Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми – люди. Це ні для кого не дивина. Але чому ж багато людей дуже не схожі на тих, ким вони мають бути. Хтось наїдається подібно до свині, не задумуючись про те, чи приємно це оточуючим. Інший веде себе грубо і, наче енергетичний вампір, «п’є» кров із собі подібних, як комар чи ґедзь з коняки. Так то ж ґедзь і коняка, а не люди. Ґедзю треба жити, харчуватись, а людині можна і без того, щоб комусь напаскудити прожити, правда ж? Ще, на превеликий жаль, у нашому суспільстві є такі екземпляри, які, не задумуючись, смітять і гадять скрізь. А світ навколо – це ж віддзеркалення нас самих. Кине людина упаковку від, наприклад, сухариків біля лавочки і піде собі далі, ні про що не думаючи. Пройде час, ця сама людина йтиме біля цієї лавочки і захоче сісти відпочити. От вона вже сідає, протягує стомлені ноги, зачудовано оглядає парковий краєвид навколо себе, очікуючи потішити очі могутністю дуба, зеленню молодої травички, грайливістю маленьких листочків кущів, і раптом бачить не всю ту красу, яка могла б там бути, а справжній безлад, смітник: на могутньому дубі висить величезна «колекція» пакетиків: надірвані справа, надірвані зліва, прозорі, кольорові, чорні, білі, чорно-білі, світленькі, темненькі, у плямку, в горошок, у смужечку, в дірочку, які тільки душа забажає! А лавочка схожа на, вибачте, унітаз – дошка посередині виламана, а ще якийсь добродій «смачно» натопче перед вашим приходом на сидіннях якраз саме так, щоб сісти можна було лише зверху – на цвях. А світло-зелена, свіжа, осяяна благодатним сонячним промінням травичка витоптана, наповнена не промінням – «а нащо воно?», – а крутими, суперовими, «конкретними» речами: пляшками (різноманіття яких навіть перевершує всі «рекорди» пакетиків), пробками, упаковками від сухариків, шоколадок, батончиків і ще багато-багато чого. Аж очі розбігаються – всього не перелічити!!!
І ти, стомлений, з превеликим бажанням відпочити, серед такої «краси» ...сидиш на цвяху, зосереджений на тому, щоб баланс тіла не переважив з якогось одного боку і ти не полетів вниз головою... прямо в ту ніжно-зелену травичку, повну сміття, серед якого єхидно всміхається тобі в очі той яскравий, блискучий пакетик від сухариків, який ти викинув минулого тижня.
Ну що, любі друзі, що вам більше подобається?
Саме так. Отож, робіть висновки самі!

Марія БАКАЛО,
учениця Української школи-гімназії.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "З потоку життя"