Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СКУЛЬПТОР МИХАЙЛО ЛИСЕНКО, ПОКЛАВШИ ПЕРЕД СОБОЮ СВІТЛИНУ, ЗА ГОЛОВУ ВХОПИВСЯ:
 — РУЧАЮСЯ, У СВІТІ НЕ ІСНУЄ ПОДІБНОГО ОБЛИЧЧЯ! ГОТОВИЙ ЛІПИТИ ПОРТРЕТ... ХТО ЦЕЙ ЧОЛОВІК?
 — АРХИП ЛЮЛЬКА, — ВІДПОВІВ Я.
 — І ПРІЗВИЩЕ УКРАЇНСЬКЕ... ТО ХТО Ж ВІН?..
 РОЗМОВА З МИТЦЕМ ВІДБУЛАСЯ НАПРИКІНЦІ ШІСТДЕСЯТИХ РОКІВ, КОЛИ ЩЕ І ВІН,
І САМ АРХИП ЛЮЛЬКА БУЛИ ЖИВІ. МИХАЙЛО ГРИГОРОВИЧ ДОТРИМАВ СЛОВА - СТВОРИВ ОБІЦЯНИЙ ПОРТРЕТ НАШОГО ЗЕМЛЯКА.

 Мені ж випало познайомитися з Архипом Люлькою у березні 1966 року. Їдучи до Москви, я знав лише, що Архип Михайлович закінчив Київську політехніку, якийсь час працював у Харкові, а на той час очолював конструкторське бюро авіаційних двигунів. Власне, постать Генерального конструктора мене цікавила тоді у зв’язку зі збором матеріалу для біографічного роману про академіка Михайла Кравчука. Архип Люлька, стало мені відомо, був учнем репресованого в тридцяті роки українського математика.
 Ледве не до ранку точилася тієї березневої ночі розмова з Генеральним в його домашньому робочому кабінеті. З’ясувалося, що Архип Михайлович народився в селі Саварці, що на Богуславщині, в багатодітній селянській сім’ї. Повернувшись з російсько-японської війни, його батько, Михайло Іванович, одружився із вдовою, яка вже мала п’ятеро діток. А потім і свої з’явилися - четвертим, найменшим, був Архип.
 Архип ще навчався у Білоцерківській профтехшколі, коли, змучена хворобами, померла мати, а невдовзі не стало і батька. Саме тоді і взяв юнака під свій патронат професор математики Київської політехніки Михайло Кравчук.
 Здобувши вищу технічну освіту, Архип Люлька став аспірантом Харківського інституту промислової енергетики, а трохи згодом перейшов інженером-дослідником на турбінний завод.
 Це вже були тридцяті роки, коли в світі між вченими-теоретиками і практиками розгорілися дискусії з приводу подальшого розвитку авіаційної техніки. Оскільки швидкості тодішніх військових літаків наблизилися до п’ятисот кілометрів за годину, постало питання про нові двигуни. Поршневий, на жаль, мав органічну ваду - його потужність не залежить від швидкості польоту, а створювана повітряним гвинтом тяга падає зі збільшенням її. Сила ж опору повітря, яку має урівноважити тяга, одразу ж зростає зі збільшенням швидкості. Тим-то досягнення великої швидкості польоту вимагало дедалі більшого підвищення загальної потужності, а відтак і ваги двигуна.
 У процесі пошуків нової установки які тільки ідеї не пропонувалися! Навіть вдалися до проектування
паросилової.
 Та новим двигуном, який змінив сам лик авіації, став турбореактивний. І запропонував його молодий, зовсім невідомий в авіаційних колах, інженер Архип Люлька.
 - Он на ньому було зроблено всі кресленики, - господар кабінету вказав поглядом на старенький кульман під стіною. - Звідтоді й тягаю його як талісман...
 Говорив Архип Михайлович глибоким грудним басом, навдивовижу чистою літературною українською мовою. При цьому уникав найдраматичніших ситуацій, коли доводилося відстоювати свій проект в Харківському авіаційному інституті й тут - у Москві. Це потім стане відомо. Головне - його первісток запрацював, літаки літають у десять разів швидше і без пропелерів...
 - Виходить, ви - творець першого в світі турбореактивного двигуна? - запитав я Архипа Михайловича.
 - Вітчизняного - так. Дуже схожий на мій двигун німецький ЮМО. Подібну схему використав і англієць Франкл Уїтл. Ми десь водночас, паралельно працювали над ідеєю. До речі, капітан Франкл Уїтл завдяки своєму винаходу став пером Англії і нагороджений славновідомим орденом Бані...
 - Але створити проект і втілити його в метал - завжди не просто...
 - Важливо було розробити теорію і методику висотних і швидкісних характеристик повітряно-реактивного двигуна, обґрунтувати доцільність використання його на літаку. Але мені набридло тоді вислуховувати нісенітниці харківських тугодумів і я подався в Ленінград. Там, в конструкторському бюро при Кіровському заводі, саме розроблялися паро-газотурбінні установки для великих літаків...
 У Ленінграді й розпочалося робоче проектування першого вітчизняного турбореактивного двигуна під керівництвом Архипа Люльки. Восени 1940 року його було завершено, а в червні 1941-го двигун РД-1 практично окреслився в металі. На стенді повним ходом випробовувалися камера згорання і турбіна. Стояв неймовірний гул вихлопного струменя розжарених газів.
 Та вже гули й гармати на фронтах Великої Вітчизняної. Замкнулася ворожа облога міста на Неві. Архип Люлька одержав наказ: проект двигуна, усю технічну документацію надійно сховати, а самому над Ладогою вилетіти на Урал.
 Узимку 1942 року Архип Люлька зважиться на ризикований політ в Ленінград, аби вивезти проект двигуна РД-1. І це йому вдалося. Проте час було згаяно. На фронтах з’явилися німецькі винищувачі «Мессершмітти-262», які мали швидкість 860 кілометрів за годину. А він же, Люлька, ще в 1937-му пропонував довести її до дев’ятисот!
 Настав 1944 рік. Перед колективом конструкторів, який очолював Архип Люлька, постало завдання замість РД-1 створити досконаліший двигун. Уже через рік такий двигун - С-18 було випробувано.
 Але все це було на землі. І Архип Люлька взявся за ще потужніший двигун, який підняв би літака в повітря. Вже в травні 1947 року винищувач Су-11 з двома такими двигунами піднявся над землею, а трохи згодом злетів у небо й Іл-62 з чотирма турбореактивними установками.
 З роками нашу авіаційну техніку поповнять цілі сімейства двигунів Архипа Люльки. Вони і ймення матимуть - АЛ-3, АЛ-5, АЛ-7,
АЛ-7Ф... Що й казати, небагатьом на планеті дано позначати плоди своїх проектів власними ініціалами! АЛи встановлюватимуть на літаках авіаконструкторів П. Й. Сухого,
С. В. Ільюшина, А. М. Туполєва, гідроплані Г. М. Берієва. Українець з Надросся стане генеральним конструктором авіатехніки, професором, академіком, лауреатом найвищих державних премій, кавалером численних орденів. Героєм праці. Ім’я його увійде в найпрестижніші енциклопедичні видання світу.
 Та, певне, у всьому є межа. Криза поршневої авіації настала в тридцяті роки. Я запитав Генерального про можливу, так би мовити, зону виродження турбореактивної. Як швидко вона вичерпає себе?
 - О, не скоро! Ще настане час, коли дідусь ТРД всього за пару годин перекине вас із Москви в Хабаровськ.
 Тоді, в 1966-му, мене подивувала не тільки українська мова Архипа Михайловича. Звичайно, за тридцять років її можна було й забути. Вразили мене книги на полицях: «Історія України» Михайла Грушевського, «История украинского народа» Олександри Єфименко, двотомник Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», багатотомне видання творів Володимира Винниченка... На якусь хвилю я навіть сторопів.
 - Такі книги і на видноті? - поцікавився. - В Україні за них у мордовські концтабори відправляють!
 - О-го-го! - розкотисто засміявся Архип Михайлович. - Люльку - в концтабір! Хоч, чесно кажучи, - спохмурнів Генеральний, - були... були такі наміри. А український націоналізм, та ще й буржуазний, мені часто закидають. Хто жартома, а хто... Та я не перестаю відповідати: люди добрі, я люблю і Росію, своєю працею ніколи її не підведу. Але дозвольте мені Україну любити дужче! А потім - у мене так, як у нашого славетного Івана Козловського. Мешкає він у двоповерховій квартирі. Так от, розповідав мені Максим Рильський, побувати на другому поверсі в нього удостоїлося лише троє: Олександр Довженко, він, Рильський, і Андрій Малишко. Більше маестро нікому не довірявся показати на всю стіну розіп’ятого Христа. А в цих стінах воля - тільки синам і найближчим друзям...
 І розмова потекла про історію України, її багатостраждальні літературу і культуру.
 - У мене добра тисяча томів україністики, - окинув зором триметрової висоти стелажі Архип Михайлович. - Рік у рік передплачую журнали «Вітчизну» і «Дніпро», «Літературну газету». А звернули увагу на портрет Тараса Шевченка? Спеціально замовляв!
 І тут я вдруге завважив у його сірих очах болісну ослону смутку.
 - Бачте, як воно виходить, - мовив Архип Михайлович по паузі. - Народився на Богуславщині, навчався у стольному Києві, а працюю в Москві. А воно б... Пам’ятаєте, в Івана Драча: «Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа». Воно б - до свого «роду і народу»...
 Архип Михайлович напам’ять продекламував «Баладу роду».
 - І за що б’ють поета? - вів далі. - І сміх, і гріх! Ви ж читали його «Баладу про випрані штани»? Прекрасна річ! А вони наввиривки стоголосять... Невже у вашому партійному цека - одні тупиці? Не розуміють, що в Драча талант від Бога? Передайте Іванові, що я захоплююся ним! І Миколі Вінграновському тисну руку...
 На схилі літ Архип Михайлович змінив традиційне місце відпочинку. Замість сочинських курортів обрав оздоровниці під Києвом - в Кончі-Заспі і Пущі-Водиці. Щоразу, коли він приїжджав на рідну землю, ми зустрічалися. І, звичайно ж, наші розмови точилися про нові здобутки в авіаційній техніці, польоти в космос, про життєві долі видатних творців науки і техніки.
 Під час чергової зустрічі я запитав Генерального:
 - А ви для космосу щось робите?
 Архип Михайлович різко зупинився, роззирнувся навкруги, немов хтось міг підслухати його. Це було в Кончі-Заспі, ми наближалися до Дніпра.
 - Це вас дуже цікавить? - перепитав він.
 - А хіба не прикро: американці першими висадилися на Місяць. Чому так сталося?
 - На жаль, всієї правди я навіть тут, у лузі, не можу сказати, хоч вона мені пече. Часом помиляються і досвідчені теоретики. Так коли вони не хочуть зізнатися в цьому, визнати свої невдачі - біда! Збагніть: аби створити новий авіаційний двигун, треба не рік і не два, а довгих сім-вісім. Щоб побудувати нову ракету - десять-дванадцять. От і відстали ми від американців...
 Що робив, а напевне робив, Архип Михайлович для космосу, залишилося без відповіді.
 Зате тоді ж він повідав, як вдосконалюватимуться авіаційні двигуни в майбутньому, років через п’ятдесят.
 Генеральний вважав, що можливості поліпшення характеристик
турбореактивних двигунів, які працюють на традиційному паливі, в наступні двадцять-тридцять років вичерпають себе. Далі створюватимуться установки, що працюватимуть на новому паливі. Одне з найперспективніших - водень. Поки що його використовують тільки в ракетних двигунах. Зокрема для польотів людини на Місяць було використано ракетоносії з водневими двигунами.
 Таке паливо для теплових двигунів має ряд переваг перед органічним. Теплотворна здатність водню приблизно в два з половиною рази вища. Основний продукт згорання тут - водяна пара, що екологічно безпечна для природи. Запаси ж водню на Землі практично безмежні, адже його можна одержувати з води, використовуючи будь-яке джерело енергії. Водень менш жаронебезпечний, ніж традиційні палива.
 Проте у водню є й істотні вади. Рідкий водень існує при дуже низькій температурі: -253° С. Отже, зберігати і транспортувати його можна тільки в належно теплоізольованих місткостях. При тому вони мають бути великих розмірів, оскільки водень має незначну густину.
 - Але віриться, що в наступні п’ятдесят літ, - вів Архип Михайлович, - ці труднощі вдасться подолати, зокрема використовуючи твердий водень підвищеної густини за рахунок стиснення. В авіацію надійде високотемпературний, з великим тиском, безфорсажний, водневий, багатоконтурний ТРД з керованим робочим процесом. На гіперзвукових лайнерах встановлюватимуться прямоточні повітрянореактивні водневі двигуни...
 Великого значення надавав Архип Михайлович дирижаблям з двигунами на водневому паливі. Адже дирижаблі самі мають великі об’єми і розмістити в них громіздкі баки буде набагато простіше, ніж на літаках. - Ну, і не скидаймо з рахунку, - казав Архип Михайлович, - ядерне паливо, яке вже успішно використовується в силових установках морських суден. При одній і тій же потужності авіаційний двигун буде значно важчим, ніж установка, що працює на хімічному паливі. Але це компенсується тим, що на літаку з атомним двигуном не треба буде мати величезні місткості з паливом. Ясна річ, першими літаками з двигунами на ядерному паливі стануть важкі транспортні з великою дальністю польоту...
 ...То була моя остання зустріч з Генієм авіаційної техніки. Невдовзі після тяжкої хвороби він помер. Це сталося 1 червня 1984 року. Але й нині, як тоді, я чую його розкотистий громовий голос, бачу круті заглибини на лагідному обличчі, переймаюся його святою любов’ю до рідної України.
 Микола СОРОКА.
(Г-та «Урядовий кур’єр»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2008 > Тема "Українці мої..."