У березні цього року Євдокії Миколаївні Артем'євій, учасниці бойових дій, санітарці польового евакопункту, через руки якої "пройшли" тисячі поранених бійців, виповнилось 80 років. Але про цей поважний ювілей ми б, можливо, і не дізнались, якби вона, постійна передплатниця "КС" з першого номера, не надіслала до редакції зворушливі спогади про голодомор 1932 - 1933 років. Її надзвичайний лист настільки схвилював, що потребував особистої зустрічі з авторкою. Та, на жаль, спомини про пережиті нею в ранньому дитинстві жахливі події далеких 30-х років призвели до її серцевого нападу, що надовго унеможливив очне спілкування з нашою героїнею. На щастя, переміг природний оптимізм Євдокії Миколаївни і вона зустрічає нинішній День Перемоги, як і завжди, "в строю". "Яка я героїня?!" - скромно відмахується співрозмовниця, яка тепер стала рідною за духом для всіх "світличан". Та й не могло бути інакше, адже її життєвий шлях - жива українська історія, котру неможливо переписати в угоду будь-якій "політичній доцільності". Невідомо тільки, кому пред'являти рахунок за її зламану долю. Народилась вона в мальовничому сумському краї у заможній селянській родині, яка нажила достаток важкою щоденною працею батьків - Миколи Кіндратовича та Ганни Петрівни Перехрестів. Під час розкуркулення все нажите родиною експропріювали. Тато, рятуючись від неминучого заслання в Сибір, втік до Ленінграда, звідки вже під час голоду повернувся калікою. Сім'я бідувала, як і усі селяни, але попри все вони вижили та ще дали можливість Дусі та її старшому брату закінчити середню школу. Навіть спромоглись за допомогою хрещеної матері справити доньці білу ситцеву випускну сукню, хоча колгоспникам дістати бодай кілька метрів найдешевшої тканини було майже неможливо. Але останній шкільний вечір закінчився вранці наступного дня звісткою про початок війни... Хлопців з її класу відразу забрали на фронт (їх з 20-ти повернулось з війни тяжко пораненими всього вісім). А дівчат мобілізували евакуювати все, що було можливо, в тил. Перше воєнне "хрещення" (контузія) дісталось Дусі у вересні 1941 року. Обоз з цивільними людьми, які вперше побачили фашистський літак, прийнявши його свастики за емблему Червоного хреста, розбомбили. Навкруги у морі крові "змішались коні, люди"... Хто вцілів, пішли за армійськими частинами, що відступали на схід. Потрапили в оточення, звідки Дусі вдалося втекти додому. Якби не подруга, яка влаштувалась перекладачем з німецької до сільської управи і буквально виштовхнула її з натовпу молоді, котру відправляли до Німеччини, то невідомо, як би склалась подальша доля дівчини. Але вдома залишатись стало небезпечно. Дуся з групою таких же однолітків подалась в ліс шукати партизанів. Налагодили зв'язки, одержали завдання підірвати на залізниці фашистський ешелон. Дивною була ця операція, адже ніякого стратегічного військового обладнання у тих вагонах не було - лише бухти якихось дротів. Саме під час своїх передфронтових "мандрів" Дуся переконалась в тому, що такі, як і вона, нікому не потрібні люди були кинуті напризволяще... Наприкінці 1942-го вона все ж таки потрапила в діючу армію. І пройшла фронтовими дорогами з польовим евакопунктом пів-Європи, а День Перемоги святкувала в Угорщині. Мирне післявоєнне життя потроху налагоджувалось. Щоправда, на батьківщині Дусю перевіряли відповідні органи, щоб дізнатися, чим вона займалась під час окупації. Компромату, слава Богу, не знайшлось. Зважили на те, що вона завжди була активісткою, а в армії її навіть обрали комсоргом. Тому за путівкою Тростянецького райкому комсомолу направили навчатися у Вищу совпартшколу в Києві. Там вона вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Нікополь. В 1947 році народила першого синочка Сєву, з яким навіть ходила на заняття в Нікопольський учительський інститут. П'ять років пропрацювала в 5-7-х класах учителем української мови та літератури. А в 1955-му за переселенням разом із сім'єю перебралась в Сімферополь. І тут, в Криму, який нещодавно увійшов до складу УРСР, вона стала першою викладачкою української мови. У школі № 2 в Сімферополі тоді був єдиний клас з викладанням мови, яку мало хто розумів з тамтешніх жителів обласного центру. Але директор школи Олександр Шепляков не дозволив закрити цей клас, тим паче, що діти навчались у Євдокії Миколаївни із задоволенням, уроки не прогулювали і дуже любили українські народні казки та вірші. Її учні вперше в Криму одержали в шкільному атестаті оцінки за знання української мови. Згодом Євдокія Миколаївна закінчила Кримський педінститут і вже сама навчала майбутніх викладачів української мови на курсах вдосконалення вчителів. В 1975 році її нагородили знаком "Відмінник народної освіти". На "заслужений відпочинок" вона вийшла в 1978-му, але ще майже 10 років підроб- ляла до невеличкої пенсії в сільських школах в Заліссі, Перові. Тепер має пенсію у 141 гривню та доплату до неї у вигляді 30 гривень "фронтових". Мала б одержати більш пристойний пенсіон за участь у бойових діях, та десь у 80-х роках на медкомісії "не угледіли" її поранений хребет. Визнали лише інвалідом загального захворювання. Вона і не сперечалась за таку несправедливість, бо мала людську гідність. Нині у неї четверо внуків. Вона живе в Сімферополі разом з донькою Наталією, зятем Анатолієм (обоє - лікарі) та онуком Павлом, який навчається в медичному коледжі. Має ще двох синів, які мешкають окремо. Скільки їй довелося під час свого учительства перевірити учнівських зошитів - не перелічити! "Заробила" професійний бронхіт, оперувала око... Але сповнена гордістю за те, що першою запроваджувала в Криму українську мову і дала майбутнім фахівцям держави добрі її знання. Якось у 1997 році вона написала листа до "Кримської світлиці", в якому звернулась до читачів із закликом: "Не соромтесь своєї мови!" Її роздуми і нині актуальні: "Чому нас, українців, називають націоналістами, бандерівцями? Тільки тому, що ми розмовляємо своєю рідною мовою? Німці користуються німецькою, поляки - польською, а ми, живучи в Україні, мусимо говорити чужою? ...Давайте дружніше, сміливіше будувати нашу молоду державу Україну!"
ОДЕСИТ – ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ УНР
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
