Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ
(Продовження. Поч. у №35).

МІСТО НАД НЕВОЮ
У Санкт-Петербурзі я не був майже третину століття. Тоді це місто ще називалося Ленінградом. Уважно вдивляюся у міський ландшафт: в якому напрямку рухається найєвропейськіше місто Росії? Тут справді менше висотних будівель, ніж у Москві… Краса древнього міста над Невою не зруйнована потворними хмарочосами. І зелені стало більше, ніж було 30 років тому. По-доброму заздрю пітерцям: їм є чим пишатися!
Проте час для милування міською архітектурою швидко закінчився, о 14.00 ми вже були на Левашовському меморіальному кладовищі. Не можна не звернути увагу на пам’ятник «Молох тоталітаризму». Він, дійсно, дуже оригінальний… Левашовський меморіальний комплекс нагадує нашу Биківню. Тепер тут багато символічних пам’ятників, хрестів, а інколи й просто фотографій репресованих, прикріплених стрічками до ялин і сосен. Багато людей, які доглядають за символічними могилками. Дуже приємно бачити поруч із літніми пенсіонерами (очевидно, це діти розстріляних) людей у розквіті сил, а також дітей, підлітків. Видно, що пітерський Меморіал працює добре, історична пам’ять постійно підживлюється, молодь про знищених дідів-прадідів також не забуває.
Привертають увагу найкрасивіші пам’ятники: єврейський, польський, італійський. Виявляється, тут поховано чимало членів італійської общини Криму. Адже тисячі антифашистів, які тікали від диктатури Муссоліні, опинилися в СРСР. Може, й даремно… Дуче кинув би їх до концтабору, а наш «вусатий вождь», недовго думаючи, дав наказ розстріляти. Як шпигунів, звичайно.
Запалюємо свічки і ставимо їх до українського хреста. Він тут досить скромний, зате українська делегація сьогодні найбільша, найпомітніша. Молодий кобзар Віталій Мороз грає на бандурі… Підходять незнайомі люди, аби послухати; вслухаючись в їхню говірку, розумію, що це литовці. Вони і в таборах горнулися до українців, і тут підсвідомо тягнуться до нас. Ось у кого з історичною пам’яттю усе в порядку!
Потім їдемо до центру міста. Дві години вільного часу – надто мало, аби подивитися визначні місця. До речі, метро в Пітері коштує в сім разів дорожче, ніж у Києві! Невже і зарплати в сім разів вищі? Доводиться задовольнитися пішою прогулянкою. Нева гарна і велична, ледь не через кожні сто метрів якийсь пам’ятник. Парки також вражають красою. Велика мечеть у самому центрі міста нагадує про тенденції третього тисячоліття. Біля неї бачу чимало людей з азійською зовнішністю, а також кавказців. Ніколи не симпатизував російським скінхедам, але бачу: ґрунт для подібних настроїв у Росії є.
Рівень життя у Москві й Пітері відносно високий, тому до цих мегаполісів тягнуться всі. Встиг поспілкуватися з дівчиною, яка приїхала з Воронежа. Каже, що там погано з роботою, а тут є шанс «зачепитися» за щось вартісне. А інтелігентного вигляду араб прочитав маленьку лекцію про переваги ісламу і висловив упевненість, що саме за цією релігією майбутнє. Про нього не скажеш, що він заляканий скінхедами…
Порівнюю пітерців із москвичами, яких знаю непогано. Враження таке, що мешканці Санкт-Петербурга спокійніші, культурніші, стриманіші. До речі, забув сказати, що коротеньку екскурсію Левашовським цвинтарем провів для нас Микола Соколов з місцевого Меморіалу. Розмовляв українською, яку, за його словами, вивчив у Львові. Був у нашому місті декілька разів… Микола тільки підсилив позитивне враження від пітерського Меморіалу.

КАРЕЛІЯ, ЗЕМЛЯ УГРО-ФІНСЬКА…
Ніч швидкої їзди, і вранці ми вже на території Карелії. Петрозаводськ не вразив нас красою архітектурних споруд, зате всі ми намагалися віднайти бодай якийсь слід існування карельського етносу. Даремно старалися – мови карельської ніде не почуєш, вивісок також немає. Щодо асиміляції «інородців», то тут росіяни великі мастаки!
Добре, що нашим гідом по Петрозаводську був один із засновників Товариства української культури – Андрій Литвин. Він показав нам єдину в місті школу, де можна вивчати карельську мову. Але й тут підкреслено домінує російська мова: «Муниципальное учреждение «Средняя общеобразовательная финно-угорская школа им.
Э. Лённрота». А нижче фінською, карельською та вепською мовами відтворено одну лише фразу: «фінно-угорська школа». Тобто навіть переклад неповний. А це ж фасад школи!
Карелів у республіці близько 10%. Вепсів – взагалі мізерна кількість. Цими мовами, як нам сказали, володіють люди лише старшого покоління, та й то у «глибинці». Навіть у вищезгаданій школі діти прагнуть вивчати саме фінську мову, а не рідну карельську чи вепську. Воно й зрозуміло: поряд процвітаюча Фінляндія, в якій можна побувати! Це, дійсно, неабиякий стимул. Тому в школі ім. Е. Льоннрота навчаються також українці, росіяни, білоруси. Найімовірніше, усі предмети у школі викладаються російською. Щось не віриться, щоб математику чи фізику тут викладали вепською, або карельською. Мова і література – це інша справа. Можливо, ще співають рідною мовою… А назва гучна: «финно-угорская школа».
Автор цих рядків довго «сканував» візуально-інформаційний простір Петрозаводська і, нарешті, помітив ще одну вивіску карельською мовою: «Kansallinen teatteri», що означає «Національний театр». Інша повідомляла: «Готовится к постановке спектакль «Женщины Нискавуори» по пьесе Х. Вуолийоки». Унизу був переклад карельською. Оце й усе на величезній, розміром із Білорусь, карельській території.
Зрозуміло, що все це… «сложилось исторически». Карельська земля приймала у своє кам’янисте лоно не лише українців та росіян. Діячів національного відродження угро-фінських народів вона поглинала у першу чергу. Скажімо, удмуртському поету Кузебаю Герду інкримінували шкідницьку діяльність щодо створення «єдиної фінно-угорської федерації під протекторатом Фінляндії». Два рази його було засуджено до розстрілу. Уперше в 1933 році. Але за клопотанням Максима Горького вирок було замінено десятьма роками таборів. І все ж патріота Удмуртії розстріляли 1 листопада 1937 року у відомому урочищі Сандармох. Тепер у столиці Удмуртії – Іжевську споруджено пам’ятник Кузебаю Герду. Його ім’я носить Удмуртський національний музей. Музей є, а пасіонаріїв, які могли б відродити удмуртську культуру, вже немає…

ЧИМ ЖИВУТЬ УКРАЇНЦІ КАРЕЛІЇ?
Яскравою подією для української делегації була зустріч із активістами Товариства української культури «Калина». Усього лише дві доби ми перебували у відриві від України, а вже скучили за родаками!
Зустріч була дуже теплою, а головне – змістовною. Керівник товариства Лариса Скрипникова розповіла про основні віхи українського культурницького життя у Карелії.
У 1993 – 1994 роках у Петрозаводську працювала українська недільна школа. Потім вона припинила своє існування, бо найпатріотичніші родини переїхали до України. Зате у 1994 році тут було засновано «Слов’янський хор» (разом із товариством російської культури); українська пісня тут виразно домінувала, тому згодом хору дали назву «Українська пісня», хоча серед виконавців досі є росіяни, карели, татари…
У 1996 році хор виступав на Міжнародному фольклорному фестивалі «Берегиня»
(м. Луцьк). У 2001 році було утворено колектив «Українські ластівки». З 1994 по 2003 рік «Калина» організувала серію передач про українців Карелії. У 2004 році відкрито курси української мови для дорослих. У 2005 році відбулося офіційне відкриття пам’ятника «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох Медвежегорського району. А в 2007 році у Петрозаводську було проведено Перший Конгрес українців Карелії.
Одним словом, є чим похвалитися, особливо враховуючи той факт, що все зроблено жменькою ентузіастів! Однак, ейфорії не піддаємося, знаючи про всеросійську тенденцію: українці нестримно асимілюються на величезних просторах від Мурманська до Сахаліну. Карелія – не виняток, якщо у 1989 році тут було 28 тисяч українців, то у 2002 році – 19 тисяч. Шкіл немає, газет також, переважають змішані шлюби, а перепис населення тут проводиться «с пристрастием», точнісінько так, як у Криму. Кожен російський переписувач є і «пропагандистом», і «агітатором»…
І все ж з любов’ю даруємо Ларисі Скрипниковій гілочку калини, привезену з України. Її вручає київська просвітянка Зоя Голота. Усі розчулені…

САНДАРМОХ
Уранці 5 серпня покидаємо гостинний Петрозаводськ і беремо курс на Медвежегорськ. Зовсім недалеко від нього сумновідоме урочище «Сандармох». Відомим воно стало відносно недавно, завдяки лише двом людям: полковнику міліції Івану Чухіну і ентузіасту Юрію Дмитрієву. Перший - активно підтримав горбачовську перебудову і тому все зробив для виявлення місць розстрілів. Очевидно, використав своє службове становище для роботи в архівах. А Юрій Олексійович після довгих пошуків знайшов місце розстрілу тільки у 1997 році. Думаю, зайве говорити, що його вчинок можна прирівняти до подвигу. Недаремно ж про нього згадав і наш Президент у статті «На порозі Соловків». А поетеса Антоніна Листопад навіть вірш присвятила Юрію Олексійовичу. Там є такі рядки:
Тиша впала. Мить гаряча!
Потім шум ліси залив.
Це озвались мертві вдячно,
Що живі їх віднайшли!
Завдяки Дмитрієву ми знаємо поіменно значну частину загиблих політв’язнів-українців. У цієї людини якась особлива аура… Не знаю, за що церква канонізувала деяких християн. Якби колись, із часом, Дмитрієва проголосили святим, то великої натяжки тут не було б. Це я стверджую, як сучасник Юрія Олексійовича, як людина, що із ним контактувала. Такою ж приємною людиною є директор Медвежегорського історичного музею Сергій Іванович Колтирін. На таких людях Росія тримається, саме вони створюють їй позитивний імідж… Проте, не слід забувати, що були й інші росіяни. Такі, як капітан Матвєєв, який власноруч застрелив 1111 в’язнів. Після цього прожив ще 40 років і, кажуть, у своїх вчинках не розкаювався.
А Сандармох тепер став місцем паломництва багатьох людей, і саме він є поки найкращим пам’ятником Дмитрієву і тим подвижникам, які допомагали йому. Тут менше символічних індивідуальних пам’ятників, ніж на Левашовському цвинтарі. Мабуть, тому, що далеко… Зате є чимало національних пам’ятників: литовський, польський, естонський, фінський. Є пам’ятник, що увічнює загиблих мусульман. Але найкращим, мабуть, є український пам’ятник, зроблений у вигляді козацького хреста.
На мітингу виступали представники місцевої влади, а також представники різних держав. Наша Антоніна Листопад промовляла дуже емоційно, а представниця Фінляндії навпаки – дуже раціонально. Мовляв, зробімо все можливе, щоб і наші діти зробили належні висновки з історичних подій. Може, тоді людство зробить бодай крок уперед у моральному відношенні? Говорила ламаною російською мовою, але дуже щиро. Саме її виступ я і записав на диктофон.
Наша делегація була наймасовішою, синьо-жовті прапори створювали відповідний настрій… Якби ж отак щороку! Ющенко правий: на подібних речах економити не слід.

СОЛОВЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ
«У татар і язичників є закон і правда, а в Росії немає правди: скрізь славиться милосердя, а в Росії нема співчуття навіть до невинуватих і справедливих…»
Філіп Количев,
соловецький ігумен,
митрополит московський.

…Чотири дні в дорозі, а Соловки все ще попереду. Лише вранці 6 серпня прибуваємо на Великий Соловецький острів. Його площа 250 квадратних кілометрів, віковий ліс ще до недавнього часу підступав до самого берега. Багато прісних озер з чистою водою. А ось річок немає. Лише де-не-де струмки.
Решта островів архіпелагу значно менші за розмірами. Найбільший із них – острів Анзер має площу 35 квадратних кілометрів. Як і Великий Соловецький, він порослий лісом. Ростуть тут ялина, сосна, карельська береза. Багато чорниці і брусниці.
Офіційно острівну історію ведуть з 1429 року – часу заснування монастиря. Кремль, фортеця – це вже ідея Івана Грозного. Для захисту Біломор’я. Цікаво, від кого – від тюленів? Не знаю, яку загрозу мав на увазі старий маразматик, але фортеця вийшла доволі гарною і, звичайно, надійною. Дивлячись на неї, я весь час думав про різницю українського та російського менталітетів. Були серед росіян люди, які вміли творити красу. То й жили б серед неї! Так ні ж, обов’язково знайдеться «критична маса» мізків, що не можуть без підкорення, агресій, експансії. Як це все могло виростати на християнському ґрунті? Яку ауру творили аскетичні монахи? Про добро для людства думали, чи про поширення віри будь-якою ціною? Якби ж думали у тому напрямку, що й Ісус Христос, то, певно, подбали б про християнську суть держави, в якій жили. А так збилися на манівці, і християнство стало лише… своєрідним додатком до імперської ідеї.

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2008 > Тема ""Білі плями" історії"