Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНА У НАС ОДНА!

  Коли випадково почув про намір львівських депутатів перейменувати ще декілька вулиць, то спочатку не повірив. Хоч ніби й сам чув на власні вуха виступ одного «урра-патріота» на відкритті пам’ятника С. Бандері. Той пропонував перейменувати вулиці Тургенєва і Некрасова, назвавши їх якось... більш патріотично. Не думав тоді, що слова цього дурня чи, може, звичайнісінького провокатора, люди сприймуть серйозно.
  Адже й так усе перейменовувалося за принципом «щоб і духу москальського не було у Львові!» А те, що декілька вулиць вціліло – то, видно, були на це певні причини.
І якісь серйозні аргументи. Особисто я вважаю, що навіть якби на світі зовсім не залишилося росіян, а тільки ті, що живуть у Львові, то все одно варто було залишити декілька вулиць. Адже внесок росіян – це не лише тюрми і депортації; таки ж дещо й будували! І ставитися до кожної людини треба в залежності від її внеску, а не ображати огульно всю націю. Що ж ми за християни тоді?
  Церква, до речі, непогану справу започаткувала – поїздки «східняків» на львівське Різдво. Невже їй не буде прикро, що тонни куті були з’їдені даремно? Бо у донецьких, харківських, севастопольських росіян із національною гідністю все в порядку. Та й українці з тих регіонів ніколи не страждали надмірною русофобією. І російськомовні ЗМІ завжди працювали без «збоїв»... Невже Львів покаже свою незрілість і «проковтне» провокацію? Чи бодай хоч церква у власних інтересах подасть голос? Бо «вхолосту» ж їздитимуть! Акт перейменування ще не здійснився; депутати пояснили, що почекають, поки не вирішиться газове питання (це так, ніби «дурні москалі» не знатимуть, що робиться у Львові!), але схоже, що дехто твердо вирішив зробити щедрий «подаруночок» ідеологам Сєвєродонецька. Від одних руйнівників – іншим.
  Подейкують, що й вулицю Короленка хочуть перейменувати, і Гоголя – за компанію. Хоч і не «москалі», та все ж «яничари»... А Львів має бути ідейно бездоганним!
  Господи, та скільки ж нам ще треба вчитися? Коли вже навчимося висувати в органи влади державників, а не балакунів-популістів? Це ж отой «патріотичний» пацюк, що запропонував ідею перейменування, - він же ніколи не поїде у Сімферополь чи в Севастополь, ніколи не боротиметься за відкриття українських шкіл і садочків у цих містах! Значно легше і простіше гавкати на «москалів» із своєї галицької нірки. У випадку чого – свої захистять.
  А ви там, землячки, вирішуйте свої кримські проблеми, як Бог дасть. Вам держава допоможе... А нам тут, у Львові, важливо почувати себе героями, борцями. Життя ж одне, а своя сорочка – вона завжди ближча до тіла... Схоже, саме так і виглядає позиція львівських горе-патріотів. 
  Ну, це я висловив свій погляд на речі – український. Цікаво, а як же ставляться до перспективи втратити останні вулиці, названі іменами вітчизняних письменників, самі росіяни? Вирішив поспілкуватися з Едуардом Єленевським, у минулому дисидентом, а нині – викладачем філософії Львівського інституту новітніх технологій та управління ім. В. Чорновола. Це фігура до деякої міри символічна, адже і в Народному русі був, і в російському товаристві ім. О. Пушкіна також. Його позиція могла б бути центристською, зваженою.
  - Пане Едуарде, як, на вашу думку, російська община Львова сприйме факт перейменування вулиць?
  - Дуже негативно. Хоча, припускаю, що дехто й радий буде використати цей факт. Мовляв, ось бачте, які українці! Всі вони однакові, всі шовіністи...
  - Свого часу київський культуролог Сергій Грабовський назвав «ідіотським» рішення перейменувати вулицю Лермонтова у Львові. Але там хоч якісь аргументи можна було знайти: воював на Кавказі, підкорював волелюбних горців... А чим не догодили нашим депутатам Тургенєв, Некрасов, Короленко?
  - Тургенєв належав до найбільш ліберальних людей свого часу. Недаремно йому в Англії присвоїли звання «доктора» за правозахисну діяльність. Він рішуче виступав проти кріпацтва, а це стосувалося і українців. Фактично це був Григоренко або Сахаров свого часу. Біда українців у тому, що вони готові будь-що зробити, аби сподобатись Заходу. Чим менше російського – тим краще. А між тим, Чернишевський, Добролюбов, Достоєвський добре ставилися до Тараса Шевченка. Пізніше у квартирах деяких російських інтелігентів портрети усіх цих перелічених людей висіли поряд.
  Думаю, конкретно Вашингтон менше зробив для України, ніж деякі російські демократи. Він був дуже суперечливою фігурою, але вулиця Вашингтона у Львові є.
  Якщо говорити про Некрасова, то й він належав до російських різночинців, був правозахисником, виступав проти самодержавства.
  А Короленко? Я дивуюся – людина з чисто українським прізвищем, такий же послідовний правозахисник, як і Некрасов, Тургенєв. Це теж парадокс. Якщо українець – хай там навіть деякий час – співпрацював з гітлерівською Німеччиною, то його іменем можуть назвати вулицю.
А коли етнічний українець був великим воєначальником у Червоній Армії, прославився як визначний полководець, то його ім’я з карти Львова мусить зникнути...
  То виходить, що ми вже ділимо і самих українців? За яким принципом? Де зважений підхід? І ми ще хочемо, щоб Україна була єдиною? Щоб Схід і Захід були разом?
  - Оце намагання відштовхуватися від Росії, від росіян, воно на початку 90-х було своєрідним проявом «антиімперськості»...
  - І не завжди воно було конструктивним. Я пригадую свої розмови із В’ячеславом Чорноволом. Коли у Львові утворилося два російських товариства ім. Пушкіна та ім. Сахарова, то він усіляко підтримував останнє. Хоча за «сахаровцями» тоді майже ніхто не йшов. Мабуть, тому, що воно підтримувало будь-який крок нової влади, а «пушкінці» намагалися відстоювати права росіян.
  Я сказав: колись «сахаровці» і вас зрадять... Так і сталося. Коли Рух розколовся, вони почали виступати проти Чорновола. Чого не робило товариство ім. Пушкіна.
  Так, у цьому товаристві були різні люди, але коли воно утворювалося, то при владі були демократичні сили, не комуністи. Я тоді казав Чорноволу: якщо не будемо вести діалог із цими людьми, то до влади незабаром прийдуть комуністи. Так і вийшло. Через деякий час товариство
ім. Пушкіна очолив генерал Строгов. І я відразу покинув його... Вирішувати питання шляхом розколу росіян – невдячна справа. Краще було б делікатно працювати з людьми, переконувати їх – вони ж усі різні! І чимало з них визнали незалежність України, добре ставилися до української культури і мови...
  - І у вас українська гарна. Народилися у Львові?
  - Ні, у Пермі. Потім деякий час жив в Одесі. І лише потім ми переїхали до Львова. Ходив до російської школи, але українська мова мені подобалася. На уроках я вживав слова: «буцімто» замість «нібито», «калабаня» замість «калюжа», «бараболя» замість «картопля». Вчителька української мене за це дуже поважала, хоча однокласники скептично оцінювали мої філологічні старання. А я відчував, що це багатюща мова! Може, обізвалися мої козацькі гени? Серед моїх предків по батьковій лінії були нащадки гетьмана Сулими. А ще в моїх жилах тече грузинська і литовська кров. Колись ми, розмовляючи з Георгієм Гонгадзе, з’ясували цю обставину і були дуже нею втішені. У нього теж було не лише грузинське та українське коріння, але й литовське.
  Я дивився на комуністичну імперію дещо по-іншому, ніж більшість росіян, але російською культурою щиро захоплювався. По-іншому і не могло бути, я серед неї виростав...
  - Ну, якби по всій Україні проживали такі росіяни, то проблем дійсно було б менше. Але в Україні є різні
регіони, такі, як Донбас, Крим... Ось як бути в Криму? Там проживають три великі общини: російська, українська, кримськотатарська. У кожної свої інтереси. Комусь
українізація потрібна, як повітря, хтось проти неї протестує, хтось хоче повернути довоєнні тюркські назви усім містам і селам півострова... Як з цим бути? Повернути усі? Частково?
  - Я не досліджував цю проблему, тому мені важко давати якісь рекомендації. Але, як казав великий патріот Індії – Махатма Ганді, найвищу цінність (у стосунках між народами) має Компроміс, уміння сторін домовлятися. Компроміс дає надію на майбутнє. А війна завжди викопує ще глибшу прірву між націями...
  До речі, у свій Ашрам, у цей своєрідний осередок духовності, він спокійно запрошував гуманістично мислячих англійців. І його заступником була молода англійська леді, яка дуже шанувала і любила свого мудрого індійського вчителя.     
  - Компроміс це добре, але як об’єднати компромісних людей? Наказом «згори» компромісу не досягнеш...
  - Так, це дійсно важко. Але іншого шляху немає. Важливо, щоб на проблемі не почали паразитувати політики. Тоді шансів на успіх буде
значно менше. А прості люди спокійно, «соборно» можуть вирішити багато спільних проблем, розв’язати багато спірних питань. Головне – не дати втрутитись радикалам.
  - Хіба проти радикалів не зможуть об’єднатися помірковані?
  - На жаль, інтелігентні люди, бачачи скільки бруду в політиці, поводяться дуже пасивно. І ще одна прикра обставина: культурні люди при всій своїй принциповості не вміють об’єднуватися. Якраз краще об’єднуються люди безпринципні, у яких є спільний ворог, або вони собі його створюють штучно. Вони оперативно «збиваються» в банду, і їх усі бояться.
  А інтелігенти, одягнувши білі рукавички, стоять в стороні, намагаються бути «над сутичкою», мовляв, нехай Зло само себе пожирає...
  - Якоюсь мірою радикальні настрої галичан провокуються проросійськими, точніше антиукраїнськими «випадами» на Сході й Півдні нашої держави. То українську школу не дають відкрити, ще десь пам’ятник цариці Катерині споруджують... А що в Луганську з вулицями вчудили? На розвиток української мови грошей немає, на перейменування бодай двох- трьох вулиць, названих іменами катів України, – також, зате для ляпаса українцям чималенька сума знайшлася!
І ходять тепер луганчани вулицями Шевчєнко, П. Мірного, Квіткі-Основ’янєнко, Братьєв Сєродєдєнко, Піонєров, Паріжской Коммуни, Соціалістічєской, Лучістой, Звьоздной, Старих Большєвіков, Пчелінной (саме так – з двома «н»!) – так будь-яку справу можна довести до абсурду... Можна собі уявити, яким жахом для нашої державності обернеться реформа місцевого самоврядування, яку так обстоює О. Мороз. Адже тоді антидержавники на Сході дістануть значно більше повноважень, аніж вони мають на сьогоднішній день.
  - Згоден. Тому регіональний «обмін ляпасами» - це не найкращий вихід. Адже у таких випадках ображеними почуваються не лише радикали чи ті, хто винен у загостренні міжнаціональних стосунків, а уся російська
(у Львові) чи патріотична українська (у Луганську) громада міста. Та й у інших регіонах про це, як правило, швидко дізнаються.
  Потрібен якийсь компроміс, якийсь зустрічний рух... Треба підтримувати кожну добру справу, кожну позитивну тенденцію. На жаль, втрачено багато часу... Колись у Львові існувало Товариство друзів української та російської культур. Керував ним Сергій Сокуров. Попри всю неоднозначність його, як лідера цього руху, це була хороша ідея. Але українці її не підтримали – видно, не знайшли у ній нічого цінного; тоді здавалося, що ось-ось повстане вся Україна і швидко вирішить усі свої проблеми. Проте, згодом виявилося, що проблем багато, а вирішуються вони надто повільно. Причому, тиск «згори» породжує відвертий опір, а образа національної гідності надовго залишається в пам’яті.
  Чомусь оце пригадав одну львівську росіянку дворянського походження. З усіма українцями вона принципово розмовляла літературною українською мовою. Але коли Україна стала незалежною, вона стала виключно російськомовною. Її встигли декілька разів образити, згадавши національність, от вона й зробила висновки для себе, змінила свою позицію...
  Національна гідність – річ серйозна. Думаю, що та росіянка і їй подібні за інших обставин могли б впливати на точку зору росіян не лише Львова, але й Луганська, Сімферополя, Севастополя... А ще один ляпас російській общині нашого міста обов’язково відгукнеться десь на Сході...
  Сергій ЛАЩЕНКО.
  м. Львів.
На фото: дисидент Е. Єленевський (ліворуч) з рідними. Фото 1980 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2008 > Тема "Ми єсть народ?"