Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
14 ЛИСТОПАДА ВИПОВНИЛОСЯ 95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА АНДРІЯ МАЛИШКА
Щоб добре знати поета, треба піти в його країну... Приблизно так висловив знаменитий Гете думку про те, що великі, народні поети своєю душею і думкою невідривно зв’язані з батьківщиною, рідним краєм, із землею, на якій співець народився і зріс.
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в багатодітній бідняцькій сім’ї. Щоб прогодувати одинадцятеро дітей, батько не лише займався шевцюванням, а й в особливо тяжкі роки ходив на заробітки в південні області України. Дитинство майбутнього поета було таким же, як у багатьох тисяч бідняцьких дітей у ті роки.
З перекинутою за спину полотняною торбою з книжками хлопчик бігав до сільської школи-семирічки. Після закінчення семирічки Андрій Малишко вступив до Київської медичної школи, але незабаром, відчуваючи потяг до літератури, до писання віршів, переходить на літературний факультет Київського інституту народної освіти, який і закінчив у 1932 році. Деякий час він працював учителем мови та літератури в місті Овручі, потім у газеті "Радянське село". У 1934 році його було призвано в армію, яка теж стала важливою життєвою школою.
Перші вірші А. Малишка з’явилися в газетах і журналах ще в 1930 році, а через кілька років вийшла невеличка збірочка "Дружба" трьох молодих авторів, де було вміщено і твори А. Малишка.
Ранні вірші А. Малишка (починаючи з 1936 року, поет друкував їх у збірках "Батьківщина", "Лірика", "Народження синів", "Березень", "Жайворонки" та інших) чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя. Основний мотив його лірики - радісне здивування перед багатством земної і людської краси. І поет немовби поспішає схопити, запам’ятати серцем, передати словом ту красу, нічого не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя. Мотив радості і молодого щастя так і б’є з переповненого серця поета. Прозорі, світлі картини, прості, співучі слова, щирі, непідроблені почуття - такі риси ранньої творчості А. Малишка.
Найдорожчі чуття, найсвятіші слова А. Малишко віддає рідній землі, Вітчизні, яка дала йому щастя вільно жити і працювати для народу:

Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало
Земле, зореносице моя!
...Ми знялися гордо і крилато,
Бачим світ і небо молоде,
Той, кого навчила ти літати,
З піднебесся зроду не впаде!
...Від чужої кулі, під заграви,
Може, десь поляжу у бою...
Та за ці врожаї й тихі трави,
За людей гартованої слави,
За Вітчизну - молодість мою.

В роки Великої Вітчизняної війни вірші А. Малишка переповнюються чуттями й переживаннями, яких не знала раніше його прозора, сонячна поезія. На перших порах - це почуття гострого болю за сплюндрований фашистами рідний край, за знівечену красу рідної землі, за смерть дітей і муки народні. Почуття болю поєднуються з праведним гнівом і ненавистю до лютого ворога, що вдерся в мирне життя народу, готовністю віддати всього себе до останньої краплі крові, щоб відстояти щастя Вітчизни. Творчість А. Малишка сповнюється глибоким драматизмом:

На дніпровській долині
 ромашка зів’яла побита,
Тополина скрипить.
 Догоряє мій батьківський дім.
І не хочу я вітром
лягати під кінські копита,
Соловейком співати
 на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать,
 рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів,
 бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку
 і горя важку половину
У розтерзане, горде,
 нескорене серце моє!

Довоєнний А. Малишко - це співець краси природи і доброго, щасливого людського серця. Тепер він сурмач великого походу проти фашистської навали:

Не мало ми воювали,
 стоптали чобіт рудих,
І якщо згадати мертвих, -
 то я зажурюсь по них.
І якщо живих згадати, -
 нехай заніміє плач,
Бо друзі ідуть полками,
 і я серед них сурмач!

З перших днів війни Андрій Малишко - на фронті: головним чином працює кореспондентом військових газет. Одна за другою виходять збірки його віршів: "До бою вставайте!" (1941), "Понад пожари" (1942), "Україно моя" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944). Багато віршів, статей, нарисів поет друкує в газетах і журналах.
Малюючи у віршах фронтові будні, щоденні подвиги воїнів, Малишко з любов’ю і захопленням відтворює живих людей, товаришів по зброї. Вершиною творчості про війну стала поема "Прометей". З’явилася вона друком уже після Перемоги, в 1946 році, однак своїм змістом і пафосом, суворим героїчним звучанням твір прямо примикає до лірики періоду війни.
1948 року вийшла друком поема "Це було на світанку", де поет знов повертається до теми людського безсмертя. На відміну від "Прометея", тут зображується мирна трудова діяльність народу. Серед книг, написаних у середині 50-х років, незвичайною розкованістю ліричного почуття і наснаженістю, живим матеріалом, взятим із життя, виділяється збірка Малишка "Що записано мною".
У 1961 році вийшла збірка "Полудень віку" - книга ліричних роздумів поета про свою сучасність - середину великого і грізного, суворого і радісного двадцятого століття. Середина віку двадцятого входить у свідомість і серце поета передусім як час видатних звершень і надій.

Середина двадцятого віку, іди
І постукай людині в незамкнену хату
Не зловісним пожаром,
не криком біди
І не клекотом бою у ніч розіп’яту.
Сонце краще горить -
 серединою дня,
Доспівають сади - серединою літа.

Творчість А. Малишка останніх років позначена типовими рисами і особливостями літературного періоду: глибоким усвідомлення гуманістичного змісту всенародної боротьби за збереження миру на землі, загостреним почуттям громадської відповідальності, новаторськими творчими знахідками. Нового ступеня творчої майстерності поет сягає в збірках "Прозорість" (1962), "Далекі орбіти" (1964), "Синій літопис" (1968).
А. Малишко у різні роки написав десятки пісень, які, покладені на музику П. Майбородою та іншими композиторами, широко відомими і улюбленими в народі. Згадаймо лише "Пісню про рушник", яка облетіла всю Україну і весь світ, "Білі каштани", "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі", "Пісню про вчительку"... Кожен рядок його творів пройнятий тією особливою мелодійністю, душевною ніжністю і задумливістю, які властиві народній ліриці, фольклорові.
Отже, народна пісня є також одним з найважливіших джерел, які живили творчість А. Малишка. "Я перейняв... пісень веселих, щоб нашу землю славить і любить", - писав він у одному з перших юнацьких віршів. Ще на світанку свого творчого шляху молодий поет мріяв:

І якщо пісня вийде в люди,
То пломінь серця не згашу, -
Впаду землі на теплі груди,
Нової сили попрошу.

Мрія поета здійснилася. Пісня його має дужі крила, високо піднялася вона над рідною землею, щоб радувати, зворушувати і веселити серця людей.
Помер Андрій Самойлович Малишко 17 лютого 1970 року.
Андрій Малишко - був художником великої ерудиції, різнобічних знань. Зокрема, він зробив великий внесок у збагачення національної культури як перекладач, особливо з російської, білоруської та інших мов. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР. За видатні заслуги в галузі літератури та участь у Великій Вітчизняній війні поет був нагороджений орденами і медалями. Книга Андрія Малишка "Далекі орбіти" відзначена Шевченківською премією.

Віктор ІВАНИСЕНКО.

ПОРТРЕТ ПРИ ЦВІТІ СОНЯХІВ
СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ МОГО УЛЮБЛЕНОГО ПОЕТА АНДРІЯ МАЛИШКА

Теплий прижмур очей,
на сорочці - розшита манишка,
Сонях сонячно цвітом
до ясного чола прихиливсь...
Роздивляюся фото поета
Андрія Малишка -
в Кончі-Заспі його так на згадку зняли нам колись.
Цей журнальний етюд
бережу ось уже кілька років:
Він - реліквія ж, певне,
найдорожча віднині моя.
Бо Поетові вірші - то юність
його кароока,
Його пісня дзвінка,
як пісні голосні солов’я.
Пам’ятаю дитинство своє повоєнне,
далеке, як небо.
Збірку віршів Малишка
з фронту дядько додому привіз.
"...Україно моя, мені в світі
нічого не треба,
Тільки б голос твій чути..."
читав я і плакав без сліз.
"Паровоз прогуде:
може, з фронту вертають солдати?.."
Мчали й ми за село
поміж спалених бомбами хат.
Із далеких фронтів
рідних наших батьків зустрічати,
Не чужих, а своїх
  з орденами вусатих солдат.
Та, на жаль, не усі з них
вертались додому, до хати,
"...Самольоти гудуть, бо на захід
фронти і фронти..."
Я читав і не міг
погляд свій від рядків відірвати:
Скільки ж болю у них,
скільки ж правди було й гіркоти.
Я про матір читав,
про Поетову Матір преславну.
Він складав їй,
рідненькій,
синівську подяку-хвалу.
І стояла вона, "посивіла стара Ярославна,
На дніпровськім
лужку,
на трипільському
древнім валу".
Виглядала синів,
як весняного цвіту
 калина,
Виглядала з доріг,
де у куряві сонце сіда.
І, здавалось, не мати -
стояла сама Україна,
Вся сплюндрована
вщент,
але вічножива й молода.
Як її він любив -
Україну свою, Батьківщину,
Що йому у житті
відвела сто шляхів, сто доріг.
Він за неї боротись ладен був
до кінця, до загину,
І в жорстоких боях
разом з іншими він переміг.
Повернувсь переможцем
на землю свою світанкову,
На зелені луги, в солов’їні гаї навесні.
Веселково заграло
Поетове трепетне слово,
Забриніли гучніш
Його вірші, балади й пісні.
Про любов і життя,
про Вітчизни широкі простори,
Про матусин рушник,
що в дорогу на щастя беруть...
Про сади над Дніпром
і про лагідні київські зорі,
І про те, як каштани
на Хрещатику в травні цвітуть.
Про старі явори
над прадавнім обухівським
 шляхом,
Про Довженкові мрії
і Рильського пісню палку...
Я читаю рядки,
серце б’ється стривоженим птахом -
Як мені перейти
цю Поезії диво-ріку?!
Як дістатись глибин її
світлих і трепетно чистих
І джерельну прозорість
до серця узять на віки?!
Як набратись снаги
в тих калин,
що цвітуть весен двісті,
Де стежин степових
вишивані лежать рушники.
...Теплий прижмур очей,
і сорочки розшита манишка,
Сонях сонячно цвітом
до ясного чола прихиливсь...
Перечитую вірші
поета Андрія Малишка -
З ними я назавжди
подруживсь, побратавсь, поріднивсь!
Данило КОНОНЕНКО.

"РІДНА МАТИ МОЯ,
ТИ НОЧЕЙ НЕ ДОСПАЛА..."
* * *
Згадайте, Максиме, як у Романівці добрі люди, не маючи на чому грати, на мідних трубах зіграли нам "Рушничка", і ви заплакали...

За романівським небом -
 сині причали,
За романівським полем -
гуси кричали.
Попід хати слалася м’ята чиста,
Та ще грала музика урочиста.
Серед темної ночі біля
Рильського хати
"Рушничка" нам на трубах
 почали вигравати;
І співали соняхи, й нічка запала:
- Рідна мати моя,
Ти ночей не доспала!
І летів біля матері голуб сивий,
І сидів Максим Рильський,
як завжди, - красивий...
1964 р.

СТЕЖИНА

Чому, сказати й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обійма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обійма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
1970 р.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене
на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене
на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя,
на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю,
 наче долю,
В тихім шелесті трав,
в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе
все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука,
і вірна любов.
І на тім рушничкові
оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука,
й твоя материнська любов.
1959 р.

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
За річкою за голубою
Дві чайки у хмару зліта,
В краю придніпровськім
Ми стрілись з тобою,
Веселко моя золота.
Над полем зарошені віти
Зелене верхів’я звело.
У парі з тобою ми будем любити
Усе, що на душу лягло.
І стеляться обрії милі,
І вечір в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
1959 р.

ВЧИТЕЛЬКА

Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають віти,
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?
На столі лежать зошитки малі,
І роботи час проганяє втому,
І летять-летять в небі журавлі,
І дзвенить дзвінок
Хлопчику малому.
Скільки підросло й полетіло нас
В молодій весні, в колосистім полі,
А у тебе знов та ж доріжка в клас,
Той же явір наш
Під вікном у школі.
Двох синів твоїх узяли фронти,
Бо на рідний край впала чорна злива,
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в тяжкий мороз
Непожата нива.
Знов щебече юнь і цвіте трава,
Пізнаю тебе в постаті несхилій.
Вчителько моя, зоре світова,
Раднице моя
На Вкраїні милій!
1960 р.

БУСЕЛ

Він прилітає з далекого краю,
Не спочиваючи, лине, лине,
Здається, на світі миліш немає,
Чим наше подвір’я, стара яворина.
Стоїть вона здавна, листом багата.
Бува зашумить, а бува, не шелесне.
І от він шукає її, і хату,
І те, що прожито, як сон чудесний.
Спочине звечора в темному лузі,
Де в синій заводі чайка кигиче,
А потім купається собі в галуззі,
Гніздо лаштує, буслиху кличе.
Давно спарувались, як птиці гоже,
Пір’я назносять, кладуть між віток,
І хлопці вже чули
(чи брешуть, може),
Як розмовляли вони про діток.
Таким його знаю. Люблю недаром
За крила міцні чи за бистре око
(Вбиває гадюку одним ударом,
А потім в небі кружляє високо).
Чи, може, за те, що у час негожий
Летить у гніздо, забуваючи втому?
Не смійтесь, я теж на бусела схожий
Такою ж любов’ю до отчого дому.
1940 р.

ГАРМОНІСТ

Бував я гармоністом
на весіллях великих,
Гримів ладами високо
в долинному краю.
А небо виливало дощів
зелений келих,
Щоб остудити голову
збентежену мою.
І знову на околиці пала
шипшина дика,
Дівчата позіходяться
із чотирьох доріг.
- І де це заподівся малий
отой музика,
Лади попересохли чи, може,
занеміг?
Затанцювать метелицю,
а чи гордисту горлицю,
А він забув чи виїхав,
чистісінька біда!
І мила, не танцюючи,
до милого пригорнеться
І на другій хвилині про мене
не згада.
А я зберу гармоній п’ятсот,
якщо не мало,
Пройду усі околиці і росяні сади,
Щоб гармоністи юні весільну
знов заграли,
Мою зелену молодість,
поклавши на лади!
1940 р.

* * *
Не скажу я, що у мене книжність
В окулярах ходить за пером,
Слово ласка - переводжу в ніжність,
Ніжність називаю лиш добром;
Найскупіші та малі привіти,
Як подію, часто бережу,
Посмішці людській встеляю віти
Так, як дуб на осені межу.
І легку, не зраджену розлуку,
Між її буденних, тихих справ,
Віддаю на невідому муку,
Де б хто інший слово не сказав.
І душа чутливо-невтишима
В тишині вчуває бур мотив...
Хлопчику з монгольськими очима,
Десь ти, мабуть, серце натрудив.
1961 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2007 > Тема "Душі криниця"