Версiя для друку Обговорити в форумi

БУКОВИНСЬКОМУ ВІЧУ - 90 РОКІВ

90 років тому українці Буковини привселюдно й одностайно висловилися за своє національне самовизначення, яке звучало чітко і недвозначно - «Хочемо до Соборної України!». Цей заклик записано і в ухвалі багатотисячного Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р.: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України». Відтоді ця історична подія надихала не одне покоління свідомих українців краю, які прагнули здобути мету, визначену подвижниками Визвольних Змагань 1918-1920-х років для українських земель: соборності й державної незалежності.
У часи національного відродження кінця 80-х, у листопаді 1989 р., національно свідомі інтелектуали Чернівців, об’єднані в Товариство «Оберіг» разом із Асоціацією молодих істориків уперше відзначили річницю Буковинського народного віча 1918 р. та проголошення в краї української державності. Знову актуально зазвучали тоді рядки маніфесту делегації Української Національної Ради в Чернівцях до населення Буковини: «Велика історична хвиля визволення та вільного визначення народів осягнула також нас, і нова доба кличе населення Буковини під прапор свободи». А вже наступного, 1990 року день Буковинського віча було відзначено в Чернівцях багатотисячною маніфестацією. Після мітингу та інших акцій учасники свята рушили до центрального корпусу державного університету й за сприяння студентства вперше підняли над історичною Резиденцією буковинських митрополитів національний синьо-жовтий прапор. Відтоді дата 3 листопада відзначається у Чернівцях як офіційне крайове свято.
Спробуємо за допомогою документів і спогадів очевидців перенестися у далекий 1918-й - добу Визвольних Змагань за українську державність.
Основна ідея Буковинського віча 1918 р. - прагнення соборності, возз’єднання з іншими українськими землями - визрівала в умах буковинських українців задовго до цієї листопадової події. Ще під час «весни народів» 1848 року перші українські депутати від Буковини в австрійському парламенті домагалися об’єднання північної частини краю зі Східною Галичиною в єдиний український коронний край. Ідею єдності всіх українців обстоювали буковинські просвітителі Юрій Федькович і Сидір Воробкевич - організатори у містечках і селах краю читалень «Руської Бесіди» і «Січей». Ще на початку 60-х років ХІХ ст. у чернівецьких навчальних закладах звучало слово Кобзаря. А 29 березня (за ст. стилем) 1864 р. у новозбудованій церкві Св. Параскеви буковинці урочисто вшанували пам’ять про українського пророка й у такий спосіб вперше задекларували свою єдність із усім українським народом. Тож уже на рубежі ХІХ-ХХ ст. буковинські русини здебільшого почувалися українцями, й етнонім русин, чи рутен, почав відходити до сфери архаїзмів.
1918 рік подав надії втілити багатолітні прагнення буковинців у реальну площину. У Києві була проголошена і створена Українська держава, яка одразу звернула свої погляди на співвітчизників в австрійській частині України. Зокрема під час підписання Брестського миру делегація УНР уклала з Австро-Угорщиною таємну угоду, якою передбачалося створення зі Східної Галичини та Буковини окремої української автономії у складі монархії Габсбургів. Зміст цієї угоди став відомим західноукраїнській громадськості, яка з піднесенням сприйняла ідею створення національної державності. І хоча Брестська домовленість не набула чинності з ряду причин, галицькі й буковинські політики продовжували домагатися створення окремого українського коронного краю. У вересні 1918 року в багатьох наддністрянських селах Буковини, як-от: Прилипчому, Луці, Кострижівці, Звенячому, Хрещатику, Репужинцях, Кулівцях, Василеві та ін. відбулися віча, які ухвалювали резолюції з вимогою до австрійського уряду надати українцям імперії право національного самовизначення.
У ситуації, коли крах Австро-Угорської імперії ставав очевидним, українські політики вирішили перейти до конкретних кроків у напрямку здобуття національної держави. 10 жовтня у Львові відбулася нарада за участі українських парламентарів та митрополита Андрея Шептицького, на якій було вирішено скликати установчі збори (конституанту) для практичного втілення прагнень українців.
Це рішення стимулювало активність й українських політиків на Буковині. Вже 13 жовтня у Народному Домі в Чернівцях відбулася конференція за участі всіх українських партій краю: національно-демократичної, народної, радикальної та соціал-демократичної. Конференція ухвалила резолюцію, яка закликала народи краю вирішувати міжнаціональні проблеми лише шляхом порозуміння, щоб уникнути політичних ускладнень та незгод.
18-19 жовтня українські політики Галичини і Буковини, депутати парламенту та крайових сеймів провели у Львові конституанту, на якій було ухвалено створити зі Східної Галичини, північно-західної Буковини (разом із містами Чернівці, Сторожинець і Серет) та частини північно-східної Угорщини (Закарпаття) західноукраїнську автономну державу в складі Австрійської федерації. Там же було обрано національний повноважний орган - Українську Національну Раду, покликану здійснити право українців на національне і державне самовизначення.
Після повернення зі Львова буковинська делегація (яка нараховувала 22 особи), залучивши ще 10 представників національних організацій, створила 24 жовтня Український Крайовий Комітет, який представляв усі тодішні українські партії й товариства краю.
1 листопада 1918 р., коли монархія вже розпалася й у самому Відні була проголошена республіка, Українська Національна Рада перебрала владу у Львові. Розпочала свій відлік перша у новітній історії західноукраїнських земель національна держава українців - Західноукраїнська Народна Республіка - ЗУНР. Крайовий Комітет Буковини радо вітав проголошення української державності й приступив до перебрання влади у краї. У зв’язку з цим було вирішено скликати у Чернівцях всенародне віче з повноважних представників українських громад усієї Буковини.
У неділю, 3 листопада, до крайової столиці прибули тисячі святково вдягнених буковинців від усіх українських громад (М. Кордуба називає цифру 8-10 тис., А. Жуковський - 10 тис., а С. Канюк - навіть до 40 тис.). Засідання віча відбувалося одночасно у трьох приміщеннях: в Українському народному домі, де виступали Ілля Семака та історик Мирон Кордуба, у Робітничому домі, що стояв на сучасній вул. Шкільній, на місці поліклініки (будинок не зберігся), і в Музичному товаристві, нині обласній філармонії. Там промовцями були Омелян Попович та посол Єротей Пігуляк.
На зібранні у Музичному товаристві трапився інцидент, який красномовно засвідчив настрої й симпатії більшості учасників віча. Коли посол Пігуляк, виголошуючи постанови Української Національної Ради від 18 жовтня, згадав про українську автономну провінцію у складі федеративної Австрії, присутні перервали його виступ вигуками: «Не хочемо Австрії!».
І лише Ількові Поповичу вдалося заспокоїти громаду. Свою промову він завершив такими словами: «Ми, українці, нічого більше знати не хочемо про Австрію. Ця наша стосорокалітня мачуха скінчилася навіки. Ми хочемо прилучитися до нашого пня (себто кореня - прим. І. Ч.) - Києва, до великої Соборної України». Цю заяву весь зал підтримав гучними оплесками.
Після віча відбулася велика маніфестація учасників центральними вулицями міста: Вірменською, Панською (нині О. Кобилянської) та Ринковим майданом (Рінґпляцом) до місця загального збору - майдану Єлизавети, Єлизаветпляц (нині Театральна площа), перед міським театром. Тут перед багатотисячним мітингом виступили лідери буковинських українців. Зокрема Осип Безпалко у своїй промові висловив волю всіх присутніх про прилучення Буковини до Соборної України. Завершилося віче співом національних гімнів «Ще не вмерла Україна!» і «Не пора».
Про цю історичну подію залишилося чимало спогадів її активних учасників, як-от: О. Поповича, М. Кордуби, С. Канюка. Атмосферу того дня емоційно передають спогади учасниці віча Лідії Семаки, вміщені в її книзі «Ще не вмерла Україна»: «На ринку зібрався великий похід. Українське військо, студенти з синьо-жовтими обв’язками, Жіноча Громада, українська гімназія, українські сироти, священики, учителі, міщани і багато селян. Молоді хлопці в національних строях, старі чоловіки і жінки. Це був величавий похід, що посувався вулицями з піснею на устах. Усі вікна були відчинені і заповнені глядачами, так само і балькони. Також з правого і лівого боку вулиці були заповнені цікавими... Тепер відвернула Іра свій погляд від свойого приятеля, випростувала голову догори, так що всі могли бачити, як її бабка попруч неї, як селянка, як студент перед нею, і столяр, що за нею йшов, з відкритого серця співали разом «Ще не вмерла Україна!..».
Відомий буковинський історик й активний діяч листопадових подій 1918 року Мирон Кордуба згадував про віче 3 листопада як про визначну віху на шляху національного пробудження українців Буковини: «Такого здвигу народу Чернівці ще не бачили: число учасників віча оцінювали на щонайменше 8-10 тисяч. На чужих маніфестація зробила величезне вражіння як виявлення карности, солідарности і сили українського населення Буковини».
Після такого організованого виступу буковинці різних національностей почали вважати українців панами становища і чимраз частіше зверталися до Українського Крайового Комітету як до чинного уряду Буковини.
Того ж таки 3 листопада у Чернівцях відбулася нарада за участі провідних діячів українських громад, на якій обговорювалося питання перебрання влади на місцях та створення української міліції. На окремому засіданні Крайовий Комітет вирішив організувати на Буковині українські військові формування. Провід військової організації і начальну команду над усіма українськими військовими силами було доручено сотникові Орестові Драгану, колишньому начальнику відділу скорострілів при 22-му австрійському стрілецькому полку. Його заступником і військовим комендантом Чернівців став поручник Ілько Попович. Новопризначений комендант О. Драган вимагав від Комітету проведення загальної мобілізації в українській частині Буковини. Однак Комітет відхилив цю, загалом слушну, вимогу, мотивуючи тим, що українці, мовляв, не мають для проведення такої акції відповідного апарату. Через таку нерішучість місцевих політиків українські військові частини і надалі складалися лише з добровольців.
4 листопада виникло заворушення між добровольцями, які вимагали зміни військового керівництва. На їхню вимогу новим начальником було призначено С. Івановича. Вдалося організувати одну сотню, яка складалася переважно з колишніх вояків австрійської армії та студентів.
5 листопада з Вижниці до Чернівців прибула частина Українських Січових Стрільців. Однак буквально через кілька днів вони вирушили обороняти Львів від польських інтервентів. Тож надалі українська військова сила на Буковині спиралася лише на добровольців.
5 листопада до Чернівців почали надходити вістки про перебрання українцями влади у провінції. Українські повітові управи постали у Заставні, Вашківцях над Черемошем, Вижниці, Кіцмані, де місця старост обійняли українські комісари (зокрема у Вижниці повітовим старостою став Л. Лакуста). У Вашківцях зібралося велелюдне віче з усього повіту, яке встановило українську владу в містечку й порушило питання про створення українських військових частин.
Не вирішеним залишалося лише питання із перебранням влади у столиці краю. Для ухвалення відповідного рішення 5-го о 8-ій годині вечора було скликано українську конституанту Буковини.
Після тривалої дискусії одноголосно була прийнята історична ухвала: «Український Краєвий Комітет як буковинська секція Української Національної Ради приступить
6-го листопада 1918 р. о 1/2 12-ої години до перебрання всіх урядів». Присутні обрали Управління української Буковини, включно з Чернівцями: президентом краю - Омеляна Поповича, бургомістром міста Чернівців - Осипа Безпалка, головою дирекції скарбу - Володимира Залозецького, директором поліції - Яворського. В інших державних установах було вирішено залишити дотеперішніх керівників, однак надіславши туди для контролю і надання допомоги українських комісарів. Провід Крайового Комітету від 7 листопада отримав нову назву - Українська Крайова Національна Рада.
Окремим пунктом наради було затверджено маніфест делегації Української Національної Ради в Чернівцях до населення Буковини:

«Велика історична хвиля визволення та вільного визначення народів осягнула також нас, і нова доба кличе населення Буковини під прапор свободи. Стара влада, яка не хотіла чи не могла дотримуватися постуляту бажань народів, упала. Непоборний дух нинішніх часів її віддалив. Без акту насилля, тільки під тиском історичного процесу старий уряд впав і втратив кермо урядової влади. Стара урядова влада впала, і виникає потреба творити новий орган, що міг би виконувати завдання держави.
Прикро, що намагання українців цього краю виконувати урядову владу у співдії з представниками інших націй залишилися без успіху, з чого створився недопустимий стан анархії, що загрожує кожному і знищенням культури, добра і життя.
У ці, повні відповідальности, хвилини Українська Національна Рада, єдина організована сила, вирішила перебрати відповідальність за відновлення порядку та спокою і:
1. перебрати урядову владу в Чернівцях і в тих громадах краю, де знаходиться більшість українського населення;
2. взяти під опіку всі центральні установи міста Чернівців.
Громадяни!
Українська Національна Рада спирається на непорушному принципі вільного визначення народів, що не може бути зменшений ніяким насиллям. Ми цілковито свідомі того, що рішення про територіальний поділ краю спочиває в руках суддів мирової конференції. Створюючи на цій основі урядову владу для забезпечення порядку і миру, ми закликаємо всіх громадян подати допомогу тимчасовому урядові та його урядовцям, які мають перед собою тяжке завдання оборони міста Чернівців, під час переходового стану великі труднощі, - і напевно щаслива хвилина спокою прийде в скорім часі. Під прапором вільного визначення народів ми хочемо йти назустріч цієї хвилини.
Чернівці, 5 листопада 1918 р.»

Нині, у суверенній Українській державі не забуваймо про першопрохідців на цьому нелегкому шляху - не в усьому послідовних, але безмежно відданих справі - українських просвітителів, політиків і революціонерів із далекого 1918-го.

Підготував Степан Карачко,
історик-краєзнавець.
м. Чернівці.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема ""Білі плями" історії"