Версiя для друку Обговорити в форумi

Про таких, як він, як правило, кажуть: „Життя вдалося”. І справді. Створив хорошу сім’ю, в якій у свій час народилися дочки, а потім вже вона поповнилася й розумними і привітними онуками, дожив до поважного віку, зберіг здоров’я. І сам хоч куди. Чиновник високого рангу, хоч зараз вже й пенсіонер, викладач вищої школи, професор, письменник... Все це про Павла Гавриловича Вакулюка (див. фото), людину цікаву й непересічну. Такі, як він, зазвичай у радянські часи казали: „Спасибі партії!”, або ж „Спасибі Радянській владі!”, ще раніше казали: ”Спасибі Сталіну”. І як ознайомишся з офіційною біографією такої людини, то й начебто і погодишся. Дійсно, спасибі.
Але Павло Гаврилович цього не казав і не скаже ніколи. Невдячність? А хто ж тобі, старче, освіту дав, хто на високі посади і оклади налаштовував, хто ж тебе пенсією нині підтримує, хто врешті-решт все життя поїв-годував? Та це все одно, що бику чи півню червоне показувати. Ну, не любить Павло Гаврилович усього того історичного червоного, що сім десятиліть обкутувало нашу землю, так би мовити поїло-виховувало-годувало. На все це у Вакулюка є свої аргументи. „А якій партії мають завдячувати, наприклад, жителі Південної Кореї, де кількість людей з вищою освітою на 1000 чоловік у сім разів більша, ніж у Радянському Союзі була. І рівень життя набагато вищий”, — скаже він. До того ж середній такий, що проти нашого навіть чиновницького і професорського аж зашкалює, не кажучи вже про якихось простих робітників та інженерів. Проте це він навряд чи потрактує як образу. А скаже так, для прикладу, для аргументу, щоб ми зайве йому зі своїми подяками щодо влади не надокучали. Він не жадібний і не заздрісний.
Він — простий і розсудливий. Він – патріот, який любить рідну Україну, а найбільше у ній – Верхівню. Таке собі звичайне українське село, як і тисячі інших. Можливо, дещо живописніше від одних, можливо, дещо невиразливе порівняно з другими. Але воно для нього своє, особливе, в якому теж для нього немовби спресувалася історія всього світу, його життя. Він пише про це село, розповідає про це село.
І водночас пише, розповідає про себе, про Україну, про світ, прекрасний і трагічний. Як для кого. Для нього все ж більш трагічний. З перших днів життя, з тієї пори, коли лише починала формуватися свідомість. І разом з красою та історією, пересіяними легендами рідного краю, вплітались у пам’ять жалюгідність дійсного життя, жахливість злиднів і всевладдя партійних та пропартійних начальників, які тотальною агітацією, катуванням і бюрократією „стверджували” у людях віру в „найщасливіше”, „найвільніше”, „найзаможніше”, без „експлуатації” людини людиною життя у Радянському Союзі. Свобода оберталася повним рабством, примусовою працею, „заможність” – повним голодом аж до масового вимирання.
Він усе те запам’ятав. Бо торкнулося і його, і усіх його близьких. Бо відклався у свідомості той жах, коли найближчі і найрідніші відходили в інший світ, спотворені муками, коли ледь не все село „усівалося” трупами, коли дитяче серце оповивав страх – а коли і його час настане?
І все це з відчуттям голоду, що не відступало. Запам’ятався батько, який, щоб урятувати сім’ю, звершив справжній подвиг. Через чекістські заслони пробрався у Росію, там заробив близько 20 кілограмів борошна і знову ж через чекістські заслони повернувся у рідне село.
І ці кільканадцять кілограмів дали можливість декому вижити. А батьку?.. Той невдовзі загинув-таки, давши волю собі після тривалого голодування трішки угамувати апетит. Організм не витримав цього. А менша сестричка?.. Захворіла, і нужда, слабкість від постійного недоїдання та відсутність лікарів не дали шансу нещасній дитячій душі утриматися у цьому світі. І мати на прощання не могла достатньо приділити дитині увагу (може б, її постійна присутність біля дитини і любов змогли б створити чудо). Комуністична панщина гнала голодних, нещасних і часто навіть хворих жінок на щоденну роботу від темна до темна. Про лікарняні листи, звільнення від робіт у селі навіть уявлення не було. А за так звані „прогули” наставало суворе покарання, аж до ув’язнення.
Запам’ятався і старший двоюрідний брат, який помирав мовчки і довго. В силу своєї шляхетності і порядності він ні в кого не просив ні допомоги, ні ложки борщу, ні шматка хліба, бо розумів: віддавши щось йому, вони применшували свої шанси на виживання. А так просто широкими і красивими очима спостерігав цей прекрасний і пекельний світ, щоб, напевне, піти і прямо розповісти все Богу. Щоб той його земляків приймав у рай без ніяких чистилищ і затримок. І ввижається він Павлу Гавриловичу, як колись ввижався маленькому голодному Павлику, таким же красивим і світлим, в білому і світлому одязі, не сумним, а усміхненим, поряд з таким же світлим і добрим Богом. Запам’ятався й інший старший брат, якого так „агітували” в тому „вільному” комуністичному світі вступити в колгосп, що аж шкіра злазила з понівеченої спини.
А йому самому довелося і після голодомору 1932-1933 років пережити чимало горя, поки доля обличчям повернулася. Ще був голодомор 1947 року, а потім і голодні студентські роки, за яких кілька діб без росинки в роті було не винятком із правил і не дивиною. Словом, як співалося у відомій тоді пісні, „бывали дни веселые, по десять дней не ел”. Коли після Другої світової війни весь світ оживав і заможнішав, голодний Радянський Союз розгортав страшенну гонку озброєнь, видерті із народу кошти різними добровільно-примусовими займами, мізерними зарплатами за дорогу і тяжку працю роздавав так званим соціалістично орієнтованим режимам та зарубіжним комуністичним партіям високорозвинутих країн і так ситим по горло завдяки саме некомуністичним укладам цих держав. На ділі всі вони виявилися не так вже й соціалістично орієнтованими і не так комуністичними, як хотілося щедрим щодо них і жадібним до свого народу радянським комуністичним вождям. Залишається лише дивуватися поведінкою і партійною лінією цих двурушників, які ледь не у щоденному захваті від поцілунків-облизувань численних зарубіжних гостей-нахлібників відривали від свого народу найнеобхідніше, щоб віддати чужим.
А в усьому іншому Павлу Гавриловичу пощастило. І Київський лісогосподарський інститут закінчив, і став начальником управління у Міністерстві лісового господарства України, і професором, завідувачем кафедри, викладачем інституту перепідготовки працівників лісового господарства. І кадри спеціалістів виховав для України хороші, які міцно утримували лісове господарство країни ще за радянських часів. І в незалежній Україні змогли тривалий час протистояти злодіям, хабарникам та рвачам аж до тих пір, поки їх не приперла до стіни рідна влада. Втім, це вже інша історія, яка заслуговує свого вивчення і відповідного місця в історії України.
А сам Вакулюк продовжує вивчати і писати історію. Історію рідного села, історію лісів, історію всієї України, в якій велику увагу приділяє вивченню утвердження її державності. Він у країні був одним із перших, хто почав викладати цю історію об’єктивно, без комуністичної упередженості, і видав на основі своїх лекцій книгу історичних нарисів.
Він написав автобіографічну і водночас історичну книгу „Верхівня на скрижалях історії”, яка наповнена по-довженківськи романтичною і глибокою любов’ю до рідного краю, що пам’ятає багато не лише трагічних, а й добрих цікавих подій. Тут топтав стежки знаменитий француз Оноре де Бальзак, який до нестями закохався в місцеву жінку Евеліну Ганську, писав їй, описував її, чим і забрав її з собою у вічність. Тут проходили воєнні дороги. Та... краще згадувати про краще.
Він став одним із головних героїв фільму-дилогії тележурналіста Леоніда Мужука „Материнський спогад. Материнський заповіт”, присвяченого подіям 1932-1933 років.
Йому 81 рік. Як для української статистики і як для країни з підірваним голодоморами, поганим медичним обслуговуванням, моральним приниженням і нищенням нації — це чимало. Але справедливо. Це Бог продовжив йому віку більше середньоукраїнського за його сестру, за його полеглих братів.
Він ніколи не скаже: „Спасибі партії”. Але ми разом скажемо спасибі Україні за те, що в неї є такі сини, як він.

Анатолій Ковальчук.
м. Київ.

* * *

Документальний фільм з участю П. Г. Вакулюка „Материнський спогад. Материнський заповіт”, присвячений подіям 1932-1933 років, є в редакції «Кримської світлиці». З люб’язної згоди авторів готові переписати його читачам для ознайомлення. Конт. тел.: (0652) 51-13-24.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2009 > Тема ""Білі плями" історії"