Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Оповідання

І треба ж, щоб якраз напередодні Дня Перемоги Андріяну Софроновичу приснився отакий сон!
Може, на дощ? Бо вночі, видно-таки, добрячий прошелестів – зранку ледве не весь асфальт потопав у калюжах, тільки невеличкі острівки визирали темно-сірими плямами.
А спав цієї ночі фронтовик, мов убитий, чого останні роки не було, особливо після того, як його кругленька, симпатична й зовсім ще не стара ні душею, ні з виду Нінуся відлетіла у вічний вирій. Він, бувало, до півночі швендяє від вікна до вікна, а вляжеться, то до ранку ще тричі прокинеться... Це ж ліг – як умер. І всіх трьох братів у сні побачив. Уперше. А життя ж прожив. І жодного разу не снилися отак – разом. Як полягли на війні: один – під Москвою, другий – безвісти, а третій – ось тут, недалеко, вже у сорок третьому, визволяючи село, яке за п’ятнадцять кілометрів від рідної домівки, так і розгубилися, розійшлися – навіть у спогадах.
І сьогодні таке відчуття, що це не він їх, а вони його, однорукого, але живого, згадали. Та то добре, що хоча б вони знак подали, бо від місцевої влади чи від фабрики, на прохідній якої тридцять сім років простояв, мов на белебні – ані гу-гу. Нехай би вже – листівочку на копійчину. Нема! Таким не до Андріяна Софроновича – вони святкують.
Дзеленькнув дзвінок. Відірвавшись від своїх не дуже урочистих роздумів, фронтовик пішов до дверей.
– Зі святом, Софроновичу! На мітинг ідете? – обізвалася сусідка Клава Миколаївна.
Хороша жінка. І до нього – як до рідного, може, й справді породичатися не проти, бо з тих пір, як він вдовує, ніколи не обминає.
Але Андріян Софронович після Нінусі – мов та колода. Занімів. І все тут.
– Ні, не піду я на ваш мітинг, – трохи огризнувся.
– Та годі вже! Це ж ваше свято!
– Я далі поїду. На село. До Петра. Ми сьогодні з ним уві сні розмовляли.
– Ну, як знаєте.
Пішла. А він заспішив.
Одна рука – не дві, та він звик. Тут усе на своїх місцях, на своїх поличках – як в аптеці. Не в кожної жінки такий порядок, як у Софроновича. Мабуть, ота його ціла правиця – двожильна, бо ішачила все життя за двох. Сивий, не молодий, а – мов з голочки. Тільки лівий зайвий рукав, заправлений у кишеню, й досі теліпає якось незугарно.
Напівпорожній приміський автобус, підстрибуючи на вибоїнах, поволі гуцикав пасажирів до села. За вікном омита нічним дощем зухвала, пишна зелень. Буйноцвіття таке, що дух забиває і в очах мерехтить. Дружна весна в один день розбудила траву, дерева, кущі, птаство... Краса!
У Андріяна Софроновича трохи відлягло від серця. Ожив. Аж захвилювався, мов школярик перед іспитами. От погомонить трохи з Петром про життя-буття, покладе до його ніг квіти, а ввечері, може, й Клаву Миколаївну запросить, щоб удвох пом’янути своїх братів.
Вийшов із автобуса й поволі попрямував до сільського клубу, перед котрим на невеликій алеї було поховано в братській могилі двадцять бійців, серед яких спочив і Петро. Поруч – скромний пам’ятник: солдат у касці, з автоматом, схилив голову. Не шедевр мистецтва, але на місці, як годиться. По-людськи.
Довкола – нікого. Мабуть, уже відмітингували. А може, нічого й не було. Не до свят у селі цієї пори – на городах довбуться, поля, хоч через одне, засівають... Нащадкам переможців треба якось виживати.
Андріян Софронович рухався неквапом, низько опустивши голову. У грудях зліва підпікало, ну не як тоді, коли осколком шарахнуло по передпліччю, та все ж відчутно. Ба, вже понад шістдесят років минуло, а й досі відчувається той вогонь...
О, купка бузку! І тюльпани в пластиковій пляшці. Хтось таки був.
Фронтовик поклав на необтесаний граніт гвоздики, поправив п’ятірнею сиву чуприну, що впала на лоба, і підвів очі догори.
Та так і завмер, тримаючи єдину руку коло голови.
За якусь мить, ставний, підтягнутий, він зігнувся – на спині звідкілясь узявся горб, який настовбурчив піджак, і обвислі спереду поли, мов зламані пташині крила, ледь не торкнулися землі.
– Петре, хто ж тебе так? За що, братику? – прохрипів Андріян Софронович. – І теж – ліву. Нехай мені фашист-харцизяка, а яка наволоч тобі руку відтяла? Кому ти, півстоліття мертвий, дорогу перейшов? Хто тебе ще раз захотів убити? Який фашист?..
Тиша така – анітелень. Покалічений пам’ятник. Гола арматура – мов обгризена кістка на живій людині.
Фронтовик незчувся, як угруз коліньми у вогку після дощу землю, як деручка сльоза покотилася по щоці і вп’ялась у зморшку, а потім упала з підборіддя на траву, бо в грудях зліва запекло сильніше, ніж тоді...
Пізно ввечері він сидів, не вмикаючи світла, коло столу. Перед ним стояв наповнений по самісінькі вінця гранчак, лежали фотографії двох старших братів. Петрової не було – війна проковтнула.
Андріян Софронович поминав братів сам. Один.
Він не хотів бачити, як хтось буде плакати з його біди.
Сльози співчуття – то не ті сльози, якими ридало його серце.

м. Лубни на Полтавщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2009 > Тема "Душі криниця"