Версiя для друку Обговорити в форумi

 Про українців недаремно кажуть, що вони легко піддаються ейфорії. Ця риса зафіксована навіть кінооператорами: і у 1917 році, коли велелюдні мітинги збиралися біля стін святої Софії, і у 1938-му, коли була проголошена Карпатська Україна, і в 1991 році, коли була відновлена наша незалежність.
 Те ж саме можна було неодноразово спостерігати під час Помаранчевої революції. І хоч це була революція об’єднаних Заходу і Центру України (Донеччина і Крим зустріли її прохолодно), все ж ейфорія «революціонерів» не могла не вплинути на частину мешканців біло-блакитного регіону:

Вставай, Украина,
вставай же с колен
Ребята, нам надо готовиться к бою!
За правду, свободу –
мы ждем перемен
Народ Украины, мы вместе с тобою!

 Ці рядки належать безпосередньому учаснику київських подій, сімферопольцю Антону Скрипці. На жаль, ейфорія це лише помічник, підґрунтям успіху вона ніяк не може бути. Хіба мало нас учила Історія?
 У 1917 році українці мали армію, найпотужнішу з усіх недержавних націй Європи. Її було цілком достатньо, аби відновити державу «Від Сяну до Дону»… Та що там Дону? Вона могла б простиратися до відрогів Кавказу, адже добре знаємо тогочасні настрої кубанських козаків. Але воювати були готові солдати, не політики. Про останніх добре сказав Дмитро Донцов, описуючи настрої Центральної Ради: «…Тут було безконечне хитання між революцією та угодою, між політикою революційних жестів і таємних переговорів у передпокоях…». Батько інтегрального націоналізму бачив недалекоглядність українських політиків, оскільки вони «будували політику не на схоплених тенденціях політичного розвою, а на політичних плітках, на заявах Савінкова або Раковського, приходячи від них у телячий захват…»
 Що могло статися з мільйонною армією за такого незрілого політичного керівництва? Правильно, вона дуже скоро розклалася… Про це з болем писав Ісидор Нагаєвський: «Українські фронтові частини пробивалися з Московщини в Україну, і там своя рідна влада держала їх на станціях по кілька днів у холодних вагонах, без їжі, під карантином, і це дуже погано впливало на настрої патріотичних вояків, що всеціло віддавали себе в розпорядження свого уряду. Не діждавшись нічого, вони самотужки пробивалися до своїх домів, де панувала атмосфера «ділення десятин»…
 Ось так. А потім були Крути – трагічний, але закономірний фінал короткозорої політики Центральної Ради.
 Отже, сама по собі ейфорія нічого не вирішує, якщо її не спрямувати в конструктивне річище. Коли ж це вдається, вона приносить непогані плоди. Скажімо, свого часу українська «Просвіта» добре працювала, відзначаючи 100-ліття з дня народження Тараса Шевченка. Результати ще довго відчувалися. Ось як описує Тарас Никула, професор Національного медичного університету, тогочасні настрої буковинських українців: «Мої батьки, прості хлібороби, які дуже шанували Великого Кобзаря, назвали мене в його честь Тарасом – уперше в нашому селі. Румунський священик довго заперечував існування такого імені, настійливо пропонуючи інше. Але татова наполегливість досягла мети. Пізніше в Банилові та в навколишніх селах і містечках з’явилося багато Тарасів…»
 Часто приклад одного або кількох подвижників надихає інших людей. Ще більш надихає приклад ефективної роботи якихось структур, особливо якщо в них працюють щирі, жертовні, відверті та комунікабельні люди. Такою структурою (на відміну від телебачення) є Українське радіо. Прикро, що електоральна ніша у наших «однополчан» трохи менша, ніж у телевізійників, зате які передачі створюють! А людей яких об’єднують навколо себе!
 До речі, є серед них і наші багатолітні передплатники: Тетяна Полубко, Лариса Боратинець, Софія Гладій. Що їх об’єднує? Насамперед те, що вони з когорти Небайдужих. А вболівати є за що, бо як сказав поет Олександр Кавуненко:

 Вмира прабатьківська культура
 В масних лабетах гендляра.
 Бо словеса – яка в них правда?
 Омани хтиві міражі…
 Та люд гармонії ще прагне,
 А не у сонмо торгашів!

 Ось ці люди і об’єднуються навколо патріотичних видань або ж радіопередач. Це неофіційні об’єднання, проте за ефективністю роботи вони можуть «заткнути за пояс» деякі чиновницькі структури. Бо базуються на Правді!
 Як доказ наведу слова директора радіоканалу «Культура» Леонтія Даценка: «…Дехто з наших слухачів з власної волі і за власні кошти закуповують десятки транзисторних приймачів, які мають УК-діапазон, і роздають їх знайомим чи просто бажаючим. Я був украй здивований телефонним дзвінком нашого постійного слухача Михайла Павлика з Києва, який повідомив, що саме так він розширює межі нашої аудиторії, роздаючи приймачі вчителям та учням київських гімназій…
 Ми розцінюємо це як виняткове явище у радіомовленні, аналогів якому не було і тим більше не може бути нині у ХХІ комп’ютерному столітті. Його, таке явище, може породити національно-культурне піднесення, яке знаходить свій вияв…»
 Низький уклін Михайлу Павлику і його однодумцям… Але ж і «Кримська світлиця» вижила, зберегла свій статус і вплив саме завдяки таким людям! «Кримський Майдан» від 18.04.2008 помістив замітку Юрія Резніка з Житомира «Передплачую сам і вам раджу».
 «Ще влітку минулого року на одних із зборів Братства ОУН-УПА обласний станичний повідомив присутнім про звернення редакції «КС» про підтримку у зв’язку з несприятливими у Криму умовами для українства і газети. Він пояснив, що дуже бажано підтримати її збільшенням чисельності передплатників. Я особисто протягом декількох років передплачую цю змістовну, інформативну, а головне – щиро українську патріотичну газету, тому весь час проводжу цю акцію.
І хоч не легко це вдається (з десяти погоджується передплатити один- два, але деякі досягнення є…»
 Далі Юрій Резнік повідомляє, що загітував передплатити «КС» людей з Малина, Новограда-Волинського, Коростеня, Чуднова, Костополя, Чернівців, Хмельницького… Цікавиться, чи не «пасе задніх» Житомирщина? Може, у редакції є дані, я ж скажу лише, що в Галичині і на Прикарпатті з десяти агітованих погоджуються передплатити газету два-три чоловіки.
 Колись передплатив для шкіл і організацій 100 примірників «Світлиці» наш читач Іван Голобородько з Красилова, що на Хмельниччині. Знаю, що багатьом школам Івано-Франківська і області передплатила наше видання вчителька української мови з Прикарпаття Софія Гладій. Добрим словом можна згадати і Ольгу Грицину зі Львівщини, яка через слабке здоров’я не може дозволити собі дальні поїздки, тому загітувала немало передплатників у своєму рідному селі. А також на Харківщині, Кіровоградщині і в Криму. Саме завдяки таким людям ми стали фактично всеукраїнською газетою, а не лише кримською.
 Хіба наявність таких людей не викликає нашого радісного збудження і навіть… деякої ейфорії? Але тут все повинно бути під контролем; ми не можемо дозволити собі марнувати дорогоцінну енергію наших читачів. Тому прагнемо зробити позитивні зміни незворотними, а саму газету «непотоплюваною». Нас ніколи не фінансуватимуть так щедро, як Москва фінансує кожен свій проект у Криму. Ми можемо розраховувати лише на солідарність братів-українців.
 У порядку самокритики каюсь, бо і я часом піддаюся ейфорії. Скажімо, для того, аби написати матеріал про світлої пам’яті Юрія Паєвського, я спеціально їздив у Червоноград. Познайомився з родиною наймолодшого в Україні повстанця (Юрко воював в УПА з 14 років), з його друзями, побратимами, однодумцями. Емоції били через край, а інформації було так багато, що я у ній… потонув.
 Оскільки тема не розкрита, то я почувався дуже некомфортно. Тим більше, що сам Юрій Паєвський був прикладом зібраності і високої працездатності. В його особі Україна втратила глибокого дослідника українського Опору. А чому втратила? Доля вини лягає на багатьох. Юрію Денисовичу, як повітря, потрібен був комп’ютер. Адже стільки ще треба було написати, видати! А грошей на нього не було. Тому й вимушений був підробляти важкою фізичною працею на восьмому десятку… Ну, невже у такій великій європейській державі, як Україна, не знайшлося комп’ютера для героїчного повстанця, незламного політв’язня і одного з найінтелігентніших дослідників визвольних змагань? Виходить, що не знайшлося… А скільки ж гарних слів було сказано (принаймні у нашому регіоні) про таких, як Юрій Паєвський! Скільки було рукостискань! Скільки статей у пресі! А комп’ютер виявився захмарною мрією… Не перевели своєчасно патріотичну «пару» у конструктивне русло. Це нам наука. Ейфорійність треба навчитися використовувати, як і мирний атом. Поставити її на службу людям.
 Свій професійний недогляд обіцяю виправити. Тим більше, що Юрій Паєвський був нашим давнім передплатником і популяризатором «Кримської світлиці». Як виправдання скажу лише одне: я на якийсь момент піддався нашій рідній стихії, а вона не одного «затягнула»… Це вада № 1 українського менталітету. Вона і на Майдані проявилася. Хіба ж ні? Опишу ситуацію очима учасника тих подій, російського письменника Дмитра Бикова:
 «З самого початку все це було схоже на одну величезну перманентну пиятику: за Вітю, за Юлю, за нашу і вашу свободу, за ваше здоров’я, за те, щоб не остання! – навіть гасла будуються як тости, і після цього треба постійно допивати, щоб не втратилася ейфорія… Ми брали інтерв’ю у пар, які одружилися на Майдані. Яка йшла самоповага від цих людей, яка гордість! Через рік я приїхав знову про них писати. Дванадцять пар із п’ятнадцяти розлучилися! Це було дуже сумно…»
 Це конкретний наочний приклад того, що енергією «мирного атома» ми ще не навчилися керувати. Тому трапляється, що він нас губить. А загнуздати цю енергію, впрягти до українського воза конче потрібно. Бо ще буде не одне виверження українського вулкана. Навіть російськомовні українці ще можуть сказати своє слово. Потрібні тільки певні обставини, «критична маса» емоцій. Скажімо, якийсь черговий ляпас Україні з боку північного сусіда. Такий, як п’ять років тому
під Тузлою. Тоді невідомий поет (чи не громадянин Російської Федерації?) висловив думку, що дамба – це не так вже й погано, бо по ній українці переможною ходою пройдуть на Кубань:

И там отстроят фабрики, засеют нивы нищие,
Нуждающимся выдадут и сало, и муку,
Отсталость ликвидируют, район в Европу вытащат,
С безграмотностью справятся, обучат языку.
Расселятся украинцы горами и долинами,
Аборигенам сделают не жизнь, а просто класс!
И будет то, что должно быть – всё станет Украиною,
Как прадеды задумали – «Від Сяну по Кавказ!»

 До появи таких настроїв ми повинні бути готовими. Аби не повторилася ситуація 1917 року, коли, проявивши легковажність, ми своїми руками знищили Могутню Армію. А вона точно захистила б нас і від Крут, і від муравйовщини, і від голоду 1933-го.
 Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "Українці мої..."