Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли ставиш за мету зібрати матеріал про митців декоративно-прикладного мистецтва, котрі розробляють українську тематику, не раз переконуєшся в тому, наскільки близько сусідять знайоме та несподіване. Так сталося і цього разу.
З Галиною Федорівною Бондаренко, котра вже сорок три роки викладає українську мову та літературу, мені пощастило ближче познайомитися та поспілкуватися лише за часів моєї студентської практики в школі, де вона працювала. Мені досі шкода, що у період мого навчання читала українську мову та літературу не вона. Тоді я навіть не здогадувалася, що Галина Федорівна - ще й  майстриня, котра добре шиє, вишиває, в'яже і її роботи можуть стати взірцем  для багатьох аматорів, оскільки в них поєднано усе - пісня, душа, натхнення.
Відкрила її для себе несподівано - під час відзначення столітнього ювілею навчально-виховного комплексу "Школа-ліцей" № 3 ім. А. Макаренка, коли свої таланти демонстрували педагоги та вихованці на розгорнутій виставці у фойє. Розглядаючи прекрасні вишиті серветки та картини, відзначила, що прізвище Бондаренко дуже мені знайоме. Невже їхній автор - Галина Федорівна?..

Галина Федорівна не пам'ятає, коли почала вишивати. Досі вона зберігає вишиті  рушник та мамину сорочку з домотканого полотна. Як раніше велося в українських сім'ях? Мами та бабусі були зобов'язані навчати дівчаток всьому, що вміли самі. Правда, спеціально ніхто нічому не навчав - малеча продовжувала розпочату роботу старших, коли в тих з'являлись інші справи. Отак поступово пізнавали усі премудрості і хатньої роботи, і рукоділля. Якби всі ті вишивки берегти... Та у молодому віці, як правило, не дуже цінуєш сімейні реліквії.
 Мама Галини Федорівни - з Полтавщини, з "розкуркулених", хоча куркулями батьки ніколи не були. Досліджуючи історію свого родоводу, дізналася, що четверте покоління служило челяддю у пана. За відміни кріпаччини, пан всіх своїх наймитів наділив городами, полем, лісом, а сам виїхав за кордон. Працьовиті були люди. А про діда взагалі можна книги писати. За його словами, голодували у селі лише ті, хто не хотів й пальцем ворухнути. Діда сельчани дуже поважали. Був і працьовитий, і щедрий. На Паску, літні свята він все, що було приготовлене в хаті, виносив на двір, виставляв на лаві, аби пригощалися.  Як розповідала мама, родина була хазяйновита - схід сонця зустрічали вже у полі.
Чому на той час так багато було церков? Як правило, у кожної вулиці - своя. Тож батюшка настільки добре знав членів сім'ї, що коли хтось хворів, приходив у хату, не тільки як духовний наставник, а й як лікар.
Згадувати минуле болісно, тому що все, що потім писали у книжках, Галина Федорівна чула від мами. Але історію не перепишеш - родину розкуркулили через те, що слухали службу Божу українською мовою. А хто тоді ходив в активістах? Лише пияки та ледарі, що хизувалися своїм робітничо-пролетарським походженням.
Сім'я переселилася в Запорізьку область, де поряд з українцями, росіянами проживали й німці. Тож не дивно, що всі українці у цьому регіоні згодом добре володіли німецькою мовою...
Галина Федорівна досі пам'ятає жахи війни, так вони вразили душу. Інколи вчувається їй гул військових літаків. А скільки разів сім'я і сама Галина були на грані загибелі! Жили в окопах і отвір закривали не дверима, а периною, щоб кулі застрягали. Була свідком того, як впала неподалік од їхнього помешкання бомба: воронка була на весь город. А коли німці підпалювали хати, мама з бабусею свою врятували -  полум'я вдалося загасити. То в тій хаті потім жила вся вулиця. У війну врятувалися від голоду тим, що на корову працювало чи не півсела - всі зносили траву, солому. І діти змалечку привчались до роботи, знали, що таке совість, допомога, взаємовиручка. Батьки говорили: "Дурна та сім'я, де діти в будні гуляють".
В школу пішла у 1944-му. Пригадує, як робили чорнила з бузини, а завдання переписували перами у книжечки, зроблені з газет. А коли приходила зі школи, знала, що повинна виконувати, передусім, хатню роботу, - пасла гусей, доглядала корову, тому навчання  залишалося на дитячій сумлінності. А скільки книжок перечитала!
В 1954 році закінчила школу, в 1959-му - філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту (зараз це університет). Вивчала українську, російську мови, а з другого курсу ще й німецьку, оскільки була велика потреба у викла-дачах іноземних мов. Студенти жили багатим життям - подорожували, проводили конкурси, любили співати...
Подорожі - її пристрасть. Пройшла з однодумцями на човнах по Дніпру до Нікополя, побувала в Москві, Ленінграді, у Прибалтиці, Мурманську, на Камчатці й Сахаліні, - всього і не перерахуєш. Сходила навіть на діючий вулкан.
Галина Федорівна двадцять років пропрацювала у Волочанському інтернаті. Працювати було нелегко, інтернат був недобудований, не було їдальні, води. Заняття розпочиналися о сьомій, закінчувалися о десятій вечора. І якщо випадала її зміна, залишалася ночувати. У вільний час навчала дівчат всьому, чого навчилася від мами, яка у війну сама обшивала чотирьох дітей.              
Найбільше захоплення у житті - навчання. Галина Федорівна і зараз вчиться - передплачує дуже багато літератури. Був час, коли у школі, окрім української, викладала ще й німецьку. Та цього було їй недостатньо. Закінчила ще й московські курси англійської мови (заочно), річні курси машинної вишивки.
Серед її захоплень вишивка займає особливе місце. Та роботи, як правило, у неї не затримують-ся - виходять приятельки на пенсію, святкують ювілеї, то на згадку вона дарує їм вишиті картини, серветки.
Зараз Галина Федорівна є класним керівником 10-го "б" класу. В цьому році знову пройшла атестування на підтвердження звання учителя-методиста вищої категорії. Вона - відмінник освіти України, ветеран праці, нагороджена медаллю "За трудову відзнаку". Щороку читала предмет "Народознавство". Відшукуючи свої генетичні корені, діти дізнаються багато цікавого. У школі за її участю завжди відзначають різдвяні, шевченківські та великодні свята. У випускному класі під керівництвом Галини Федорівни учні пишуть роботу "Мій родовід".
Вона завжди серед дітей, у гущі подій. І раніше було важко, і зараз, але найобразливішим є те,  що за свою працю вчитель не отримує того, чого вартий. Боляче за нашу Україну, зауважує Галина Федорівна, яка за роки незалежності мало що зробила для покращення соціального статусу вчителя.
Бути вчителем - велика праця, це щоденне спілкування, безліч зошитів, радощі і біди вихованців, котрі сприймаються, як власні. "Та я б поетесою була, якби не зошити", - посміхається Галина Федорівна. Тож лягають поетичні рядки кольоровими нитками на її картинах, в яких спогади дитинства, нездійсненні мрії та відкрите серце.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2003 > Тема "Душі криниця"