Версiя для друку Обговорити в форумi

 Надвечір’я... Доокілля - ані шелесне ніщо. Така тиша, мов туго нап’ята струна. І нараз з чийогось розчиненого вікна на горішньому поверсі житлової висотки розкрилюється пісня воєнних літ, яку, либонь, транслювало обласне радіо. Бо десь уже збігав час наближення до світлого Дня Перемоги. А якраз цієї пори, зазвичай, і звертаються до арсеналу мелодій фронтових літ.
 А мені чомусь подумалося про інше: чому й справді ми здебільшого не лише частіше звичного згадуємо пісні тих далеких років, а що найприкріше, що й про ветеранів кривавих боїв на шляху до Перемоги? Якраз напередодні святкування цього найсвітлішого дня і ще в саме свято намагаємося засвідчити свою високу прихильність і доброту до своїх визволителів... А вже другодні по святкуванню ота увага знову заволікається туманом певного призабуття. І живуть ті покалічені солдати-журавлі своїми проблемами, надіями, сподіваннями сам на сам із собою. І так аж до чергового святкування Дня Перемоги, якщо вже поталанить комусь дожити. Бо ж з кожним роком їх усе рідше й рідше залишається поміж нас живих. От чому треба пам’ятати про них, бо ж уже наймолодшим витязям фронтових доріг сьогодні літа на дев’ятий десяток кожному завернули.
 Пересотуючи думки, мені пригадався один вельми цікавий вірш, на жаль, геть зітерлося з пам’яті ім’я та прізвище автора. Одне лиш пам’ятаю, що ним була жінка, котра спізнала повоєнного сиротинця, коли вже й не стало на білому світі її мами. А дівчинка все посилала й посилала на адресу польової пошти листи батькові невідь-куди. Вона була дівчатком, як тато йшов на битву з ворогом. А невдовзі й похоронка надійшла в казенному конверті й мама, пригадує дівча, ревно плакала-голосила. Вже з роками дівча зрозуміє, що його спіткала сирітська доля, як і багатьох інших її ровесників, з ким у перші роки повоєння вона й потрапить до сиротинця. А таких було сила-силенна перших років по війні. Бо ж і доль сирітських було не злічити. Пригадую, що один з таких сиротинців був і в нашому районі - в селі Круподеринцях, у колишньому графському помешканні, де з наступними роками і донині знаходиться загальноосвітня школа. Одним із вихователів був у цьому притулку для сиріт Петро Сікальський, який згодом працював інспектором відділу народної освіти в районі. Так ото він розповідав якось, що тамтешні хлопці й дівчата, котрі осиротіли, втративши батьків чи то на війні, чи вже й перших років повоєння, ніяк не йняли віри, що немає серед живих їх і тому потайки писали листи й бігали до поштових скриньок, аби відправити в безвість. Було боляче душі спостерігати за цими дітьми, яким так хотілося мати батька-матір, котрі не зазнали пестощів і ласки батьківської.
 Десь отак посилала ті листи на вже давно ліквідовану польову пошту й авторка рядків поетичного листа, який, либонь, назавше вкарбувався мені в пам’ять:

«Доброго ранку, тату...
 Доброго, доброго...
Груша твоя за хатою
Сумує рожевим голубом.
Ранок тепло розхлюпує,
В росах чалапає...
Мати в городі гупає,
Грушки оббиває сапою».

 Писалося, звісно, ще тієї пори, коли донька мала щастя бути поряд матері. Але це вже було, як надійшла сумна звістка про загибель батька на фронті. Дівча навіть до школи не ходило, коли не стало батька. Це вже з роками дочка писатиме отакі поетичні листи на польову пошту батькової Пам’яті! То буде узагальнений лист од сотень, тисяч отаких, як вона, знедолених сирітською самотиною, хто зостався на білому світі зовсім одиноким, без будь-якої рідні. А якщо й десь вона була в когось, то не зовсім поохочували пригортати до себе зайву сирітську долю, бо ж і свого горя в кожного вистачало. Образний осмуток груші за хатою, котра «сумує рожевим голубом», - то пам’ять лебедіючого дитинства, котре безжалісно розхристала війна, кинувши на поталу подальшу долю підлітка-дівчати. І тепер все, що тримала пам’ять раннього дитинства, так волілося вилляти на папір у отому посланні поштою Пам’яті. Бо ще в ній незгибимість почуттів до мами, котру отак запам’ятала донька, як волілося вималювати образним словесним натхненням у рядках одкровення:

«...Сідаємо на призьбі з матір’ю -
Сонце сідає поруч.
- Найбільшу залишимо татові, -
Це мати про грушку говорить.
...А з вулиці кличуть розмови
У поле маму...
І грушка лишається знову
На призьбі незаймана...»

 Мені багато розповідали по селах люди, що дехто із вдів солдатських десятки років залишали в домовленому місці ключ од вхідних дверей хати, сподіваючись, що ось-ось може вернеться з доріг невідомих годувальник сім’ї - батько, чоловік, чийсь син, або ж дядько чи брат... Але ж їм вороття не було. І вже ось котрий десяток літ вишумовує запахущими бузками переможна весна, а ще деінде в чеканні геть посивілі вдови, діти... Мені якось повідала Галина Пижук, моя близька сусідка по вулиці, що в їхньому селі на Ямпільщині (саме звідтіля вона родовим корінням), овдовіла жінка, що не дочекалася з війни двох синів, мало не до останніх днів свого земного життя, власне, допоки руки спроможні були тримати голку, вишивала своїм синочкам сорочки. Довгими зимовими ночами не склеплювала мати повік, а все гаптувала полотно своїм вдовиним осмутком, вкладала рівними стебельцями узор до узору, аби синам була втіха... А потому те шиття дбайливо вкладала до скрині в надії, що колись ще сини все-таки зодягнуть мамині сорочки...
 А авторка вірша, над яким оце сотаю свої роздуми про вічне і одкровенне, писала-посилала у вічність листи надії, сподівань на повернення дорогого тата. У тих листах так прозірно говорила донька самим серцем із батьком.

«...Ой, скільки ж лягло покосів
На давні окопи, тату!
Вже сива постукала осінь
У гості до матері...
Лягла на обличчя зморшками,
Печаллю обсіла душу,
А мати щодня тривожно
На призьбі лишає грушу...»

 І за цими рядками душевного болю й розпуки знову одлітали в невороття листи доньки, котрій так хотілося висповідатися перед пам’яттю батька. Коли ж він ішов на священну битву за долю Вітчизни, донька була ще геть безпорадною, аби змогла б осягнути все лихо, що нараз сталося в її долі. А з роками, вже усвідомивши те, що принесла їй безжалісна доля, вона бодай у такий спосіб прагнула наговоритися з батьком. Бо ж не хто інший, як він же посадив оту грушу за хатою, оті груші, що росли на городі, котрі мати оббивала сапою.
 Як тут не звернути увагу на оту образність авторського сприйняття світу, сільського побуту, серед якого й промайнуло дитинство доньки, тут і зустріла першу самостійну стежину, якою й спровадила її доля в самостійне життя. І зараз вона найбільше жила тим, що могла уявно, рядками поезії полистуватися з батьком, з його невгасимою і безсмертною пам’яттю через гони далеких літ.

«...Доброго ранку, тату...
Доброго, доброго...
Груша твоя за хатою
Сумує рожевим голубом...»

 Скільки ж їх ще з відомими іменами й безіменних по білому світу сплять у братських могилах, у одиноких похованнях на узліссях, у чистих полях... А діти через десятиліття все надсилають і надсилають їм листи... Одвічний переклик поколінь повоєння, яке ще довго буде оповите серпанком осмути, бо є ще живі серед нас живих вони - Святої Перемоги Витязі, кому судилося здолати шаленого ворога, вистояти, не похитнутися під шквалом вогню і пронести світом невгасиме полум’я кумачеве стяга Перемоги.
 Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
 журналіст.
 м. Погребище над Россю
(Вінниччина).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"