Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Виповнилося 70 років Григорію Павловичу Білоусу – письменникові, публіцисту, лауреату премії імені Григорія Сковороди.
«Лицарем непоступливого слова» назвала письменника Лілія Шитова, заслужений працівник культури України. Відгуки про ювіляра якнайкращі: усі визнають багатогранність його таланту, вимогливість до слова, велику працьовитість. Високо оцінив творчість Г. Білоуса академік Микола Жулинський в одній із передач на радіоканалі «Культура», де часто чути і поезію митця. Зрештою, про рівень творів свідчить і міжнародне визнання таланту автора. Доробок справді вагомий: крім книжки «Слова, слова, спасіте наші душі» (нещодавно оригінальне прочитання цього епістолярного роману-енциклопедії запропонувала Тетяна Дігай), маємо цілу бібліотеку невтомного словозная — збірки поезій, поеми про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, дослідження творчості митців, зокрема Василя Стуса, повісті, оповідання, роман «Гони золотого зайця», зібрані у книжку прози «Рудоман».
Не один рік Г. Білоус очолює Черкаську письменницьку організацію, є головним редактором та упорядником часопису «Холодний Яр». У серії «Література рідного краю» одне з черкаських видавництв 2006 року випустило збірник статей «По той бік мовленого слова». Увагу читача привертають не тільки відгуки Василя Захарченка, Григорія Лютого, Анатолія Мокренка, Василя Стефака, інших шанувальників слова Г. Білоуса, а й добірка статей «Григорій Білоус про творчість». Його творчість – це філософія вогню, напруга випробувань, що гартує дух. Білоусове слово то заримовується віршем, то вражає поетичною прозою, то веселить гумором. Цьому сприяє професійний досвід Г. Білоуса – геолога, тележурналіста і фоторепортера, автора документальних телефільмів.

Леся БІЛИК.

* * *

Редакція «Кримської світлиці» сердечно вітає Григорія Павловича з його високим Повноліттям і пропонує до уваги читачів вірші ювіляра.

ТЕРНОЦВІТ

Може, й треба комусь, щоб
чуттів наших диво
На холодних вітрах диким
терном зцвіло...
Петро Засенко.
Коли зникає віра у добро,
а на душі і солодко, і гірко –
я йду на Володимирівську гірку,
щоб помолитись мовчки на Дніпро.
Дивлюсь на невпізнанні береги.
Чекаю не товариша, а друга.
У згадках пропливають, як у стругах,
мої, ніким не скорені, боги.
А день мій вечоріє і вмира.
Прозора тінь лягає на долину...
Вітри, вітри, не вговкуйте калину,
коли їй знову квітнути пора!
Витайте, неприборкані думки,
над мовчазною сивою рікою...
Тулюся я до берега щокою,
чи берег пригортаю до щоки?
А Києва чоласта голова
Дніпром обвита, наче оселедцем...
І калатає, як на сполох, серце.
І Лаври бовваніє булава.
* * *
Я поділив життя своє навпіл:
вночі — орел, а вдень — я сірий віл,
що прагне дооратись до джерел.
Я вдень — орач.
Вночі ж — невже орел?
Невже в мені хоч щось є від орла,
коли природа кігтів не дала,
коли душа, як в голуба, співа,
коли з грудей не клекіт, а слова?
Але змика, змика мені уста
моя гірка воляча німота.
Вночі я віл?
Де ж мій квітучий луг?
В молодика впрягаюся, як в плуг,
і до світанку темряву орю -
себе морю, себе ж таки й дурю,
на шиї поправляючи ярмо.
А ще й хвалюсь: «Як вітер живемо!»
Та тільки сонце вирне з-за ріллі -
спада ярмо, і вже я на крилі...
Я вдень — орел?
Хотів би я орлом
зависнути у небі над мурлом,
над долею гіркою, що звела
в мені докупи ПТАХА І ВОЛА.
* * *
Весна в тобі святкує свій початок.
А я блукаю поглядом в полях,
немов тебе виходжу зустрічати
у спомини далекі, як на шлях,
де ми були довірливо відверті,
де суть любові зрима і ясна.
Тугі бруньки життя на гіллі смерті,
як вузлики, розв’язує весна.
Наш потиск рук затягнеться,
як вузол.
Весна гостей накличе в ті краї,
де вже стоїть на нашій хаті бусол,
мов заголовна літера її.
Степи мої, я ваш довічний бранець.
Це ж там роса на травах, мов луска.
І вірші проступають, як рум’янець,
з-під ластовиння літер на листках.
Це ж там вода цілюща у криницях.
Сміється й плаче Мавка в комишах.
І зирять вслід вродливим молодицям
відверто хтиві очі Лукаша.
Ой, не кепкуйте з парубка, дівчата:
котрась із вас з ним стане під вінець...
Весна в тобі святкує свій початок.
А я зими вшановую кінець.
* * *
Сумний портрет. Душі закрито браму.
Разок намиста сяє, мов живий.
Невже це вас вполонено у раму?
Невже це Ви?
Невже це — Ви?.. Це — Ви.
Це Ваші плечі погляд мій голубить.
Це Ваші очі з мороком сльоти.
Це Ваші руки, Ваші спраглі губи
замовчують докірливе: це — ти.
О незбагненність фарбових секретів!
Невже та осінь барвами сія?
Хтось постає між нами, наче третій.
Я впізнаю: це я колишній. Я.
Сумний портрет. Душі закрито браму.
Разок намиста сяє, мов живий...
І хочеться переступити раму.
Та зупиняє погляд ножовий.
* * *
Так хочеться музики свіжого вітру,
пахучого квіту, солодкого плоду.
Так хочеться вірші узяти, як відра,
і разом з тобою гайнути по воду.
І повні ущерть,
нерозхлюпані винести,
дорогу літам перейшовши уповні.
Напиймося, друже,
із відер тих вірності,
а рештки хай вип’ють
притомлені коні.
* * *
Летять: і кінь, і вершник, і колосся.
Хлюпочуть хвилі древнього Дніпра...
Мій вірний коню, як тобі жилося
впродовж століть у лузі недобра.
Ти звідав, як бринять твої стремена,
як за Сулою солодко іржать...
Які ж вітри покрали в нас знамена?
Чиї шаблі дожовує іржа?
З-під Жовтих Вод, Кумейок,
Берестечка
виносив тих, хто поступки не знав...
Десь там, в степах,
лежить твоя вуздечка,
і, ніби шрам, чорніє борозна.
Тобі б помчати вихором по полю,
та не твоя, мій коню, в тім вина,
що випали на всю твою недолю
хомут, голоблі, плуг і борона.
Із ніг твоїх спадають давні пута,
а їв чи пив — дорога не пита...
Споконвіків мовчанням злотокута
печаль твого стрімкого копита.
Ой, коню, коню, грай же підо мною!
Доскочити б з тобою теремів!
Ошуканий неславою земною,
ти символом промовисто знімів.
Хто вершник твій? Чия рука-владика
тобою править нині і куди?
О коню мій, ще хоч на мить
 стань диким,
зневаживши вуздечки й поводи!

м. Черкаси.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2009 > Тема "Душі криниця"