Версiя для друку Обговорити в форумi

Я маю лише вірші-смолоскипи.
Чадні, тріскучі, дещо недолугі.
Кому б цей смолоскип –
та в саму пику!
Та ще при цім
не зачепити б друга…
Т. Бойко, м. Мелітополь.

Цим віршем, мабуть, і розпочну свою розповідь про тих небагатьох «наших», які творять українське обличчя Приазов’я. Бо без них взагалі не було б нічого… А так – то тут, то там мерехтять поодинокі вогники недонищеного українства. А підійдеш ближче – бачиш: не вогник, а смолоскип палає! І хто тепер скаже, що тут вже не Україна?
Якщо дотримуватись хронології, то першим приазовським містом по дорозі з Донбасу до Криму був саме Маріуполь. Знав, що тут живе наш давній передплатник і відомий краєзнавець Павло Мазур. От до нього й поспішав. А зустрів мене на вокзалі просвітянин Володимир Несторенко. То я цілком випадково (можна сказати, побічно) відкрив для себе ще й цю людину. Поета, перекладача, знавця закарпатських діалектів. До речі, автора кількох книг. А це тільки підтверджує престижність високого звання «українець Приазов’я». Бо й він з тих, що впряглися в плуга і орють не надто щедру приазовську ниву…
До рівня велета виріс на цій землі філолог, історик і краєзнавець Павло Мазур. Хоча коріння його на Поділлі – він народився 4 жовтня 1928 року в селі Вила-Ярузька, що на півдні Вінницької області. Але становлення публіциста і краєзнавця відбулося на Приазов’ї. І він, до речі, був одним з тих, хто передплатив «Кримську світлицю» ледь не з перших днів її заснування. Отже, не лише історик, але й побратим. Про своє життя Павло Іванович розповів мені наступне:
- Мої батьки були сільськими вчителями, знавцями і шанувальниками рідної мови. Тож і я, продовжуючи справу батьків, почав працювати учителем початкових класів іще з 19 років. А потім, закінчивши філфак Чернівецького держуніверситету, отримав призначення в школи міста Маріуполя.
Дружина у мене з цих країв, тож і мене направили сюди. Приїхав я, подивився на цей дим-димок і… вирішив відпрацювати рівно стільки, скільки належить молодому спеціалісту. І жодним днем більше! Хотілося в рідні краї, на Поділля. Там і повітря чистіше, і ставочки, і ріки… А вишні цвітуть, - як в раю! Однак, залишився і не помітив, як усе життя минуло на Приазов’ї. Тут і діти виросли, і внуки, вже й правнука дочекався…
А нещодавно до Маріуполя приїхав сам гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій Шевченко і запросив мене на Козацьку Раду. Навіть машину за мною прислали! Привезли і запрошують на сцену. Я був приємно здивований, коли дізнався, що за мої краєзнавчі публікації мене нагородили «Бронзовим Козацьким Хрестом ІІІ ступеня» і присвоїли звання полковника УРК. Все-таки я дещо зробив для поширення ідеології українського козацтва – понад 100 публікацій у доробку! І це лише найважливіших, які я ввів у реєстр. Насправді ж, їх набагато більше.
Мій доробок оцінили не лише козаки, але й освітяни. Тричі на пропозицію газети «Освіта» і за результатами рейтингового голосування на предмет «визнання найяскравіших постатей в українській освіті» мені присуджувалися вищі освітянські відзнаки: «Струна високого неспокою» (2001 рік), «Малиновий дзвін душі» (2003 р.) «Залиш мені в спадок думку найвищу» (2004 р.). Тоді ж мене проголосили «Краєзнавцем року Донеччини».
- Павле Івановичу, - ставлю питання козацькому полковнику, - а як ви, подолянин, звикали жити в російськомовному оточенні?
- У 1953 році, коли я приїхав до Маріуполя, то заяву до міськвно написав українською мовою. І хоча кадрова анкета цією ж мовою і була надрукована, завідувач відразу зробив мені зауваження:
- Что это такое? Немедленно перепишите по-русски.
Це був перший прояв російського шовінізму, але далеко не останній. Така політика тривала аж до проголошення Незалежності у 1991 році. І тільки тепер дещо прочинає змінюватися на краще.
* * *
Тому продовжує Володимир Нестеренко, активіст «Просвіти».
- Я оце тільки зараз починаю думати українською. А то постійно доводилося пристосовуватися до російськомовної більшості. І хоча в нашому регіоні переважають етнічні українці, рідна мова почала забуватися… Мені допомогло те, що я довгий час жив на Закарпатті. Отам і вивчив мову. Фактично, це був лише потужний поштовх, бо постійно доводилося звіряти мову із словником. Лише освічені закарпатці добре розмовляють літературною мовою, більшість же спілкується діалектами. Знання цих діалектів і допомогло мені написати книгу «Любов».
До речі, в нашому місті українською досі не прийнято розмовляти в громадських місцях. Хіба що «просвітяни» наважуються порушити цю давню традицію. Прикладом для нас є маріупольський просвітянський лідер – його прізвище Мороз; так ось, він скрізь і з усіма спілкується виключно українською! При цьому примудряється не сваритися, не розмовляти на підвищених тонах… Я ж кажу: приклад для всіх…
* * *
Уважно читаю книжечку: «Сергій Єсенін. Вибране». Її подарував мені пан Володимир. Знаходжу знайомі рядки… українською мовою. Саме так! Маріупольський поет здійснив маленький подвиг на культурницькій ниві. Це ж треба: у такому регіоні раптом надумав зробити український переклад? Не знаю, чи багато людей оцінять його працю на Приазов’ї? Львів’яни оцінили б позитивно. Важливий сам факт. Адже й спроба перекладу говорить про сміливість і про певний «рідномовний» патріотизм. Про якість перекладу судіть самі:
Шагане ти моя, Шагане!
Через те, що я з півночі, може,
Лише згадка
про поле тривожить
Про колосся в журбі золоте…
Звичайно, дотримуватися близькості з оригіналом непросто:
А як крикне рать небесна:
«Кинь ти Русь, живи в раю!»
Відповім: «Не зраджу веснам,
Дайте голубінь мою».
І все ж, книжечка мабуть, ватра того, щоб її зберегти у своїй домашній бібліотеці. Видно, не так все й погано у нашому домі, коли й маріупольці борються за рідну мову у такий оригінальний спосіб!
 * * *
…Дорога до Мелітополя пролягала через Приморське – батьківщину генерала Петра Григоренка. Їхав і думав увесь час: де ж бігав своїми босими ноженятами малий Петрусь? Які обставини виховали в ньому незламність? Може, виною всьому – козацькі гени? Адже й махновська столиця Гуляйполе зовсім недалеко… А Нестора Махна київський філософ Мирослав Попович назвав «останнім запорожцем». Прикро, що нині генерал спочиває на американському цвинтарі. Втратив Батьківщину, виборюючи для кримських татар право повернутися в Крим…
І, тим не менше, якщо говорити про вихідців з українського Приазов’я, то він усім лицарям лицар!
* * *
Кажуть, південь України – батьківщина амазонок. Одна з них, на йменні Лариса, зустрічала мене на мелітопольському автовокзалі. Аби часом не заблукав у великому місті. Це була донька нашої читачки і дописувачки Тамари Бойко. А ще Тамара Володимирівна (попри багатолітню працю на педагогічній ниві як російський філолог) є саме україномовною поетесою. Чому? Бо зрозуміла з роками, що захищати «великий и могучий» є кому, а ось рідна мова гине… Тому й донечок виховала так, що ті без вагань вибрали собі фах, на Приазов’ї не дуже популярний, - українську філологію.
Сама ж Тамара Володимирівна воює зараз… віршами. Її поетичні твори – це не лише вибух емоцій. Вони мають і певну історичну цінність, бо описує вона реальні події:

…Бандерівську листівку на дорозі
Знайшов і потайки приніс додому тато.
Я пам’ятаю досі вивчене в тривозі,
Хоча й спливло відтоді літ багато.

Це було у 1948 році: ОУН закликала до боротьби. Навіть для мене цей факт є дуже цікавим! У ті роки вже і в Карпатах було непросто воювати, кільце звужувалося постійно… А хтось же працював і на українському Півдні!
І недаремно працював, раз народ такі листівки сприймав толерантно, зі співчуттям. А зараз Тамара Бойко ніби вибачається перед тими невідомими героями:

Простіть брати-західняки, простіть повстанці,
Що східняки тоді вас не підтримали:
Від 33-го совєцькі голодранці,
Ми ще не «відійшли» і не оклигали…

Такий ось своєрідний діалог регіонів, діалог поколінь. А чи знайшли себе донечки на рідному поприщі? Як їх годує рідний фах рідній державі? Виявляється ніяк. Працюють не за спеціальністю, бо до «українізації» Мелітополь іще не готовий. Тому обставини склалися так, що Лариса працює зараз редактором російськомовної газети «Азбука здоровья». Як на мене, газета цікава. Шкода, тільки, що статей українською мовою в ній зовсім небагато. Бо лише деякі автори володіють нею досконало. Але якщо хто й пише – редактор залюбки друкує такі матеріали без перекладу. Мелітополь – не Львів, але й не Севастополь. Трохи українського є.
І знову ж донечці допомагає мама. Вірш Тамари Бойко був дуже доречним у номері, де йшлося про паління:

Чи хтось хороше щось
подумає про дівку,
Що зранку вже
он смокче сигарету?
Здоров’я її втрачене довіку,
Залежність вже взяла
її в лабети…

Ось так і прокладає собі дорогу українська мова у не надто прихильному до українства приазовському регіоні… На патріотичних одиницях тут все й тримається. Не було б їх – не було б нічого. А безстрашним бійцям, які утримують лінію фронту, воюючи лише трьохлінійками, кожен мудрий генерал негайно надіслав би підкріплення, забезпечив би міцний тил і… думав би про наступ. Інакше, який з нього генерал?
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

На фото: В. Нестеренко демонструє свою книгу «Любов»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2008 > Тема "Українці мої..."