Версiя для друку Обговорити в форумi

про автора:
Юрій Григорович Логвин - письменник і художник-гравер. Спеціальну освіту здобув, закінчивши 1965 року Київський художній інститут, 1970-го - Творчі майстерні Академії мистецтв СРСР і Вищі літературні курси при Літературному інституті  ім. О. М. Горького в Москві.
Як художник Юрій Григорович працює переважно в галузі книжкової графіки, створює малюнки поштових марок. Загальновідомі такі серії митця, як  "Етнографічні сюжети "Давня Україна", "Червона книга України. Птахи", "Пам'ятки архітектури України. Храми", "Гетьмани України". Вже появилися перші випуски серії "Історія війська в Україні", виконані Юрієм Григоровичем.
Ю. Логвин - автор новел, повістей, романів, книжок  для юнацтва і молоді.  В його творах сучасність часто поєднується з історичними ремінісценціями. Останнім часом працює також над автобіографічними новелами. "Секрет Маркізи" - одна з них.

***

Хто б і що б не говорив, але Бєлокамєнная - місто справді величне і незбагненне. От станеш спиною до рожево-золотавої висотки, будівлі грандіозної і прекрасної у своїх керамічних шатах. Стоїш і віддихуєшся після черги. Але віддихуєшся з радістю, бо дістав за один раз аж чотири пачки індійського чаю! Пам'ятаєте, такі пачечки зі слониками? Цей чай справді був хороший, і його можна було пити. А тому, що чай був розфасований не де-небудь, а саме у Бєлокамєнній.
Стояти тут під висоткою у невеличкому парку дуже цікаво, бо видно всю неосяжну Площадь Восстанія. По ній мчать і мчать в обидва кінці машини. Їх стільки і вони так чадять, що аж наче юга здіймається над асфальтом, ніби струменить прозора вода.
Потім машини враз наче перечепились із розбігу. Виснули гальмами. Стали. Отут всі починають поспішати, щоб швидше дістатись на той чи на цей бік. Через Садовоє Кольцо можна перейти або ліворуч, або праворуч. Якщо ліворуч, то потрапиш просто у вулицю Герцена. Отут, де Герцена впливає у Площадь Восстанія, стоянка таксі. Часом на стоянці можна побачити та-аких літературних людей, що аж дух перехоплює! Це буває тоді, коли в ЦДЛ трапляється якесь офіційне ревище або якась тусовка з переглядом інофільму. Тоді раптом із мороку несподіваної віхоли може об'явитись супербард - сам Булат Окуджава... Та тільки ви озираєтесь, щоб подивитись на знамениту людину, як вона зникає в утробі таксі. А таксі з місця стрілою мчить у раптову віхолу кінця московського квітня.
Не встигаєте ви дотьопати по вузькому хіднику до вимріяних дверей ЦДЛ, як віхола вщухає і за мить на асфальті на ваших очах бліднуть плямки від розталих сніжинок.
... Я нікуди не поспішав і з насолодою смакував кожен ковток кави. Не можу сказати, щоб я в ті часи був тюхтієм і ловив ґав... Але як він до мене підкотився, не спостеріг. Постав переді мною лице в лице. Злегка вклоняючись, спитав-ствердив:
- Юрій Григорович? Дуже радий з вами познайомитись! Мене звати Олександром Аврамовічем.
- Олександром Абрамовічем?! - зненацька заскочений, у тон йому, мимоволі мавпуючи його, перепитав я.
- Ні, ні!.. - заперечив він, виставляючи перед собою повнувату, міцну руку. - Я украінєц, ваш земляк. Мене звати Олександром Аврамовічем. Я роділся здєсь, но родітєлі моі с Украіни... Мнє очень понравілісь ваші гравюри... Хочу вас, как профессіонала, прігласіть к сєбє і показать вам свої етюди.
Мені завжди подобались люди, яким подобались мої гравюри! Єдине, що турбувало, - а чи далеко їхати?
Чорноброва голова із коротким сріблястим із пролисинами їжачком, люб'язно посміхалась:
- Їхати нікуди не треба. Ви завтра прийдете обідати, по обіді й заходьте. А кабінет мій знаходиться...
Підіймаюсь крутими сходинками до світлих дверей. Стукаю, але ніхто не відповідає. То я тоді просто відчиняю двері і потрапляю в тамбурчик. У другі двері теж не стукаю - відчиняю.
І бачу: внизу біля великого столу сидить мій шанувальник Олександр Оврамович і щось мудрує з люлькою. Колупається шильцем. А перед ним розкрита коробка тютюну "Амфора". Аромат від тютюну медовий, райський!
Спускаюсь до кабінету, а привітний господар вже вислизнув з-за столу. І поспішає мені назустріч.
Привітались, трохи посиділи біля столу, поки Олександр Оврамович поскладав свої люльки, шильця, коробки з тютюном. А тоді вже ми встали і неквапно посунули попід стінами. Бо на всіх стінах висіли краєвиди. На них були відтворені пори року у всіх проявах. Одні й ті ж місця повторювались, але в різному стані. Особливо мені сподобались кілька етюдів молодого березового гаю в справді золотих шатах. А ще чудовий мотив першої зелені на старих вербах над лісовим струмком.
Коли я справді уважно оглянув усі етюди, то ще раз повернувся до тих робіт, що мені сподобались.
У кінці візиту я зрозумів, що на господаря справив найкраще враження не тому, що не критикував його роботи, а тому, що звернув увагу на найкращі етюди та ще й витлумачив, чому вони гарні.
Після цього знайомства ми з Олександром Оврамовичем час від часу зустрічались на обідньому тирлі вже як добрі друзі. Олександр Оврамович особливо мене про мої справи не розпитував. Так, всяку дещицю.
- А ви що робите зараз?
- Дівчат країни нашої змальовую...
- У вас із собою щось є ?
- Аякже! - і, промимривши, "Omnia mea mecum porto", поліз до своєї торби по альбомчик із капшучком, у який я складав готові роботи.
Але тут тихо рипнули двері, і на східцях постав високий ставний офіцер. Олександр Оврамович показав мені рукою на найдальший від столу стілець і ласкавим голосом люб'язно попрохав:
- Якщо можете, зачекайте, будь ласка.
Поки я пересідав на другий стілець, офіцер ступив до столу. Розщібнув лискучий шкіряний планшет. Витяг із нього великий конверт.
Олександр Оврамович вправно зламав усі п'ять сургучних печаток. Одним порухом висмикнув сурову нитку. Розвернув чотири кути цупкого паперу і витяг звідтіля листок. Уважно прочитав, згорнув лист і вклав його назад до конверта. Мов ілюзіоніст - невідомо звідки - видобув циганську голку із суровою ниткою і прошив усі чотири клапани цупкого конверта.
Рідким сургучем зробив п'ять ляпків по кутах і в центрі на вузлі ниток. Розписався у якійсь книзі, яку йому подав офіцер. В одну мить і лист із печатками, і книга зникли в лискучім планшеті.
Коли за рожевощоким атлетом рипнули двері, на якийсь час у кабінеті настала неприємна тиша.
Олександр Оврамович натовк у люльку пахучого тютюнцю, клацнув запальничкою і посмоктав цибух. Випустив хмарку блакитного диму і просвітлішав лицем. Тут я й підніс йому свої аркуші з моїми екзотичними "ню".
Олександр Оврамович неквапно переглядав аркушики з голенькими азіатками. Деякі відставляв на витягнуту руку, деякі розглядав зблизька. Роздивляючись один, раптом виголосив:
- Ваші роботи нагадують мені малюнки з однієї трофейної книги.
- ?!
- Від партизанів прийшла радіограмма, що ліквідували двох штабістів і захопили портфель з картами, паперами. І ще в тому портфелі була старовинна книга в дорогій сап'яновій палітурці із золотим тисненням. Я доповів нагору. І мені зразу ж дали наказ - підібрати кмітливих хлопців, відправити літаком і доповідати про хід операції. (Отут у мене прогалина в пам'яті: чи сімох чи вісьмох десантників надіслали в партизанський тил?) При десантуванні одного вони згубили. Інші швидко знайшли партизанів і одержали від них портфель у повному порядку.
- І ви тоді за ними вислали літак?
- Так і вислав... Самоходом добирались до своїх. Один з групи швидко дістався до наших позицій. Мені із смершу зателефонували. Я ж, відповідно, пові-домив. Мені - за портфелем вислати літак!
Доставили портфель. Я перевірив, чи все там є, про що сповіщали партизани. Все наче було на місці...
- І книга?
- Книга була загорнута в парашутний шовк... Подивився я ту книгу. Всі сторінки цілі, ніде ніяких ушкоджень, ніяких плям. Доповідаю зразу ж нагору. Відразу ж прибуває до мене фельдкур'єр і забирає книгу...
- А портфель?!  А карти, а документи?!
Олександр Оврамович посмоктав цибух, солодко затягся запашною "Амфорою". Примружив очі і пильно подивився мені просто в лице. Чомусь мені здалось, що це погляд вартового, що перевіряє перепустки.
- Нагорі німецькі карти були ні до чого...
(А кому, крім Берії, була потрібна книжка з голими бабами?)
- Книгу забрав Лаврентій Павлович??
Олександр Оврамович ще затягся духмяним димом і, показуючи на старий етюд весняних вербичок, запитав мене:
- Так ви, Юрію Григоровичу, кажете, що мої вільхи не гірші цих вербичок?
- Обидва етюди дуже вдалі! Я тільки можу позаздрити, що ви знайшли такий чудовий мотив...
Вже прощаючись, я спитав, як же називалась та книга?
- На титульному аркуші, я запам'ятав, було слово "маркіза". Розкішна книга. От що дивно: непристойні малюнки, а враження дуже солідне.
- Так ця книга була для Лаврентія Павловича?
На це моє питання Олександр Оврамович відповів так:
- Я там ще одне хороше місце запам'ятав. Просто не було вже часу. Це місце або в цю неділю, або в наступну попишу.
Тут я остаточно усвідомив, що мені й так багато розповіли, і більше розпитувати про книгу не можна, та й годі!
Коли я повернувся до Києва, то один мій добрий знайомий повів мене в гості до Сігалова. У його прекрасній колекції, окрім живопису та графіки, були й дорогоцінні книжки. І коли я почав уголос захоплюватись кількома малюночками Сомова, що висіли на стіні під склом, Давид Лазаревич люб'язно провів мене в другу кімнату і витяг із шафи книгу в зеленій палітурці.
- Це книга "Маркізи". Ви не бачили раніше? Вона видавалась німецькою і французькою мовами. А малюнки у двох варіантах. Одні з геніталіями. Другі - закамуфльовані. Ще були авторські примірники...
Певно, та трофейна "Маркіза" була багатою сап'яновою кузеною цієї охайної книжечки.
Тепер я мав певне уявлення, за чим контора Лаврентія Павловича посилала літак за лінію фронту і поклала кількох бравих десантників.
У тому, що старались для Лаврентія Павловича і народні месники, і вишколені диверсанти, я був переконаний повних 29 років від нашої тихої бесіди в одному з літературних бункерів ЦДЛу. І геть не сподівався, що буде продовження тієї байки бувалого чекіста. А сталося ось що: в одного великого книголюба побачив я цікаве московське видання "Тайная жизнь генерала Судоплатова. Правда и вымыслы о моем отце". Написав її Андрей Судоплатов. Багато про що в ній можна прочитати. Ось хоча б оповідь про ліквідацію царського генерала Євгена Карловича Міллера, якого викрав у Парижі славний терорист Яша Серебрянський (Бергман): "Особо секретных узников содержали в НКВД под чужими именами, под ними же - отправляли на тот свет. Именно этим, видимо, вызвана была необходимость особого подтверждения личности "Иванова под № 110" начальником тюрьмы при выдаче его коменданту Блохину. Не исключено, что и сам комендант НКВД Блохин (а это - как-никак генеральская должность) так и не узнал, кого он в майский день 1939 года лично возил на расстрел в московский крематорий... И уничтожен был "Иванов под № 110" по известному шаблону, применявшемуся лишь к особо секретным узникам: их привозили в здание крематория, в подвальном помещении, прилегающем к жерлу огнедышащей печи, пристреливали и сразу же или почти сразу, что зависело уже от чисто технических причин, бросали в огонь".
Читав я цю відверту оповідь сина обер-убивці, поки не дочитався до історії про охорону кремлівських небожителів. І ось про що дізнаюсь: у товариша Леніна були двоє охоронців. Після замаху і поранення вождя охорону збільшили аж удвічі! Тобто тепер під командою Абрама Беленького було аж чотири ленінських охоронці. Коли Леніна не стало, В. Менжинський викинув геть Абрама Беленького і призначив львівського перукаря Паукера відповідальним за безпеку Сталіна та інших членів Політбюро. Оцей послужливий Фігаро допоміг організувати сталінську охорону в декілька тисяч сексотів. Це не враховуючи особливі військові підрозділи, які цілодобово знаходились поруч у повній боєготовності. Та найбільшою ознакою довіри Сталіна було те, що він зробив цього оперативника і блазня водночас своїм особистим перукарем. Хто забув чи не знає, то нагадаю: рудувата личина Коби була добре дзьобана віспою. І як би він не скородив себе безпечною бритвою, у заглибинах лишались щетинки. А це ще більше робило личину Вождя рябою... Гоління рябого Володаря було вершиною довіри, а початком стала пристрасть Коби до оселедців. Він їх наминав без міри. Та це були російські оселедці дешевого, грубого посолу. Паукер змикитив і почав замовляти для Кремля вишукані закордонні сорти. "Некоторые из них, так называемые "габельбиссен", немецкого посола, привели Сталина в восторг. Под эту закуску хорошо идет русская водка. Паукер и тут не ударил в грязь лицом, он сделался постоянным собутыльником вождя". Та не тільки тілесну поживу постачав кремлівський Фігаро своєму патронові.
Щоб бути точнішим, процитую Олександра Орлова, майора НКВД, який прослужив у органах 20 років: "В Москву приехал из Праги чехословацкий резидент НКВД Смирнов (Глинський). Выслушав служебний доклад, Слуцкий попросил его зайти к Паукеру, у которого имелось какое-то поручение, связанное с Чехословакией. Паукер предупредил Смирнова, что разговор должен остаться строго между ними. Он буквально ошарашил своего собеседника, вынув из сейфа и раскрыв перед ним альбом порнографических рисунков. Видя изумление Смирнова, Паукер сказал, что эти рисунки выполнены известным дореволюционным художником С. У русских эмигрантов, проживающих в Чехословакии, должны найтись другие рисунки подобного рода, выполненные тем же художником. Необходимо скупить по возможности все такие произведения С., но обязательно через посредника и таким образом, чтобы никто не смог догадаться, что они предназначаются для советского посольства. "Денег на это не жалейте", - добавил Паукер. Смирнов, выросший в семье ссыльных революционеров, вступивший в партию еще в царское время, был неприятно поражен тем, что Паукер позволяет себе обращаться к нему с таким заданием, и отказался его выполнять. Крайне возмущенный, он рассказал об этом эпизоде нескольким друзьям. Однако Слуцкий быстро погасил его негодование, предупредив еще раз, чтобы Смирнов держал язык за зубами: рисунки приобретаются для самого "хозяина"! В тот же день Смирнов был вызван к заместителю наркома внутренних дел Якову Агранову, который с нажимом повторил тот же совет. Значительно позднее старый приятель Ягоды Александр Шанин, чьим заместителем я был назначен в 1936 году, рассказал мне, что Паукер скупает для Сталина подобные произведения во многих странах Запада и Востока".
Ось таку історію розповів у своїх мемуарах чекіст-"невозвращенец" Орлов (Фельдбін). Тепер все складалося докупи: книга "Маркізи" з ілюстраціями Сомова і альбом порнографічних малюнків, виконаних "известным дореволюционным художником С.". Тепер не було сумніву: я помилявся! Не для Лаврентія була зелена сап'янова книжка. Для самого "хазяїна" старались лицарі Луб'янки.
Отак, врешті-решт, розгадалась еротична загадка, яку мені загадав Олександр Оврамович двадцять дев'ять років тому. Коли він розповідав мені про десант за книгою, вважай, минуло двадцять років від смерті "хазяїна". Та, проте, він не міг виказати "батька всіх дітей". Чому він не сказав мені? Але ж саму історію розповів! Для мене - це й досі загадка...
(Друкується зі скороченнями).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2003 > Тема ""Білі плями" історії"