Версiя для друку Обговорити в форумi

16 травня 2008 р. на телеканалі «Інтер» у програмі «Свобода Савіка Шустера» фінішував довготривалий проект «Великі українці», який стартував ще в листопаді минулого року. Ідея цього проекту загалом була цікавою: шляхом голосування телеглядачів визначали в першому турі сотню найбільш достойних «великих українців» і першу, найголовнішу, десятку, а вже в другому турі голосування обирали з цієї десятки одного Великого Українця, навколо якого змогла б краще об’єднатися українська нація.
Незважаючи на великі недоліки в організації й реалізації цього проекту, наш народ виявився загалом значно мудрішим за багатьох своїх горе-політиків, зумівши в першій сотні відокремити зерно від тієї полови, яка залишилася в основному за межами першої двадцятки «великих українців», як наприклад: В. Ленін (№ 23), В. Щербицький (№ 44), П. Симоненко (№ 79), М. Ватутін (№ 89) і т. п., які по праву б могли очолювати список «великих антиукраїнців»…  
По-моєму, Великий Українець має значно вирізнятися серед інших наших громадян, принаймні, трьома особливими якостями: по-перше, мати в собі велику українську душу та незрадливу любов до свого народу, тобто бути справжнім українським патріотом; по-друге, потрібно мати великий природний талант до чогось або навіть і кілька талантів водночас; по-третє, мати велику силу волі, щоб розвинути й реалізувати цей свій талант на благо рідного народу. Словом, Великий Українець – це визначний лідер і мудрий дороговказ нації, який повсякчас мужньо стоїть на сторожі національних інтересів України, подаючи яскравий приклад як своїм сучасникам, так і майбутнім поколінням.

І
Для другого туру голосування за «великих українців», що тривав 36 днів (від 11 квітня до 16 травня включно) порядкові номери першої десятки було подано за алфавітом так: № 1 – Микола Амосов, № 2 – Степан Бандера, № 3 – Валерій Лобановський, № 4 - Григорій Сковорода, № 5 – Леся Українка, № 6 – Іван Франко, № 7 – Богдан Хмельницький, № 8 – В’ячеслав Чорновіл, № 9 – Тарас Шевченко, № 10 – Ярослав Мудрий.
Дуже прикро, що до цієї першої десятки не потрапили такі дійсно Великі Українці, як наприклад: гетьман П. Конашевич-Сагайдачний (найкращий наш військовий і політичний діяч), І. Мазепа (великий   будівничий і борець за незалежну Україну), С. Петлюра (найвизначніший діяч національно-визвольних змагань 1917-1922 років), Євген Коновалець (продовжувач справи С. Петлюри і засновник ОУН), а також Іван Котляревський (геніальний родоначальник нової української літератури), який, крім того, у,  на перший погляд, веселій п’єсі «Москаль-чарівник» дотепно визначив цілком серйозну й принципову стратегію українсько-російських стосунків на цілі століття наперед, мовляв, із москалем знайся, але повсякчас будь напоготові від нього відбиватися. (Давайте уявимо собі на
хвильку, що більшість діячів Центральної Ради в 1917 р. або Верховної Ради зразка 1990 року уважно прочитали й осмислили «Москаля-чарівника», тоді перші не стали б розпускати по домівках уже українізований 60-тисячний армійський корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського, який зміг би в січні 1918 р. легко розгромити нечисленний більшовицький загін полковника Муравйова, що потім руйнував Київ і проводив там «червоний терор» проти українців, а другі – не віддали б Росії в 1992 р. всю тактичну ядерну зброю і тим самим легко перетворили б сучасних російських «яструбів» у «мокрих курей», тож і в НАТО Україні можна було б не дуже й поспішати).
Найбільшою вадою проекту «Великі українці» було те, що він не стільки пізнавальний та визначальний, скільки комерційний. Тож кількість дзвінків із одного мобільного телефону не обмежувалася хоча б трьома – п’ятьма, а можна було дзвонити за одного й того ж «великого» безліч разів (більше дзвінків – більше грошей!), чим і скористалися нечесні політики, перетворивши досить серйозний проект у провокаційно-розважальне шоу.
Та як би там не було потім, а телеглядачі все ж вірили у справедливість при голосуванні і навіть примножили свої ряди в другому турі. Цьому сприяло й те, що про кожного з «великих українців» першої десятки було показано окремий телефільм і повідомлялося про їхнє місце на той момент та кількість поданих голосів за час демонстрації телефільму.
Згідно з комерцією, першим демонструвався телефільм про Миколу Амосова, видатного київського хірурга-кардіолога. Чесно кажучи, саме про нього в цій десятці я маю найменше інформації, тому орієнтуюся на слова Віталія Коротича, який старанно малював привабливий образ цього «великого українця», називаючи його, росіянина за національністю, справжнім патріотом України, який не спокусився на щедрі пропозиції переїхати з нашої країни і навіть стверджував, що Україні потрібно жити окремо від Росії. Ну що ж, коли все це так і було в дійсності, то це хороший приклад – дороговказ для українських росіян, щоб і вони теж ставали патріотами України, а не ворожою до нас «п’ятою колоною» Москви. Щоправда, у розмовах деякі росіяни щиро зізнавалися, що вони проголосували за М. Амосова лише тому, що «это же единственный русский во всей этой десятке».
Телефільм про Степана Бандеру, створений Вахтангом Кіпіані, можна було б вважати чи не найкращим з усіх, якби там хоч слово було сказано і про псевдобандерівців-нелюдів. Адже багато наших сучасників ще й досі нічого не знають, що для дискредитації УПА в очах місцевого населення і всього світу, за наказом Москви було створено аж 156 спецгруп із 1783 комуністів і комсомольців, які під виглядом бандерівців зумисне чинили жахливі криваві злочини супроти мирного населення. Невже й сам В. Кіпіані про це теж нічого не знає?..     
Стосовно телефільму про Валерія Лобановського, то тут Л. Кравчук постарався, щоб показати цього «великого українця» з найкращого боку і як талановитого футболіста, і як знаменитого тренера київського «Динамо» та збірної СРСР. Усе це так, але, мабуть, не всім відомо, що В. Лобановський був не в ладах із національними інтересами України, бо не любив українську мову й часом глузував з неї. Чи не тому й успіхи цього тренера в уже незалежній Україні були занадто скромними, а його вихованці зазвичай ганебно мовчать, ніби води в рот набрали, коли на міжнародних футбольних матчах урочисто звучить Державний Гімн України?..
«Великому Українцю» Григорію Сковороді не щастило з його «адвокатом», бо той намагався стягнути з високого п’єдесталу нашого визначного філософа, який жив у 1722 – 1794 роках. Дійсно, це досить неоднозначна постать. З одного боку, дуже слушними й сьогодні є такі афоризми Г. Сковороди: «Більше думай і тоді вирішуй», «З усіх утрат втрата часу найтяжча», «З видимого пізнавай невидиме», «На новий путівець шукай нові ноги», «Бери вершину і матимеш середину», «Без бажання все важке, навіть найлегше», «Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде та іншого веде – в цьому і важкість» і т. п.
А з другого боку, вельми прикро, що. Г. Сковорода нічого не написав про надто драматичні події в історії України того часу: кінець Гетьманщини, велич і трагізм Коліївщини, ліквідація Запорозької Січі, повторне закріпачення селян тощо. А натомість читаємо:
А я буду себе тихо
Коротать милый век.
Так минет мене всё лихо,
Щаслив буду человек.
Тобто «моя хата скраю»…

А от Леся Українка була про це зовсім іншої думки, бо розуміла: «Хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали люди і коні», тож і закликала: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!» Загальновідомо, що «з поетес світ не знає рівної нашій Лесі Українці», проте викликаний із Москви Роман Віктюк не лише принагідно показав у непривабливому вигляді сучасну Грузію, але й так знівечив і спотворив світлий образ мужньої Лесі Українки, що за час демонстрації цього телефільму за неї проголосували лише три тисячі глядачів. Правда, ще нижчий показник був потім у Б. Хмельницького «завдяки» Д. Корчинському.
Про надзвичайні здібності й працьовитість Івана Франка (знав 14 мов, написав близько 100 томів) досить цікаво розповідав його «адвокат» Святослав Вакарчук… Але ж ми любимо й шануємо І. Франка не лише за високий інтелект, а передусім за його «надмірну любов» до України, до всіх нас. У вступі до поеми «Мойсей» ми бачимо взірець патріотизму:

Народе мій, замучений, розбитий…
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізніх
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?..

Поет вірить «в силу духа і в день воскресний» народного повстання, і тоді Україна «засяє у народів вольних колі» і буде, «як хазяїн домовитий». І як істинний дороговказ нації І. Франко у віршеві «Не пора!» показує й напрямок руху:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить.
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить…

Про «Великого Українця» Богдана Хмельницького його «адвокат» Дмитро Корчинський наговорив багато позитивного, а ще більше – негативного. Так, цей великий гетьман має як величезні здобутки, так і величезні прорахунки. Одначе, картаючи його за Переяславську раду, не забуваймо, що він незабаром усе ж збагнув цю свою велику помилку й почав її виправляти, але повністю не встиг цього зробити, на жаль…
Чомусь наші історики й ЗМІ майже ніколи не вказують, що Б. Хмельницький, знищивши або прогнавши з України польських і місцевих панів-кріпосників, тим самим зліквідував в Україні феодалізм і започаткував тут значно прогресивніший буржуазний устрій суспільства, як це зробив у той же час і О. Кромвель в Англії. Економічні успіхи буржуазної Англії всім відомі. А у нас в Україні феодальна Росія за царювання «вражої баби» Катерини ІІ знову відновила кріпосництво, яке було ліквідоване лише через 200 років після Б. Хмельницького. Та й сталінський колгоспний лад – хіба то не панщина?! Як же багато дорогоцінного часу для свого нормального національного розвитку  втратила Україна в московському ярмі!

ІІ
Після другого туру голосування перша десятка «великих українців» мала такий вигляд:

1. Ярослав Мудрий  648,5 тис. (40,0%) голосів.
2. Микола Амосов 323,0 тис. (19,9%).
3. Степан Бандера 261,3 тис. (16,1%).
4. Тарас Шевченко 150,9 тис. (9,3%).
5. Богдан Хмельницький 65,0 тис. (4,0%).
6. Валерій Лобановський 51,6 тис. (3,2%).
7. В’ячеслав Чорновіл 42,0 тис. (2,6%).
8. Григорій Сковорода 28,1 тис. (1,75%).
9. Леся Українка 26,6 тис. (1,65%).
10. Іван Франко 24,0 тис. (1,5%).
Разом: 1,621 тис. (100,0%).

Як бачимо з таблиці, Великим Українцем став князь Ярослав Мудрий, отримавши рекордну кількість голосів з величезним відривом від інших. Такого дива ніхто не сподівався, бо ще за два дні до фінішу впевнено лідирував Степан Бандера, а Ярослав Мудрий був лише на четвертому місці, набравши за попередніх 34 дні десь 60 тисяч голосів. І раптом за останніх два дні за Ярослава Мудрого було подано більше півмільйона голосів! Чи не занадто грубо спрацьовано, панове злісні фальсифікатори, з вашим «масовим вкиданням голосів за Ярослава Мудрого та Миколу Амосова»?..
До речі, буквально на другий день після фіналу проекту «Великі українці» я дізнався про один із способів фальсифікації, коли випадково почув в електричці Джанкой – Сімферополь розмову школярів. «А знаете, - сказав один із них, - моя бабушка проголосовала за Ярослава Мудрого аж тридцать раз подряд». Але другий школяр досить емоційно йому заперечив: «Ври давай! Да твоя бабушка за целый месяц даёт тебе только одну гривню на мороженое! Станет она вдруг за какого-то допотопного князя такую кучу денег зря платить!» - «А бабушка вовсе не платила. Наоборот, ей хорошо заплатили за это голосование». - «Сколько?!» - «Не знаю, не сказала…»
Стосовно другого місця серед «великих» Миколи Амосова, то у фіналі кілька разів прозвучала така думка: «Якщо нація обирає «великим» саме лікаря, це значить, що вона є тяжко хворою…»
А що стосується «великого українця» Ярослава Мудрого (бл. 978 – 1054) і телефільму про нього, то тут «адвокат» цього князя, історик і регіонал Дмитро Табачник добре постарався, щоб показати свого «клієнта» прямо-таки ідеальним. Хоча насправді Ярослав Мудрий є досить суперечливою постаттю.
З одного боку, цей князь здійснив чимало добрих і мудрих справ, за що й отримав від догідливих літописців прізвисько «Мудрий», а саме: активно сприяв появі збірника законів «Руська правда», наполегливо розвивав освіту й культуру в державі, проводив активну й успішну європейську політику, розгромив ущент печенізьку орду, коли вона всі свої сили кинула на здобуття Києва, і на честь цієї великої перемоги він збудував, узявши за взірець Храм Святої Софії в Константинополі, архітектурний шедевр – Софію Київську, яка й сьогодні є окрасою нашої столиці.
А з другого боку, князь Ярослав Мудрий має перед державою Київська Русь такі тяжкі гріхи, які не відмолити і в Софії Київській. По-перше, ще за життя свого батька Володимира Великого він, коли був управителем Новгорода, проявив свій антидержавний сепаратизм, переставши виплачувати Києву обов’язкову щорічну данину (тодішній податок). Звісно, князь Володимир не хотів допустити ослаблення своєї держави й розвалу її на окремі, не залежні від Києва князівства, тож і почав оперативно готуватися до війни з непокірним сином, але раптово помирає…
По-друге, замість того, щоб визнати над собою владу свого брата Святополка, який після смерті батька посів київський престол, або ж спробувати домовитися з ним на відокремлення Новгорода від київської зверхності, Ярослав закликає собі на допомогу варягів-чужоземців і кілька років веде супроти братів (Святополка, Мстислава та ін.) жорстоку й руйнівну війну за київський престол. Марно гинуть або калічаться тисячі людей, знищуються матеріальні цінності, занепадає господарство, а сусідня Польща під отой «шумок» захоплює собі чималі території Київської Русі.
Стосовно ж третього, найбільшого гріха князя Ярослава Мудрого, можна дещо процитувати з «Історії України» Івана Крип’якевича: «Ярослав перед смертю (1054) поділив державу між п’ятьма синами, давши їм окремі землі, а найстарший Ізяслав мав заступити на місце батька. Ярослав не вказав, хто має пізніше, після Ізяслава, перейняти найвищу владу і який взагалі мав бути устрій держави… Це було рішення, фатальне для подальшого розвитку держави. Уже самий поділ території на частини підривав ідею єдності… Так Київська держава вступила в період небезпечних потрясінь».
Коротше кажучи, князь Ярослав Мудрий не є Великим Українцем, яким нам його нав’язують деякі хитромудрі політики-україноненависники, а насправді він був спочатку антидержавним сепаратистом, а під кінець став великим руйнівником Київської Русі. Як може такий діяч об’єднати сьогодні українців? Це ж абсурд!.. Чи ж не за отой сепаратизм і руйнацію сильної централізованої держави нинішня Партія регіонів України з її антидержавними гаслами, що суперечать національним інтересам України («Власть – регионам!», «Один народ – два языка!»), так завзято й послідовно возвеличує саме Ярослава Мудрого?..
Якщо нашим сучасним регіонам Київ дасть дуже великі політичні й управлінські права, то, враховуючи сумнозвісний досвід князя Ярослава Мудрого, наші місцеві «князьки»-україноненависники доведуть Україну до того, що всі ми (дещо перефразуючи слова Т. Шевченка) розліземось поміж чужими країнами, «мов мишенята».
Тарас Шевченко, навпаки, закликав українців до єдності: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» Цей наш геніальний поет, визначний художник, пророк і батько нації вже давно визнаний усіма як Українець № 1. Навіть «регіонал» Т. Чорновіл, досить переконливо виступаючи в ролі  «адвоката» свого батька, дипломатично заявив, що «перше місце належить Шевченку, ну а другим хай буде В’ячеслав Чорновіл».
Про незаперечне лідерство Т. Шевченка «в царстві духа» засвідчили і результати першого туру голосування, де він був на першому місці з великою перевагою голосів. Але в другому турі активність телеглядачів зменшилась, і я сам не раз чув: «А зачем мне еще голосовать за Шевченко? Ведь и так ясно, что он будет первым. Тут гораздо интереснее, кто же будет вторым?» Більше того, і Богдан Ступка, як «адвокат» Т. Шевченка, у своєму телефільмі часом досить суб’єктивно трактував його світлий і цілісний образ. Але ж пам’ятаймо, що для Т. Шевченка Україна була понад усе:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Ця велика любов до нас («і мертвих, і живих, і ненарожденних») давала змогу Т. Шевченку мужньо витримати і царські каземати, і допити, і тяжку солдатчину «в степу безкраїм за Уралом». І він гордо міг сказати: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»
Шевченків «Кобзар» уже давно  став настільною книгою для національно свідомих українців, багато з яких або уже побували у Шевченка на прощі в Каневі, на Тарасовій Горі, або мріють там побувати. Поет
Дмитро Павличко написав чудовий вірш «Молитва до Шевченка», який розпочинається словами: «Отче наш, Тарасе Всемогущий, Що ствердив нас генієм своїм…» (До речі, а чому б нашій рідній «Кримській світлиці» не надрукувати цю «Молитву» повністю, бо в підручнику за 9-й клас є лише дві строфи?).

ІІІ
Якщо в першому турі голосування за «Великих українців» упевнено переміг Т. Шевченко, то в другому лідирував уже С. Бандера, а Шевченко йшов другим. Звісно, лідерство цього тандему дуже не сподобалось затятим україноненависникам, і вони наважилися (а може, й заздалегідь планували), щоб в останню мить грубо сфальсифікувати результати народного волевиявлення, вставивши попереду не лише Ярослава Мудрого, а ще й Миколу Амосова. Тож потрібно встановити справедливість: а) покарати фальсифікаторів; б) викреслити обох псевдопереможців;
в) залишити істинними переможцями проекту «Великі українці» Степана Бандеру і Тараса Шевченка.
Лідерство С. Бандери можна пояснити кількома причинами. По-перше, коли легендарний командир УПА Роман Шухевич не ввійшов до першої десятки (він був під
№ 12), то безсумнівно, що всі його симпатики стали в другому турі голосувати за С. Бандеру, бо ця історична пара (С. Бандера + Р. Шухевич) є такою ж нероздільною, як і ватажки Коліївщини М. Залізняк та І. Гонта, яких ми поодинці вже й не уявляємо. По-друге, якщо пригадати слова із «Заповіту» Т. Шевченка («…вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте»), то стає очевидним, що Степан Бандера – це Тарас Шевченко зразка 1930 – 1950-х років. По-третє, хоч і поволі, але все більше сучасних українців починають з подивом усвідомлювати всю історичну велич С. Бандери, тож і віддавали саме за нього свої голоси. Якщо відверто, то і я проголосував не лише за Батька Тараса, але й за Рятівника Степана…
На превеликий жаль, ні наші історики, ні більшість ЗМІ, ні центральна влада чомусь не говорять про очевидне (невже й справді не бачать і не розуміють?!), що повстанці-бандерівці з УПА та дивізійники «Галичини» є не лише героїчними, мужніми борцями за незалежну Україну та заслуженими ветеранами Другої світової війни, але водночас історія так розпорядилася, що саме вони (УПА і дивізія «Галичина») стали нездоланною перешкодою, саме вони є нашими істинними рятівниками від смертельно небезпечної сталінської депортації восени 1944 року.
Власне, газета «Кримська світлиця» про це вже повідомляла у номерах від 19 і 26 січня 2007 року в статті «Хто врятував українців від сталінської депортації в 1944 році?». Тож можна коротенько пригадати зміст цієї статті. У 1956 році на ХХ з’їзді КПРС тодішній генсек Микита Хрущов розвінчав культ особи
Й. Сталіна, а також повідомив, що, крім несправедливої депортації з рідних земель кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків, а також кримських німців, греків, вірмен і болгар, Сталін збирався депортувати з України і всіх українців, але не вистачало вагонів для оперативного перевезення. Проте деякі запеклі сталіністи казали, що «Микита бреше, бо ніяких документів про це немає». І ось через 35 років опісля український історик Василь Марочкін, займаючись пошуком матеріалів про ОУН-УПА, несподівано знайшов у раніше засекречених архівах «совершенно секретный» сталінський «Приказ № 0078/42 от 22 июня 1944 г.», підписаний Л. Берією і Г. Жуковим. Там, зокрема, наказувалося: «1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…
2)... в) Выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан для нужд Красной Армии;
г) Выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.
4. Для борьбы с антисоветскими бандитами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД».
Цей підступний «приказ» означав, що виселенню підлягали практично всі українці, у тому числі й сім’ї червоноармійців та радянських партизанів, бо «под властью немецких оккупантов» опинилася вся Україна. Але дуже хитромудрий Сталін навіть не поставив тут свій підпис, хоча без його волі тоді взагалі нічого важливого в Союзі РСР не робилося. Безумовно, що такі надто серйозні і важливі документи, як той «Приказ», просто так не пишуться. Тоді московські верховоди-україноненависники заздалегідь врахували все: і початок депортації саме з настанням холодів, і потрібну кількість вагонів-товарняків, і загальну кількість українців, і потрібну кількість конвоїрів, і яку частину українців ліквідувати під час депортації, а яку залишити для обов’язкової асиміляції-русифікації в тих «отдельных краях», і ким та як заселити «звільнену від українців Україну», і що робити з червоноармійцями-українцями та «остарбайтерами», і т. д.
Більше того, серйозно готуючись до цієї депортації, маршал Жуков заздалегідь старався полегшити собі цю справу, зумисно посилаючи на масовий забій під німецькі кулемети щойно мобілізованих українських солдатів, часом навіть ще й не переодягнених у військову форму. Одного разу цей маршал, не соромлячись присутніх, цинічно вигукнув до полоненого німецького генерала: «А что этих хохлов жалеть? Они же изменники Советской Родины! Чем больше их выбьют, тем легче и лучше будет русскому народу!» Намагався не відставати від маршала Жукова і генерал М. Ватутін («великий українець» № 89), який «десятками, якщо не сотнями тисяч посилав у 1943 році щойно мобілізованих на «звільненій» території українців фактично без зброї і бойового спорядження на форсування Дніпра.
І все ж Й. Сталін зі своїми вірними посіпаками так і не наважились  восени 1944 р. на повномасштабну депортацію українців, бо ні дві «карательные дивизии НКВД», ні надіслані їм на допомогу інші значні збройні сили так і не змогли повністю розгромити загартовану в боях з німцями і більшовиками численну й добре організовану Українську Повстанську Армію (УПА), що діяла переважно на теренах Західної України і яка мала велику підтримку й опору серед місцевого населення. От саме це (велику любов до України і дуже високий бойовий дух повстанців-бандерівців) якраз і не врахували московські верховоди, коли писали свій «приказ». А знаменитий французький генерал Шарль де Голль казав, що якби в нього була така армія, як УПА, то німці в 1940 році не захопили б Париж. Організатором і активним учасником УПА була ОУН, тому й маємо повну назву ОУН-УПА. А крім УПА, якою командував генерал-хорунжий Р. Шухевич, була ще й 15-тисячна дивізія «Галичина», що після жорстокої битви у «казані» під Бродами 17 – 22 липня 1944 року була вже повністю реорганізована й укомплектована, дислокуючись на території Словаччини.
Ясна річ, що воїни-патріоти із УПА й «Галичини» зробили б усе можливе й навіть неможливе, щоб стати на заваді тій сталінській депортації, організувавши й очоливши тепер уже багатомільйонне всеукраїнське повстання. Та й червоний партизанський генерал С. Ковпак теж, мабуть, не схотів би проміняти рідну йому Україну на сибірську «дачу». А стосовно Німеччини, то вона обов’язково підтримала б те всеукраїнське повстання, бо це дало б їй певні шанси уникнути повної поразки в Другій світовій війні. А Україна вже тоді могла б стати незалежною державою…
Тож, не здолавши повстанців і дивізійників, московські верховоди незабаром збагнули, чим загрожує їм самим задумана ними всеукраїнська депортація і, скрегочучи зубами від злості, змушені були тоді відмовитися від неї, списавши свої прорахунки на нестачу вагонів…
А тепер давайте запитаємо себе й інших: а що було б із українцями, якби в той критичний момент історії ні ОУН-УПА, ні дивізії «Галичини» не  було? Безсумнівно, що було б багато чого жахливого для всіх українців, а переважної більшості із нас сьогодні взагалі не було б, адже саме для цього той московський «Приказ № 0078/42 от 22 июня 1944 года» і був написаний. Тож нехай кожен із нині сущих українців (в тім числі і комуністи, і регіонали, і всілякі соціалісти та їхні палкі симпатики), а також всі ті, в кого є певна частина української крові, пригадають подумки або себе самого (якщо ви людина старшого віку), або своїх батьків і матерів, або своїх дідусів і бабусь у ту критичну осінь 1944 року, і нехай кожен добре подумає: а чи був би я сьогодні на світі, якби Степан Бандера і Роман Шухевич зі своїми доблесними вояками не стали тоді на заваді московським душогубам?

IV
То чим же ми, українці, так дуже насолили Москві, що вона, не вдовольнившись влаштованим нею голодомором-геноцидом 1932 – 1933 років, захотіла іще й під грім канонади Другої світової війни відібрати в нас і нашу споконвічну територію, і саме життя більшості із нас? Мабуть, правду кажуть, що в хижаків апетит іще збільшується під час поїдання «братів своїх молодших»…
Щоб довго не говорити про непрості взаємини між предками сучасних українців і росіян ще в князівські та гетьманські часи, зауважимо лише, що після великої і гіркої поразки військ І. Мазепи й Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році, коли більшість українських полковників перебігла на бік царя Петра І, Україна зовні притихла на два століття, слухняно йдучи у фарватері царської політики; навіть славну Запорозьку Січ здали без бою. Маючи великі людські й матеріальні ресурси, українці змушені були масово допомагати Росії в її устремліннях вийти на узбережжя Балтійського й Чорного морів, у завоюваннях Кавказу й Середньої Азії, в освоєнні безмежних просторів Сибіру й Далекого Сходу. А Росія «віддячувала» нам асиміляцією нашої національної еліти та постійним намаганням знищити нашу рідну українську мову й культуру то циркуляром царського міністра Валуєва, то Емським указом самого царя Олександра ІІ, то багатьма іншими пакостями.
Але перший у Російській імперії перепис населення за національною ознакою (1897 р.) показав, що українці повели дуже успішний стихійний наступ проти своєї метрополії на демографічному фронті боротьби. Адже підсумки перепису 1897 р. були такі: росіяни – близько 40 млн. осіб, українці – понад 100 млн. осіб. (Зважмо, що до цих 100 млн. «російських» українців не входили кілька мільйонів українців «австрійських» із Галичини, Буковини й Закарпаття). Результати перепису приголомшили імператора Миколу ІІ та його найближче оточення, бо вони, певно, побачили в цьому велику загрозу для своєї імперії, варто лише з’явитися якомусь новітньому І. Мазепі. А щоб українці не усвідомили своєї чисельної могутності, то отримані дані було сфальсифіковано таким чином: слов’яни становлять 75% від загальної кількості населення, а 25% - інші народи.
Неважко збагнути, що українці найбільше «солили» російським царям та комуністичним правителям своєю незнищенною волелюбністю, багатющою територією та своєю чисельністю. Що конкретно вирішували у «верхах» Російської імперії та Союзу РСР робити з таким, несприятливим для них, співвідношенням чисельності росіян і українців, ми всього того сьогодні, на жаль, ще не знаємо, але відтоді (після 1897 р.) всі наступні переписи населення в Союзі РСР постійно засвідчували стрімке зростання кількості росіян і велике та загадкове зменшення чисельності українців. Що й бачимо за такими даними
(у мільйонах чоловік):
     1897 р.   1929 р.   1979 р.
Росіяни -    40        77,8  137,4
Українці -  100       81,2  42,3
Власне, основний метод московського монстра в національній політиці полягав у постійних репресіях супроти національно свідомих українців і постійній, якомога масштабнішій русифікації менш стійких елементів.
Якби всі наші історики, політики та діячі ЗМІ скинули нарешті московські окуляри і подивились на українську історію своїми власними очима, то давно б уже побачили, що і всі російські царі, і всі комуністичні генсеки, і нинішні «демократи» Російської Федерації – це все одного поля ягоди, це все одна і та ж сама московська «опера» з її постійно ворожою стратегією супроти українців. Коли б ми мали хоча б якийсь доступ до відповідних архівів Росії, то знайшли б там багато розгадок важливих таємниць своєї власної історії, скажімо, і про основне завдання нездійсненої в 1944 р. сталінської депортації, і про Чорнобильську АЕС, і щодо небезпечного для України каскаду ГЕС на Дніпрі і т. д. Зло треба постійно виявляти й розвінчувати, і тоді воно вже не буде таким страшним і небезпечним, як зло потаємне й несподіване.
На наше щастя, не всі злочинні плани Москви здійснюються. Наприклад, у часи правління Брежнєва-Суслова та їхнього слухняного намісника в Україні В. Щербицького в Союзі РСР прискореними, революційними темпами створювався на базі росіян та їхньої мови й культури «единый советский народ», коли всі інші (більше ста) націй і народностей СРСР мали зійти з історичної сцени в небуття. Але народи «імперії зла» завзято боролися за своє законне право на життя, і Союз – розвалився. Як кажуть, «номер не пройшов».
Іще раніше не пройшов і наказ
№ 0078/42 від 22.06.1944 р., бо йому тоді на перешкоді стали Степан Бандера та Роман Шухевич. Тому всі наші кати так люто ненавидять ще й зараз цих Великих Українців. За їхню велику мужність і жертовну любов до нас. Але якщо ці знахабнілі україноненависники ще й досі жалкують за тим, що Москві так і не вдалося тоді депортувати з України всіх українців «в отдельные края Союза ССР», і вони ніяк не хочуть, чи й справді не можуть змиритися з цим, то хто чи що їм заважає зараз поїхати самим туди, куди вони та їхні московські керманичі так дуже хотіли запроторити нас?
На жаль, ми, українці, занадто довірливі, толерантні й м’які до своїх недругів і не дуже тісно згуртовані поміж собою. А східний мудрець Сааді стверджував: «Де потрібна суворість, там м’якість недоречна. М’якістю ти не зробиш ворога другом, а тільки примножиш його претензії»
Здається, що все більше українців починають усвідомлювати, що для порятунку в цьому жорсткому й часто жорстокому світі нам дуже потрібен мудрий, мужній і рішучий лідер нації, а тому найчастіше голосували саме за Степана Бандеру, який свого часу був справжнім прапором боротьби за вільну Україну й кращу долю. До речі, слово «бандера» в італійській, іспанській та польській мовах якраз і означає «прапор».
У сучасних історичних умовах для більшої єдності наших громадян і розбудови української України новітньому Степанові Бандері вже назбиралося чимало роботи, а саме: а) зробити патріотичними та фаховими всю українську владу та ЗМІ, які мають постійно дбати про національні інтереси України; б) «задушевно поговорити» з деякими олігархами та лідерами антиукраїнських партій і навести кращий лад в економіці й культурному житті; в) порятувати екологію й здоров’я нації;
г) повсякчас надійно зміцнювати обороноздатність країни і т. д., і т. п.
А закінчити цю статтю хотілося б словами пісні з телефільму В. Кіпіані:
Слава, слава, слава!
Україні – слава!
Хай живе Бандера
І його Держава!
Віктор ТИХЕНКО,
пенсіонер.
с. Видне
Красногвардійського р-ну АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2008 > Тема "Ми єсть народ?"