Версiя для друку Обговорити в форумi

Моє рідне село на великій адміністративній мапі і не розгледіти. А ось на обкладинці книги, яку видали мої односельці Василь Лаба та Петро Івахів, воно – мов центр Всесвіту. Саме так я його і сприймаю – село Кнісело Жидачівського району Львівської області.
Пам’ятаю його розкішні фруктові сади, два стадіони, де змагалися футбольні команди з різних селищ районів. Скільки тоді збиралося вболівальників! Одягалися урочисто, у вишиванки, бо це ж – свято! А скільки пісень лунало над нашим селом! І хоч я тоді був ще хлопчиком, але все це збереглося в пам’яті: і вгодовані прибрані коні, і гуси та качки понад річкою, і кам’яна дорога, що вабила у невідоме.
А які чудові мешкали у нас люди! Такими вони залишилися й зараз. Мали трьох братів-депутатів Горинів. Богдан та Михайло – депутати Верховної Ради України, а Микола – обласної Ради. Всі вони – сини відомого патріота Миколи Гориня (серед депутатів і мій власний родич Івась Ревуцький). Та й взагалі щедра Львівщина на патріотів, людей громадсько активних, які не страхаються відповідальності.
Народився я в Кніселі 1 січня 1937 року. Але коли був ще школярем, моїх батьків, Тому Йосиповича та Марію Семенівну, а ще трьох братів і трьох сестер вислали в Томську область на лісоповал. Батьки мої були патріотами, підтримували контакти із повстанцями, і хоча на гарячому їх не спіймали, але причепилися до того, що ми мали наймита, то уже і «кулаки» – експлуататори чужої праці. Бодай нинішнім пенсіонерам жилося б так, як тому наймитові. Вже там, у Сибіру, нас помістили на баржу та й повезли по річці за 200 км від будь-яких «благ цивілізації» – про школу чи лікарню годі й думати. Одні тільки бараки, де в кожній «кімнаті» мешкало по сім родин. Старші мої брати працювали разом з батьками. А коли найближчі ліси було вирубано, попливли ми по річці далі – на нові лісорозробки. Нас, українців, тоді боялися, вважали бандерівцями, якимись недолюдками, та згодом зрозуміли, що ми – такі самі люди, як й інші.
Так минуло сім років. Ми вже жили в невеличких поселеннях: Широке, Лебяже, Борки, Юрма та інших. І хоча сподівалися, що зі смертю Сталіна нас відпустять додому, але нам цього не пропонували і, пам’ятаючи, що нас було засуджено на довічне заслання, ми мовчки чекали, що буде далі. Лише в 1957 році моїх батьків реабілітували. Але надто сподобалася тут практично дармова робоча сила – нам вже обіцяли і окремі будиночки, і школи, і лікарні, аби лише не поспішали додому.
І все-таки ми повернулися в своє рідне село, та на садибі лишилася тільки криниця, але й вона закидана камінням. Якось з часом обжилися. Я вступив до Львівського училища, де навчали на кіномеханіків, а потім нам запропонували три області, де можна було влаштуватися працювати за фахом. Я вибрав Старий Крим, де в однойменному санаторії і пропрацював з 1966 до 2002 року.
Полюбилася мені кримська земля. Але й минуле не відпускає. І щоразу, відвідуючи Кнісело, я буваю у храмі. Раніше в селі була дерев’яна церква, та згоріла. А цю, де тепер правиться служба Божа, розпочали будувати ще у 1910 р. У 1930-ті роки – завершили. З червоної міцної цегли, вона була розрахована надовго. Втім, хоча минуло чимало часу, церква ще й донедавна потребувала працьовитих рук. Облаштовували її усім миром – і ось золотом заграли на сонці купол та дзвіниця. Як ніхто інший попрацював колишній староста церкви Михайло Кравець – він власноруч виготував іконостас й інше церковне начиння. Михайло Кравець взагалі людина унікальна. Член ОУН-УПА, засуджений до 25 років ув’язнення, він і в свої 80 років палко любить Батьківщину та й відпочинок для нього – поняття відносне.
Головою церковної громади є сьогодні Ярослав Макровець, а святу службу править о. Василь Прищ. 21 вересня у церкві відбудеться храмове свято, адже вона названа на честь Різдва Пресвятої Богородиці.
До речі, окрім греко-католицького храму та недіючого костьолу, у Кніселі є ще й невеличка, але дуже гарна каплиця, споруджена неподалік від джерела з мінеральною водою, яку і освячують тут на Водохреще. Про її цілющі властивості ходять цілі легенди. У всякому разі, вона теж є візитівкою мого рідного села. А ще хочу нагадати: аби не активна позиція парафіянки Стефанії Тамчак, каплички могло б і не бути.
Все найкраще – це заслуга моїх земляків-односельців, яких і вітаю разом зі своєю родиною із храмовим святом. Нехай вас охороняє свята Божа Мати!

Михайло ТЕЛІШЕВСЬКИЙ.
м. Старий Крим.

На фото: Михайло Телішевський в редакції «Кримської світлиці».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2009 > Тема "Крим - наш дім"