинути наступ на Воронеж. Однак це тільки теорії. Насправді ж війська загрузли в багнюці й повинні бути задоволені тим, що їм за допомогою тягачів якось удається забезпечити підвезення продуктів» (Там само, с. 29). І далі: «...становище на деяких ділянках групи «Північ» дуже тяжке. Війська не мають ніяких запасів і споживають те, що вдається дістати на місці (картоплю, конину)». Це записав Гальдер 5 листопада 1941 року.
 Та все ж танки Гудеріана доповзли до Тули й майже оточили її. Наказ, відданий військам Гудеріаном, починався словами: «Солдати! Німеччина в небезпеці!». А далі він переконував своїх звиклих до перемог танкістів будь-що взяти місто, бо тоді відкриється пряма дорога на Москву, яка теж обов’язково буде взята, якщо швидко оволодіти Тулою. Мовляв, лише таким шляхом буде усунена небезпека для Німеччини. А там і війна закінчиться, можна буде роз’їжджатися по домівках.
 Тулу штурмували. Та штурм був відбитий. Місто вистояло, а Гудеріана Гітлер зняв із посади й відправив на пенсію. Така ж доля спіткала головнокомандуючого групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, танкіста генерала армії Гепнера та багатьох інших воєначальників за поразки, яких завдала їм Червона Армія в грудні, відігнавши окупантів далеко від Москви й визволивши велику територію.
 У своїй книзі «Записки солдата» Гудеріан докладно доводить, що Другу світову війну німці програли в 1941 році під Києвом.
 Категорична вимога - відмовитися від походу на Москву в липні, після взяття Смоленська, й направити танки Гудеріана в обхід Києва, була фатальною помилкою Гітлера. Між Смоленськом і Москвою радянський Генштаб не мав надійної оборони. Тут були окремі розрізнені військові частини, які, як упевнено вважав Гудеріан, не змогли б стримати його натиск...
 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 04.02.2011 > Тема ""Білі плями" історії"