Версiя для друку Обговорити в форумi

Життя прожити - не поле перейти... А якщо це життя - історія людини, роду, цілого народу, країни, історія бурхливого, тяжкого і цікавого водночас століття, історія століття з найбільшою кількістю воєн за час існування людства. Тоді це як? Чи можна осягнути межі такого поля? Чи можна сприйняти з розумінням "плоди", які воно дало? Чи можна знайти саме ті слова подяки за те безцінне і прекрасне, що було збережено? І чи не будуть усі ці слова виглядати пафосно на фоні історії цієї однієї людини? Адже вона, не зважаючи ні на що, зберегла у своєму серці і душі віру у добро, у світле призначення людини на Землі, у те, що людина має приносити користь суспільству, бути творцем, а не лише банальним інертним користувачем.
 Можливо, деякі фрази аж занадто нагадують популістські гасла радянської доби. А можливо, ми просто не хочемо зрозуміти, що комусь вигідно, аби у нашому суспільстві витворювалися цінності, які не притаманні нам з вами, щоб ми запозичували ті ідеали, віра у які може привести до порожніх очей
дітлахів. Вони не мріятимуть стати космонавтами, не знатимуть, хто такий Івасик-Телесик, і будуть готові споживати все те, що не вимагає зайвої витрати енергії - як фізичної, так і духовної.
 Але, дякувати Богу, що є люди, які як індикатори суспільства, його лакмусові папірці. Вони здатні вказати, що щось не так, що треба схаменутися. Щоправда, такі люди не з’являються з нічого. Вони свідомі свого коріння, а їхні історії варті уваги. Так і історія Бориса Трохимовича Гнатюка, який нещодавно відсвяткував своє сімдесятиліття. Історія його родини - це історія, що гідна пера Марії Матіос. У епосі його роду поєдналися в одне ціле долі солдатів російської царської армії, вояків України доби Центральної Ради, героїв Радянської армії, події Громадянської війни, Першої світової, Голодомору, Великої Вітчизняної, колективізації, освоєння цілинних земель, перебудови і наше сьогодення. Оце так життя, оце так поле!
 Давайте пройдемося стежками цього поля-життя разом з Борисом Трохимовичем. Він торував їх не один рік і охоче погодився стати нашим поводирем у минуле. У ньому, можливо, ми разом з вами знайдемо відповіді на питання сьогодення і цінні дороговкази на майбутнє...
 Борис Гнатюк так розпочав свою розповідь: "Народився я у Київській області, у селі Кур’янці Погребищенського району. До речі, сьогодні Погребищенський район належить Вінницькій області. Тоді, у далекому 1937-му, це була Київщина. І там я вже не був 60 років, відколи ми з родиною перебралися у село Сніжна. Сталося це 1947 року, щоб ми, малі, мали змогу вчитися далі, адже у нашому селі була лише трирічна школа, а у Сніжній - семирічка". Дивно виходить, зараз, коли у нас є можливість вчитися, ми нерідко нехтуємо нею. Звичайно не всі, але ж... А у ті тяжкі і страшні роки, коли війна збирала свою криваву данину, усі намагалися не втратити своєї людської подоби. Вони вміли і хотіли бути героями у цій країні. Навіть дітлахи намагалися робити свої маленькі подвиги.
 Борис Трохимович веде далі: "Але не з цього хочу почати свою розповідь. Мене просили, аби я розказав, коли буде нагода, про свого діда. Про те, як він пішов із життя. Мій дід по материній лінії Зіновій Миколайович Панченко (1880 - 1933) був заможним селянином. Він помер під час Голодомору.
І бабці я не застав. Її не стало 1919 року. То була доба Центральної Ради. Тоді в Україні президентом був Грушевський. Наша держава дихала вільно і незалежно. Але на неї напала Росія. Центральна Рада була змушена якось протидіяти. Мого дядька Микиту, маминого брата, забрали боронити Україну. Сталося це якраз на Пресвяту Покрову, уже й сніг лежав... Те, що я розповідаю, свята правда. Мені її мама передала. Так от, приїхав до діда військовий старшина з церковним старостою і кажуть: "Зіновій, віддавай сина в армію", а дід відповідає, що у нього нема таких синів. Церковний староста бере книгу, у якій реєстрували всіх народжених у селі, і каже, що є один син Микита. Дядько 1900 року народження. Наказують дідові, аби на завтра приготував синові коня, всю амуніцію, продовольства на три дні і теплий одяг. Збір призначили у сусідньому селі. За два тижні до діда з бабцею приїхав товариш Микити і розповів про страшний бій, про те, що майже усіх молодих рекрутів побили. Та це й зрозуміло, адже вони були ненавчені, а російські війська мали досвід і чисельну перевагу. Та і як можна була воювати шаблею супроти кулеметів? Дід поїхав на поле бою. Туди, де їх, юнаків, перемололи жорна війни. Хлопці навіть форми не встигли приміряти... Так не стало мого дядька, а за ним і бабці Катерини. Вона не витримала нервового потрясіння. З життя пішла за два тижні після похорону сина. Правда, його поховали біля церкви. Там лише двоє священиків лежало. І його 19-річного поклали.
 Згодом дід Зіновій одружився вдруге. І до тих п’яти дітей ще двійко народилося від другого шлюбу.
 Потім почалися роки колективізації. У діда забрали все - 5 гектарів землі, троє коней, дві корови, два вози. Хотіли куркулем записати, але побачили, що багато дітей. Та й дід ніколи нікого не наймав для обробки землі і догляду за господарством. Усьому родина сама давала раду. Тоді роки були тяжкі, людей часто на Соловки висилали. З нашого села багатьох туди запроторили. Діда це оминуло, а от Голодомор... 1933 року він помер.
 У ті роки по селах безчинствували так звані комуністи та їхні посіпаки. Їх називали виконавцями. Мама казала, що вони робили все, що заманеться. Навіть криниці забивали, щоб селяни води звідти не могли взяти. Робилося все для того, аби знищити якомога більше людей. Мого діда спіткала голодна смерть.
 Правда, труну він завбачливо приготував собі раніше, ще до колективізації. Коли його не стало, то заледве набралося наших родичів, щоб покласти його у землю. Яму викопали спільними зусиллями. Голодні, пухлі, але викопали. Коли почали діда у землю опускати, то приїхав виконавець на коні, і почав стріляти з пістолета вгору. Родичі стали. Ніхто не знає, що робити. А той під’їхав, почав лаятися, щоб не засипали діда землею. Затим під’їхала підвода, а на ній тіла двох дівчаток, 16 і 17 років. Їх вилами кинули дідові на труну. І тільки після цього дозволили засипати могилу...
 А тепер кажуть, що Голодомору не було? Той самий Симоненко виступає по телебаченню і каже, що був нібито неврожай. Та який там неврожай? Мама згадувала, що 1933 рік навпаки видався дуже врожайним, достатньо дощів було. А от зерна людям не давали. Хто в колгоспі працював, мав баланду: на добу один літр. Так і жили. Зате сталінське гасло "майоріло": "Хто працює, той їсть!". А хто не працював? Старі, малі в першу чергу помирали. Дякувати Богу, мої рідні, крім діда, вижили".
 І от ніби все пережили, витримали. Та біда не приходить одна. Почалася Велика Вітчизняна війна. Дядьки Бориса Трохимовича, усі як один, пішли на захист Батьківщини. Один поклав голову під Києвом, інший під Сталінградом, ще один сім років служив у Радянській армії. Почав свою службу на японській війні, пройшов фінську, а Велику Вітчизняну "поталанило" йому закінчити на Далекому Сході, з тими ж таки японцями-самураями. Він і попросив Бориса Трохимовича зберегти історію родини. Та і як можна було відмовити. Адже це історія нашої країни. І не така вже й далека. Щоправда, ми не завжди до кінця усвідомлюємо безцінність подарунку, який нам зробили ці люди.
 Та у житті буває все. Так, наприклад, дід Бориса Трохимовича по батьковій лінії Гнатюків був фельдфебелем від кавалерії. "Зараз це як
старшина роти, - розповідає Борис Трохимович. - Тоді у роті мінімум 100 кіннотників було. Дід брав участь у Брусиловському прориві. Він саме служив у 1915 - 1916 роках. Німці спочатку нам давали прикурити, а потім Брусилов зібрав війська і погнав ворога у бік Карпат. За ці бої мій дід отримав Георгіївського хреста". Але і цей період в історії нашої країни минув. А славного вояка, який захищав, здавалося б, свою землю, охрестили "царським служакою". Дійсно, у житті бувають найнеймовірніші повороти.
 Не менш цікава і доля батька нашого співрозмовника. Він у свої 19 років (1924 - 1926) уже вчителював. Викладав українську мову і математику, а ще був завідувачем школи. У роки війни пішов на фронт, нагороджений двома бойовими орденами - Червоної Зірки і Вітчизняної війни, а ще 12 медалями, у тому числі й медаллю за перемогу над Німеччиною. А так все життя Трохим Гнатюк пропрацював агрономом.
 А з 50-х років ХХ століття починається уже власна історія Бориса Трохимовича, яка є частиною історій родин його батька та матері. Тоді, 1954 року, сім’я переїздить в Крим. Саме тут Борис Трохимович починає свою трудову діяльність. Його доля склалася так, що у 17 років уже став на власні ноги. Усього у цьому житті Борис Трохимович досягнув своєю працею. Загального трудового стажу він має 52 роки, з них офіційного 50. А це ж не жарт, а півстоліття щоденної клопіткої праці. Вона, незважаючи ні на що, приносила задоволення нашому герою. У його біографії і робота у тракторній бригаді, і освоєння цілинних земель Північного Казахстану, куди поїхав одразу після армії, і педагогічна практика. Добре пам’ятає Борис Трохимович і трудові гасла того періоду: "Живеш на цілині, знай техніку!" По три професії, а то й більше, мали тоді юнаки. "За покликом серця ми діяли. Були патріотами. Все віддавали
Батьківщині!" - згадує Борис Трохимович.
 І ні за чим він не шкодує. З радістю і світлим смутком у голосі розповідає про свою роботу у школі. А це ж 34 роки життя! З липня 1971 по 2005 рік вчителював він в Укромненській середній школі. Був викладачем виробничого навчання. Певно, батькові гени далися взнаки. І не одне покоління виховала ця мудра людина, не одній дитині дала путівку у життя.
 Вчив Борис Трохимович дітей трудитися. Хлопчаки у нього справно водили трактори, сіяли, орали. А на змаганнях отримували лише призові місця. Зумів вчитель виховати у дітях любов до праці. Це багатьом потім допомогло у житті. Серед вихованців нашого героя і генерали, і політики, і вчителі, і просто гарні люди. З деякими із своїх учнів поталанило Борису Трохимовичу навіть бути колегами по роботі у школі. А який сад виплекав наш герой разом зі своїми вихованцями - краса та й годі!
 А зараз тяжко спостерігати йому за тим, що відбувається у країні. Все бачить його око. Нічого не залишається поза увагою вчителя. Ні те, що дисципліни немає в учнів, ні те, що хворобливими ростуть дітлахи, ні те, що не вчать їх трудитися, як це було раніше. А їм, може, й цікаво, і корисно було б освоїти в школі техніку, знати ази агрономії? Болить йому серце за молодь, за її майбутнє... Особливо гірко стає Борису Трохимовичу тоді, коли, йдучи подвір’ям рідної школи, зустрічає учнів, а ті просять його повернутися до них, просять навчити...
 І що може він зробити? Тільки те, що робить: служить прикладом того, як можна, багато переживши, втративши якісь одні ідеали, не зламатися, жити далі, вчити дітей, бути їхнім наставником і хоча б розповідати - як було колись і тяжко вчитися, і жити, але люди жили і творили великі справи... Розповідати, як переживши багато скорботних хвилин, не озлобитися, а зберегти посмішку у серці й на обличчі. Розповідати... І, звичайно ж, подавати приклад. Борис Трохимович і тепер не любить байдикувати. Може працювати по 18-20 годин на добу у свої 70. Працюючи на землі, спілкується з рослинами, співає їм пісень, і не соромиться у цьому зізнатися. Каже, що тішиться життям. І це після усього, що було. Після 20 років у комуністичній партії, після холодних і довгих зим Казахстану, куди поїхав за власним бажанням, після віри у ті ідеали, які були зраджені іншими, але не ним. У 1990 році Борис Трохимович вийшов з компартії, тепер безпартійний. Згадуючи період перебудови, каже, що люди тоді зрозуміли - справжнім патріотам не по дорозі з тими, хто зрадив, з "комутантами", як влучно їх назвав Борис Олійник.
 А ми? Вставши на шлях боротьби, часто здаємося. Живемо за принципом - "моя хата скраю". Так легше, так не треба долати перепони, як це колись робили такі люди, як Борис Трохимович. Вони боролися за свої ідеали, жили правильно, з чистими помислами і відчуттями, без тіні ненависті. Нехай їх потім і зрадили, а вони не здаються.
 Гляньте навкруги, навіть зараз поряд з вами - бабця чи дідусь. Запитайте, як було колись? Повірте, вони знають життя, як і Борис Трохимович. А їхні очі одразу засвітяться добром, вони вкотре, розповідаючи історію свого життя, нагадають вам прописні істини: треба працювати, бути щирим, справжнім, бути патріотом своєї землі. Вони їх дотримувалися і вірили в них, нехай би вони називалися Божими заповідями чи "кодексом будівника комунізму". Для більшості з нас це просто слова. "Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос - більш нічого, а серце б`ється, ожива, як їх почує". Воно оживає, бо відчуває істинну суть цих слів. Давайте прислухатися до таких людей! Їм є що мудре сказати нам! І це не від бажання повчати, а від намагання вберегти нас усіх від помилок, які, можливо, ми ще не встигли накоїти...
 Отак одна історія однієї родини може змусити задуматися про усе життя. Життя прожити - не поле перейти...
 Катерина КРИВОРУЧЕНКО.

 P. S. Тими дипломами та грамотами "за ударний труд", які отримав за своє життя Борис Трохимович Гнатюк, можна, за його словами, "всю хату обклеїти"!
Але хіба ж ради них жив і мозолив свої роботящі умілі руки наш герой і мільйони інших, схожих на нього, наших земляків? Сподіваємося, що ця публікація дала хоч часткову відповідь на це запитання...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема "Українці мої..."