Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ІЩЕНКО Микола Григорович — український письменник, прозаїк та публіцист, доктор філологічних наук. Відомі романи — «Сонячні межі», «Смуга відчуження», «Ближче як на сто голок», «Твердь», «Сусіди», «Полудень», «Скарб», «Твоє поле бою», «Барви літа», «Течія», «Для цього живу». Автор численних оповідань, повістей, нарисів, монографій та наукових статей з питань історії, літературознавства та публіцистики. Він — учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у редакціях газет «Красноярский комсомолец», «Молодь України»; професором на факультеті журналістики КДУ, в Інституті історії Академії наук України. Тривалий час редагував газету «Сільські вісті», журнал «На допомогу редакторові газети», з 1995 року — журнал для дітей і батьків «Дивосвіт». За цикл нарисів і памфлетів удостоєний республіканської премії імені Ярослава Галана. Пропонуємо читачам оповідання Миколи Іщенка з його книги «Світ за твоїм вікном».

СУПУТНИЦЯ НАШИХ ЛІТ

Лексика в моїй Лузанівці своєрідна. Тітка Явдоха називала мою матір, звертаючись: Марійо. Не Маріє, ні. І коли виникали між ними бодай якісь суперечності, найбільше дошкуляло мамі оте звертання.
— Вона мені каже: «Не ходили мої кури, Марійо, у ваше просо». А мені здається, що ходили. І так мені кривдно. Та ще й оте Марійо...
І сьогодні почуєте про моїх кутчан: «Вони живуть на Яру». Не в яру, бо й писати мусите з прописної літери. Наш куток винизався хатами по обводі яру. В яру — річка Гнилий Ташлик, на схилах — від берега до вершини яру — городи й подвір’я, повкопувані оселями-хатами, хлівами, сажами, клунями — в узгір’я. Над хатами, врівень із стріхами (тепер почасти черепичними покрівлями) — поля. Тож не намагайтеся поправити співрозмовця, коли каже вам «На Яру». Саме ж не в яру, а на Гладкоярівському кутку. Одне слово, на Яру. Так, як у Києві — на Хрещатику.
Тітка Явдоха, по-кутчанському — Дунька не належала до старожилів.
І я й до сьогодні не помилково називаю її або тіткою Явдохою, або тіткою Дунькою. У дівоцтві, розповідають, називали міщанку зі Сміли, дружину нашого кутчанина Володимира Шевченка, що вивчився аж на паровозного машиніста, Дусею. Бо так лагідно назвав її вперше закоханий Володька-машиніст (це також — з лузанівського лексикону). Лузанівські жінки спростили це наймення: Дунька — для них було звичніше. Приміром, і моя мати шанувала це ім’я. Моя бабуся, а її мати була Дунею. Так названо й мою молодшу сестру. Дунька — то по-лузанівському пестливо-лагідне. Адже, повірте мені, тітку Дуньку в Глухому Яру шанували. Та і як не шанувати! Привезла ж вона зі Сміли оббиту залізом скриню з весільним посагом. А в міру постаріння від часу й вдягання у свята того посагу скриня не порожніла, а виповнювалася книгами з «Библиотеки журналу «Нива». Був такий до Революції 1917-го (в перебудовні часи з’явився журнал з такою ж назвою, проте закарбувався в моїй пам’яті саме той, ніколи не передплачуваний мною, але ж читаний вцілілими числами, дореволюційний). І були серед скарбів зі скрині тітки Дуньки найулюбленіші; серед них — романи Жюля Верна. Не всі з моїх ровесників з далекого дитинства мали вироблену посидючість як неодмінну передумову до читання книг. Та спасибі тітці Явдосі, вона, читаючи безперестанку, як тільки траплялась (чи й не траплялась!) вільна хвилина, переповідала малечі, що завше юрмилася в її оселі, найцікавіше з прочитаного. З кожним з нас, вже коли й підростали та виросли, вона охоче розмовляла. Та й завше любила спілкуватися з людністю. Тож, щоб нагода в неї була і до читання, і для розмов, тітка Дунька сміливо (точніше — майже із зухвалістю пришелиці в селянський світ зі світу городянина) нехтувала давньою звичкою селян обтяжувати себе домашньою худобою та жіночими обов’язками доводити до пуття коноплі, прясти, ткати, вибілювати полотно й фарбувати рядна, квасити городину, щоб аж затісно було в льоху. Наше кутчанське жіноцтво наміцно взяло на язики тітку Дуньку (мало не ледачою називали її позаочі), але до неї це не приставало: її благовірний Володька і двоє діток, моїх із сестричкою Дунею ровесників, завжди були нагодовані й чисто, й зі смаком зодягнені, як кажуть, доглянуті. Та й не дивина: заробітки паровозного машиніста сторицею покривали здобуток кутчанського жіноцтва від обтяжливо одноманітних домашніх клопотів.
Отож і любила тітка Явдоха поговорити. Знала вона всі новини з життя не лише лузанівського, а й всесвітнього. Мала власні погляди на ті новини. Любив і я навідувати тітку Явдоху, поговорити з нею про се — про те.
Якось після польоту Гагаріна в космос запитала мене:
— Як же це так виходить, що відколи немає Жюля Верна, а ми ще тільки оце тепер літаємо навкруг Землі?
Я знизую плечима, приголомшений запитанням. Потім намагаюся відповісти:
— Спершу — думка, тьотю Явдохо. Людська фантазія, мета. Потім люди міркують над рушієм, майструють двигуни, крила. Для цього потрібен час. А жертви, що їх зазнають звитяжці, стримують поступ живих...
— То, виходить, книга — це не проста собі забавка, — задумливо мовить тітка Явдоха. І по хвилині роздуму додає впевнено: — Тепер, бачу, ви, молодші, згодні зі мною, бо я недарма казала: «Читайте, діти, бо якщо письменник справжній, то це — розумний наставник...».
— Звичайно ж, згодні, — киваю ствердно. — Спасибі вам.
Тітка Дунька по-молодечому пишається, розпрямивши на хвильку зігнуту роками постать.
Роки миттєво мигтять і в моїй пам’яті. Мені хочеться й сьогодні бачити тітку Явдоху молодою й сповненою власної гідності городянкою на селі, що сміливо вторгалася в тисячолітні сільські звичаї, за якими жінка не мала часу схилятись над книгою. І лише сьогодні мені спадає на думку: а курей у тітки Дуньки, мабуть, і не було. І просо видзьобували в нашому городі чиїсь інші зозулясті й посмітюхи...
Біль втрати сковує мені свідомість: цього вже не можу сказати моїй мамі: вже стільки десятиліть я розмовляю з нею лиш подумки, долаючи спротив граніту, що навіки тепер скував її могилу. Востаннє я бачив тітку Явдоху на її 92-річчя. Пооране зморшками обличчя, тільки очі зблискують по-молодечому, як тоді кожного разу, коли починала розмову з нами, неповнолітніми: «А знаєте, дітки...». І поллється було з її вуст чудодійна розповідь про дивовижі, не знані нами. Вже її донька Шура давно на пенсії, незмінна подруга моєї покійної сестри Дуні; доживає віку на Саратовщині мій вірний приятель отрочих літ, тепло-електровозний машиніст Олекса. А мама їхня майже сторіччя радувала світ і їм, і сусідам. І висновується в моїй свідомості переконання: інтелект, духовність — невмирущі. Довгожителі ж — то неодмінно людинолюби-інтелектуали.
На прощання я цілую руки, що діставали для мене зі скрині найбільші коштовності — книги. Спасибі вам, тьотю Явдохо, що Ви жили у нашім Яру! Довічний Вам уклін!.. А скільки ж бувальщин почули ми з Ваших вуст!..

СТЕЖКА МІЖ СТЕРНЯМИ

Оповідачеві цієї бувальщини досі не траплялося читати новел, які б починалися віршами. А це ж і не зовсім новела, скоріш усього, таки ж бувальщина, тож і почнемо її з віршованих спроб хлопця, про якого тут мовиться. Його звати Микола, і потрапив він на фотографію, що вже припала пилом років і лежить переді мною, — не в радощах, а в хвилини великого лиха, яке пригнітило селянську родину: п’ятилітній Микола потрапив в досяжність фотооб’єктиву сільського аматора біля труни свого батька, що загинув біля молотарки на скиртоукладанні. Хлопчину тримає на руках хрещений батько Максим — інакше своїм зростом не досягти хлопчині поглядом до знерухомленого обличчя тата.
Ще довго-предовго опісля поминальної учти бігатиме Миколка круг хати, виглядаючи з косовиці рідного, гукаючи захриплим від плачу голосом запропалого невідано й де косаря. Аж доки стерня, як і все довкола рідної Красноталівки, не накриється білою сніговою скатертю.
Біль втрати не вивітриться з серця роками. І вже юнаком, власне й не сповна повнолітнім, їдучи на фронт, він, попрощавшись з родиною в Красноталівці, провідає в сусідній Копіївці батькову рідну сестру Оксану і дядька Максима — хрещену й хрещеного. І тоді ж вихлюпнуть жалем з його душі перекладені у юначий вірш почуття, що ними я дозволю почати цю оповідь...
...Тільки спогад: в надвечір’я тихеє,
Як на ниви опада роса,
Житній колос леготом сколихує,
Неповторно дзенькнула коса.
Літній вечір ліг на плечі втомою,
Пил припав габою до чобіт:
Йде наш тато в рідності знайомою
Звичною ходою до воріт...
«Наш тато» — отже не самого Миколки. Сиротами залишилися зовсім маленька Дуся і двоє старших: Ганна й Василь. Тож не зовсім і сироти. Радше сказати: напівсиріт лишилося з матір’ю четверо.
Вони почувалися повноцінними нарівні з усіма сельчанами саме завдяки їй — Матері. Разом з нею працювали в колгоспі вільними від навчання місяцями. А на присадибній ділянці — і в дні навчання: молодші — після школи, старші — приїздячи у вихідні та свята. Так, усі четверо навчалися, пам’ятаючи батькове заповітне: якось посадовивши на одне плече Дусю, на інше — Миколу, сказав: «Вони малі, Маріє, а виростуть, — побачиш, які з них люди будуть». Так і вийшло: четверо Григоровичів принесли в сім’ю дев’ять дипломів: два — агрономів, хіміка, двох вчителів, ученого доктора-філолога, партійного керівника району. Шаноба до батьківської праці не вибула з дружної родини Грицька-хлібороба. Тим-то у вірші Миколи — й про це спомин:
Роки збігли, мовби блискавицями
Путь родини — розмаїта путь,
Та щороку, тату, по традиції
Я з косою в полі ручку йду...
І прикрощі та знегоди, і радощі переживали гуртом.
А чи були радощі — запитаєте?
Були. Як же без них. На віку — як на довгій ниві.
Ось хоча б і в Миколи. Доки мама в полі, мусив напалити грубу, щоб стекла з шибок паморозь. Наламав бур’яну на розвалищі панської економії. Розпалив. Полум’я гоготить, а за спиною все ж холод гуляє. Обернувся спиною до відчинених дверцят. Не зогледівся коли й спалахнула сорочка. Якби не гукнув Дусі накинути на спину рядно, було б... Звісно що могло статись. Загасили удвох із сестричкою. Хату й Миколу врятували. А завтра в школу — немає сорочки. Ждав матір біля хвіртки.
— Мамо, покарайте мене, — благав, тамуючи плач.
Увійшла в хату. Згаром тхне, і ряднина на лежанці напополам зотліла. Змахнула сльозу Мати і сказала:
— Не буду бити, синку... Побила нас і так лиха година.
Потому цілу ніч метикували біля недопаленої вдяганки (вона з батькової гімнастерки перешита — ще з першої світової війни). З Василевого тсоавіахімівського (ТСОАВІАХІМ — Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву) протигазу футляр трапив на очі. Такого ж кольору, як сорочка. Розпороли, приміряли («Тільки не заокруглюйте, мамо, латки. Так менше видно, що полатане»). Проходив Микола у недопаленому два навчальні роки.
Любив хрещену Оксану. Вона до кінця днів побивалася за своїм улюбленим братиком Грицьком. Весняними й літніми неділями та в канікули виходила на бугор у кінець власного городу виглядати хрещеників — Дуню й Миколу. А їм ті п’ять кілометрів, що розділяли Копіївку від Красноталівки, за виграшки перебігти. Правда, веснами, в переднівок, коли в кадубі не залишалося й жмені борошна, а в льоху — ані картоплини, маленька Дуня в путі часто вибивалася з сил. Брав за руку й спонукав іти. А коли, бувало, геть охляне, пересиджували на обніжку, набираючись сили, зате ж додому верталися дужчими, звеселілими. Бо, пригостивши хрещеників усім найспоживнішим, бездітні хрещені напташували в торбину гостинців для мами і старших Ганни і Василя, коли ті приїздили у вихідні провідати рідних та підгодуватись. І була та торбина Миколці за пушинку. Бо — від щирого серця і щедро наповнена.
Запам’яталась стежка між стернями й ще одним роздобутком. У кінці літа верталися з Дунею з Копіївки. Відпочилі, веселі. Сонечко лагідно пригрівало. Зненацька вітерець спурхнув попереду, підняв з пороху начеб білу пташку. Придивився Микола — то обгортка з цукерки. Догадувався й догадався, хоч ніколи, окрім подушечок, ніяких цукерок в обгортках не пробував. Дуня зупинилась. Подалася в намірі впіймати білий малюнок. А Микола, глянувши собі під ноги, очам не повірив. На обіччі стежки ледь припорошена лежала асигнація. Один папірець, позначений цифрою «5» і словами «рублей» та «карбованців». Ото була радість!
Скільки ж перемріялось на решті відрізку шляху до Красноталівки: це ж будуть зошити в лінійку й для каліграфії, і «Читанка» своя, власна, а не позичена в сусіда за партою, і новий ранець замість пошитої з ряднини торби, і перо та чорнильниця-невиливайка...
Вдома мама обдивлялася знахідку: чи не підроблена. Головне — чи ж таки знайшли, а не взяли, де погано лежить. Але ж у їхній родині обману не траплялося.
Розміркували, що знахідку нікому й не віддаси: не гукати ж, ставши між двома селами: «Агов, озовіться хто загубив!». Так і порішили, як намріяв Микола.
А вранці збудив хлопчину стукіт у передпічне вікно. Тільки не бригадир то був, що загадував щодосвітку Матері на роботу.
То був сільрадівський виконавець.
Зайшов у хату. Сів без запрошення на покуті. Розгорнув грубу книгу записів.
— У вас, Маріє, — сказав погрозливо, — недоїмка по самооподаткуванню. А ще — за дві яблуні, абрикос та дві шпанки... Останній строк сьогодні. А там... Самі знаєте.
Мати стояла заціпенівши. Ще сказала, що абрикос і вишні-шпанки побило морозами. А виконавець одказав: 
— Знати нічого не хочу...
Над іконою на покуті зберігалися якісь карбованці — складали вторговане за молоко й груші-гнилички, щоб було за що старшим студентам купити якусь взуванку й вдяганку на зиму. Та на податки. Там лежала й Миколчина п’ятірка.
Але того ранку спустіла схованка над Матір Божою.
Миколці б заплакати від горя. Але не годилося в родині Грищихи Марії плакати. Та ще мужчинам...

Микола ІЩЕНКО.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 25.12.2009 > Тема "Душі криниця"