Версiя для друку Обговорити в форумi

ШЕВЧЕНКІАНА

ХТО І ЯК ЗДІЙСНИВ ПЕРШЕ, НАЙПОВНІШЕ ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»
Майже два століття відділяють нас від Шевченкової епохи - жорсткого імперсько-кріпосницького часу із свавіллям та зневагою до всього українського, і насамперед до нашої мови, літератури, історії. Вікопомний національний прорив, здійснений 1840 року «Кобзарем», а згодом «Гайдамаками», не на жарт сполошив самодержців, збісив шовіністичне крило літературних критиків типу «несамовитого» Віссаріона. Хвалений естет і демократ, мов ланцюговий пес, накинувся на творчість 28-річного Шевченка, звинувачуючи його за те, що «Гайдамаки» - твір грубий, нікому не потрібний і простий народ його не зрозуміє. А дещо пізніше, в середовищі літературних критиків, він же з усіх сил, навіть не прочитавши твору, розпікав «хохлацького радикала» за опублікований «пасквіль» - сатиричну поему «Сон», якою, мовляв, нечувано ображено царя, а особливо царицю. Дісталося й цензорам, які, бачте, слабо пильнували за подібним, допускаючи поблажливість...
 І на сторінках журналів, і в листуванні Бєлінський лукавив. Адже з перших друкованих рядків царська цензура ставилася до Шевченка аж занадто прискіпливо. Вже з «Кобзаря» 1840 року цензор викинув найяскравіші рядки про поневолення України, а подекуди, мабуть, змушував щось змінювати й самого автора.
 Відомо, як гірко печалився Шевченко над долею своїх творів, заявляючи: «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки».
 Цензурних вилучень, виправлень, викреслень було безліч. У той же час до текстів Шевченка намагалися докласти рук ще й редактори, видавці, близькі люди - покровителі на зразок Пантелеймона Куліша, Євгена Гребінки. Незважаючи на постійний внутрішній спротив, автору все ж доводилося якийсь час миритися із цією сваволею. Певно, лише для того, щоб згодом повертатися й повертатися до різних своїх текстів, по можливості вдосконалювати їх, поліпшувати, а ще - вести невтомний пошук конфіскованих, подарованих.
 Прижиттєвих видань творів Шевченка окремими книгами вийшло не так уже й багато. Окрім згаданих «Кобзаря» (1840) та «Гайдамаків» (1841), побачили світ «Гамалія» (1844), «Тризна» (1844), «Чигиринський «Кобзар» і «Гайдамаки» (1844), а також «Кобзар» (1860).
 А от по смерті поета випуск його творів аж до початку XX ст. окремими виданнями викликав чимало нарікань. «Скандальним легковаженням і недбальством» щодо пам’яті Шевченка та його безсмертних творів назвав низку таких спроб Іван Франко. Як «святотатський вчинок» характеризує він, наприклад, львівське видання Партицького («Поезії Тараса Шевченка. Частина перша». - Львів, 1884, вийшло у серії «Бібліотека «Зорі»), слідом за Драгомановим критично відгукується про празький двотомник («Т. Г. Шевченко. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського». - У Празі, 1876), серйозні хиби зауважує і в інших виданнях.
 Тому з’явилася реальна потреба здійснити глибоко наукові, системні текстологічні дослідження, рішуче зняти багаторічні нашарування, опублікувати повного Шевченка.
 Серед багатьох дослідників-текстологів, збирачів і видавців невмирущої творчої спадщини Тараса Шевченка особливе місце посідав Василь Доманицький. Це саме він на початку минулого століття, тобто більш ніж через сорок років по смерті геніального поета і митця, здійснив перше і найповніше видання «Кобзаря». Отримавши доручення від петербурзької видавничої комісії (у складі Ф. Вовка, Я. Забіли, О. Русова та інших) на всебічне і повне текстологічне вивчення спадщини Шевченка, молодий учений з притаманною йому ретельністю і відповідальністю взявся за роботу.
 Як вдумливий дослідник вітчизняної історії (учень Володимира Антоновича), археолог, етнограф, літературознавець і видавець, Доманицький заявив про себе ще наприкінці XIX ст. Виходець із сім’ї священнослужителя із села Колодисте (Звенигородщина Київської губернії), він у студентські роки активно досліджував навколишні кургани, проводив розкопки стародавніх жител поблизу Корсунки, Глибочка, Піщаної, Колодистого. Саме тут Василеві та його друзям пощастило відкрити групу поселень трипільської культури, про що Доманицький детально розповів, прозвітувавши двома досить ґрунтовними працями, вміщеними в кількох випусках «Археологічного літопису Південної Росії».
 А ще Доманицький з дитинства кохався у творчості свого великого земляка. Ідучи битим шляхом, не раз уявляв собі, як саме цією дорогою, можливо, добирався колись до рідної Керелівки і Моринців Тарас. Все, що стосувалося життя і творчості Шевченка, хлопець збирав і глибоко опрацьовував ще в Київській гімназії, а потім - під час навчання в Університеті святого Володимира, на педагогічній, науково-видавничій, журналістській роботі. Вів наукову хроніку в «Київській старині», організував видавниче товариство «Вік» для випуску народних книжок. Постійно виступав з численними українознавчими статтями в часописах «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», в «Літературно-Науковому віснику».
 Робота, доручена громадою (випустити «Кобзар» взялося Товариство імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, які вчилися у вищих навчальних закладах Петербурга), була Василеві Доманицькому до душі. Жадібно накинувся на усі доступні йому джерела - рукописні (автографи, копії, авторизовані списки), друковані (прижиттєві та післяжиттєві видання), архівні документи, особисті листи. На тривалий час вибирався до столиці, безперервно листувався з українськими літературно-науковими авторитетами, які мешкали у Львові, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, Чернігові.
 Одним із перших за межами Російської імперії його підтримав і дружніми порадами, і конкретною допомогою Іван Франко. Ще наприкінці 1902 - на початку 1903 року Доманицький упорядкував збірник бібліографії п’ятирічної діяльності «Літературно-Наукового вісника». І хоча далеко не все в роботі влаштовувало тоді Франка (майже один аркуш він виклав по-своєму, адже книга виходила за його редакцією і з його передмовою), однак він відзначав глибокий розум, енциклопедичність знань молодого вченого з Києва, радив галицьким дослідникам при першій потребі звертатися у «Київській старині» як не до Сергія Єфремова, то неодмінно до Василя Доманицького.
 Перечитуючи листування Франка з Доманицьким щодо необхідності випуску не спотвореного, а повного і нового Шевченка одночасно в Галичині і в Росії, можна відчути, як вони аж начебто підштовхували один одного до прискорення цієї роботи. Влітку 1906 року Франко повідомляв, що з травня за дорученням філологічної секції Наукового товариства розпочав роботу над виданням творів Шевченка. Для Доманицького ж це вже був час активного накопичення матеріалу, завершення великої аналітичної праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», яка одразу після виходу принесе йому славу видатного текстолога-шевченкознавця.
 Доманицький по кілька разів перечитував Франкові міркування стосовно усіх Шевченкових видань, які були у його львівського адресата під рукою, і мав задоволення з того, що погляди й оцінки у них збігаються. Різкий, та справедливий, Франко писав про те, що після порівняння багатьох текстів «побачив таке, що оба найновіші галицькі видання не повинні бути кладені основою жодного нового видання, а спеціально видання Романчука щодо чистоти тексту і добору варіантів найгірше з усіх...» Не дуже церемонився Франко в оцінці і зарубіжних публікацій: «Женевське видання «заборонених у Росії» поезій щодо варіантів має також мінімальну вартість, подаючи переважно пізні, а правдоподібно й не Шевченкові варіанти».
 Не одне редакторське свавілля щодо Шевченкових поетичних рядків виявив Василь Доманицький. Виявив, щоб у своєму відомому аналітичному дослідженні також суворо зауважити одному з таких недбальців: «Добродій Романчук цілком вільно, по своїй уподобі, підправив думу на «душу» - мабуть, під впливом дальшого: «із домовини воззову». Таких поправок, не маючи більших підстав, як суб’єктивний погляд, годилось би видавцям «Кобзаря» не робити».
 Працюючи одночасно над редагуванням і впорядкуванням нового «Кобзаря» та готуючи до друку власну літературно-текстологічну роботу, Доманицький пам’ятав Франкові слова про необхідність, нарешті, «виправити масу дурниць, допущених попередніми редакціями». Робив це вперто і наполегливо, маючи доступ до приватних архівів, музеїв, бібліотек та сховищ. На перше місце ставив дослідження особливостей творчого процесу поета, де уважно вивчав і моменти автоцензури. Багато часу віддавав класифікації текстуальних джерел за певним періодом, місцем створення та виходу у світ, за належністю до первісних, проміжних, остаточних стадій народження твору. Його цікавило усе - історія задуму і поява поетичних рядків, автентичність і повнота тексту, цензурні спотворення, редакторські виправлення, інші сторонні втручання. Ця робота вимагала не лише глибокого знання усього літературного матеріалу, а й великої внутрішньої інтуїції, вміння віднайти методику усунення невідповідностей, нашарувань, спотворень.
 З появою санкт-петербурзького видання «Кобзаря», датованого 1907 роком, здійсненого за редакцією Василя Доманицького, шлейфом потяглися визначення: «вперше», «глибоконаукове», «етапне в історії шевченківського тексту». Того ж року Іван Франко в «Записках Наукового Товариства Шевченка» відгукнувся схвальною рецензією на вихід «Критичного розсліду над текстом «Кобзаря», згадавши про недолугі спроби деяких «доброзичливців» подати Шевченка як такого, котрий, начебто, мало дбав про зовнішню форму своїх творів, кидав їх, мовляв, на вітер, роздавав знайомим і дозволяв робити там самовільні зміни й поправки. У рецензії наголошувалося: «Тепер, по виданні праці
В. Доманицького, ми переконуємося, що всі ті догади і докори були безпідставні, що Шевченко іноді аж надміру педантично дбав не лише за композицію, але також за зверхню форму своїх поезій, незліченні уступи в них переробляв, шліфував та вигладжував не згірше самого Пушкіна». Відзначалося перше, найповніше хронологічне впорядкування творів геніального поета Доманицьким, опублікування ним значної маси невідомого досі рукописного матеріалу, використання різночасових публікацій, що дало змогу «пізнати Шевченка такого, яким він був, з ясною, а вічно неспокійною і невичерпною творчою душею».
 Уперше в «Кобзарі» за редакцією Доманицького в межах Російської імперії було опубліковано поему «Марія», написану Шевченком після вимушеного повернення з України до Петербурга. Поява в найповнішому «Кобзарі» цього твору викликала гостру реакцію. Антиукраїнськими силами було зроблено спробу заперечити автентичність публікації, знецінюючи її випуском літературної підробки. Сфабрикований сурогат, текстологічна необґрунтованість і художня безпорадність викрили самі себе.
 Іншій видатній поемі «Єретик» також судилося повністю бути вперше опублікованою за допомогою Василя Доманицького. Відомо, що чистовий автограф твору у рукописному збірнику «Три літа» вилучили у Шевченка ще під час арешту 1847 року. До рук автора наприкінці його життя потрапила лише частина поеми (227 рядків)...
 Немало часу провів Василь Доманицький у музеї Чернігівського губернського земства, де з 1897 року зберігалася шевченківська колекція, передана громадським і культурним діячем Василем Тарновським з Качанівки. Сюди входило 758 експонатів - Шевченкові рукописи, автографи, малюнки, офорти, власні речі поета. Зібрані В. Тарновським матеріали послужили основою пізнішого створення Музею української старовини в Чернігові, де провідне місце зайняла шевченківська колекція.
 Траплялися випадки, коли Доманицькому усміхалася доля і Шевченкові автографи самі пливли до рук. Так, серпневої пори 1906 року він випадково побачив у вітрині київського паперописального магазину Буймистрова на вулиці Фундуклеївській первісний автограф вірша «Ісаія. Глава 35» безпосередньо... на офорті з картини І. Соколова «Приятелі», виконаного Шевченком весною 1859 року. Як свідчить Доманицький, автограф писаний «олівцем... з великими поправками» і мав «також кілька поправок чорнилом - значно пізніших». Звіривши його з відомою «Більшою книжкою», підготовленою до друку Шевченком, дослідник зазначив, що «в автографі «Більшої книжки» мало не все так, як у поправленому цьому автографі, але єсть кілька й одмін».
 Дуже багато Шевченкових творів, у тому числі, наприклад, і балада «Тополя», друкувалися в наступні роки за «Кобзарем» 1907 року за редакцією Василя Доманицького, який вводив до тексту частину виправлень самого поета з примірника «Чигиринського «Кобзаря» і «Гайдамаків» (1844) з рукописними виправленнями Шевченка 1859 - 1860 років.
 Рядок за рядком, сторінка за сторінкою повертав Василь Доманицький українському народові дороге і вічне.
 Далеко не однозначно сприймали його наукову, літературознавчу, публіцистичну діяльність як за життя, так і значно пізніше. Царський уряд, незважаючи на тяжку хворобу Доманицького, засудив його на трирічне заслання за те, що «ввійшов у конфлікт з адміністрацією, і особливо з місцевою поліцією при захисті селян від поміщицьких утисків». У радянські часи в його творчості намагалися знайти «огріхи, методологічні помилки», однозначно називаючи В. Доманицького «українським філологом, істориком і фольклористом буржуазно-ліберального напряму». Що то за напрям, мабуть, не змогли б пояснити самі ярликочіплятелі, які з успіхом користувалися його методом, аналізом, висновками, авторитетом першопрохідця і відкривача.
 Василь ГУБАРЕЦЬ.
м. Київ.

«КОБЗАР» У ДАРУНОК МУЗЕЮ
 Старий Крим - маленьке, затишне, зелене містечко недалеко від Феодосії. Останній притулок багатьох письменників та поетів О. Гріна, Г. Пєтнікова, Ю. Друніної, О. Каплера, В. Охотникова.
 Багато цікавого про життя та творчість письменників, чиє життя було пов’язане зі Старим Кримом, можна дізнатися у місцевому Літературно-художньому музеї. В експозиції представлені книжки, фотографії, предмети вжитку жителів нашого містечка: українців, татар, болгар, греків, росіян.
 Так трапилось, що одним із перших експонатів музею були українські глечики, рушник і книжка Т. Шевченка «Кобзар» 1912 року видання, передані літньою жіночкою Прокопенко Оленою Іллівною.
 Коли співробітники музею познайомилися з Оленою Іллівною, їй було 89 років. В домі літньої жінки одразу відчувалось - тут живе українка: на стінах рушники, у шафі багато різноманітних глечиків. На книжкових полицях велика кількість книжок, журналів, газет українською мовою. Як же вона розхвилювалася та зраділа, коли наша співробітниця почала розмовляти з нею рідною мовою.
 Бесіда тривала довго. Олена Іллівна розповіла про себе: народилась у 1903 році в м. Ромни Сумської області. Закінчила жіночу гімназію. Вона була високоосвіченою, інтелектуальною людиною. Досконало володіла українською, російською та польською мовами. Чудово грала на роялі. Цікавилась історією, мистецтвом, літературою. Багато читала та передплачувала різноманітних газет і журналів, серед них і періодичні видання українською мовою.
 Як свідчать спогади її племінниці, Ольга Іллівна дуже любила Україну. Добре знала вірші Т. Шевченка, Лесі Українки, чудово розмовляла рідною мовою. В її оселі зберігались десятки ящиків з щоденниками, документами, листуванням українською мовою. Відомості про її трудову діяльність не збереглися. Відомо, що її чоловік Прокопенко Іван був директором сільських шкіл. У 1939 році його було направлено вчителювати до Львова.
 До Старого Криму Прокопенки переїхали на початку 60-х років. Олена Іллівна подарувала музею унікальне видання книги Т. Шевченка «Кобзар» (Южно-русское книгоиздательство Ф. А. Йогансона, Киев - Петербург - Одесса. 1912 г.)
 Як написано у передмові від видавництва, це видання готували до п’ятдесятилітніх роковин від дня смерті національного генія для широкого кола читачів за доступною ціною.
 Через цензурні умови деякі твори скорочено і позначено крапками (із вірша «Заповіт» надруковано тільки дві останні строфи), зовсім викреслили із книги такі твори: «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Холодний Яр», «Розрита могила», «Неофіти», «Слава». Окрім літературних творів, в книзі уміщено 20 малюнків Т. Шевченка, а також додано матеріали у політичній справі Т. Г. Шевченка, біографію (за його власноручним рукописом).
 У 2004 році в дні святкування 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря Т. Шевченка в музеї відбулося відкриття виставки «Вічний, як народ», на якій експонувалась і ця книга.
 Людмила СУПРУН,
науковий співробітник Літературно-художнього музею.
м. Старий Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2008 > Тема "Душі криниця"