Версiя для друку Обговорити в форумi

Петро Петрович Кононенко – людина в Україні дуже відома. Він – доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи, УАПН та Міжнародної слов’янської академії наук, директор Науково-дослідного інституту українознавства, заслужений працівник освіти України, але не всі знають, що він ще й член Спілки письменників України та до того ж поет-лірик. Пропонуємо до уваги читачів кілька його поетичних творів із книги «Одній тобі» з вибраного в трьох томах.

НАТАЛЦІ-ПОЛТАВЦІ
Дружині

Ох, ця Полтавщина твоя!..
Тебе вмивала в перлах-росах,
В любистку-руті мила коси,
В калині пестила уста,
Купала в сонячних отавах, —
Й зростила диво нелукаве,
Дзвінке, як пісня солов’я!
І ти, як честь свята, — проста
В поводженні й шляхетна в думах,
Заграла, як весна, на струнах
Душі моєї, марень, снів;
Як вірна доля в дні тривоги,
Вела до праведного Бога;
Дала, як Божий дар,
синів...
Тепер таких Земля
чи родить?
Тепер — щоб гроші,
вид — краса...
Темніють з болю небеса...
Вже солов’ї – і ті, як в джазі:
Співать за «так» —
ні в якім разі!..
Лиш ти —
як серце хороводу:
Велика Птаха — Мати роду.
Такій би й Долю, наче мрію!..
Щоб світ — як Мамина любов...
Щоб сонце чуло ніжну кров...
Та терпне серце — цвіт шавлії:
Ти німо вглядуєшся в даль.
Не радість я твоя — печаль!
То ж кличеш Долю знову й знов...
*  *  *
Як сяяло в той день хвилясте море!..
Ми йшли — тремтіло сяєво світів.
Дививсь на тебе — білий квіт віків, —
Моя ранкова ясна, ніжна зоре,
І став писать слова — мого кохання спів:
«Лиш ти одна — і рідна, і жадана...»
«В очах твоїх — блакитна квітка неба,
Й Венера задивилася б на тебе...»
«Без тебе світ — одна суцільна рана...»
«Для тебе жить — мій
найсвятіший жереб...»
Слова читаючи, не йшла ти, а летіла,
Була то зіркою, то папороті квітом,
Біліла парусом, розповнювалась літом...
Та раптом обернулася на хвилю
Й помчала в далеч свіжим, гострим вітром.
Хотів спіймать тебе,
 та хто ж зупинить вітер?
А ти іскрилася, розвихрено росла,
Враз розвернулася і бурю принесла:
Не стало тих — як подих серця — літер:
Ти змила їх. І з ними — щастя бісер.
Я заквилив: — Спинись!
То не слова, то — Доля!
Став знов писать мої слова зболілі.
Та знов і знов те все змивала хвиля...
Ставало пусткою мого кохання поле.
І хоч я знов пишу — стирають чайки білі.
*  *  *
Ганновери, Тбілісі і Гаваї,
Америки, Фінляндії, Канади –
Навіщо все, коли тебе немає?
Навіщо серце зранене караєш,
О доле радісна, чому печеш, як зрада?
Тобі одній співав осанну сокіл,
Одній — печалі квітли і жалі.
Бог дав тебе — єдину на землі,
І що ж? Те все ти обернула в попіл.
Одній тобі пишу пісні-листи.
Де ти проходиш — мій рясніє слід.
Не маю радості — в твоєму серці лід.
І знає тільки Бог, за що мільйони бід.
Й його не знаю я, допоки з іншим ти.
*  *  *
Стояла ти — тривожна і тремка,
Як музика, що сонцем струменіла;
Мов між землею й небом лебеділа,
Й засмага ніг твого стрункого тіла
Манила, мов вода з джерельного струмка.
Я воду пив...
Була вона вином,
Повітрям, сонцем, мрією й жагою.
То струменіла срібною габою,
То колисала піснею-журбою,
А то кропила згірклим полином...
Та я запраг ввійти у тую воду!
Нехай гірка, холодна і солона —
Діткнутися б твого хмільного лона!
А далі — хай жалі, зневіра і прокльони —
Вже не забуть твою чаклунську вроду.
Вже не спливуть ні ті струмки полинні,
Ні чар життя — сяйного в сірих буднях.
Стоятимеш — гріховна й непідсудна;
Судитимеш мораль святош облудних, —
Ти: честь і гріх, і жінка — і Богиня!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема "Душі криниця"