Версiя для друку Обговорити в форумi

 Новини є добрі й погані. Як годиться, почнемо з добрих. Кримський академічний український музичний театр 12 жовтня відкриває свій 53-й сезон. В театрі з’явився головний режисер, ним став Борис Мартинов, який уже декілька років підряд працював рядовим режисером в цьому ж театрі, але так і не поставив жодного справді українського спектаклю. З підвищенням Вас, пане Борисе! Гарного Вам ужинку на українській творчій ниві! А колишній директор театру Володимир Загурський почав називатися тепер, судячи з театральних афіш, керівником театру. Та все одно, з новою посадою Вас, пане Володимире!
І зоряних Вам світанків у «новому» кріслі!
 Беремо до рук репертуар українського театру на жовтень 2007 року і читаємо: «Открытие театрального сезона», а чому б не «відкриття»..? Все ж таки театр український! Та головне ж - не форма, а зміст... Прем’єра «Бахчисарайський фонтан», балет. Балет – це прекрасно! Балет – це, по суті, уже невід’ємна складова сучасного українського театру. Прем’єра «Жемчужины классической музыки». Музика – це універсальна мова людства. Опера – це чудово! Якби ж тільки вона звучала українською мовою... Далі – старі класична російськомовна оперета Ф. Легара «Весела вдова», російськомовна музична комедія «Донна Люція». Нарешті, прем’єра – «Вечір балету»: фрагменти класичних балетів. Далі знову старі російськомовні комедія «Нелегалка» та поліфонія сну «Портрет Еліса». Ну а для дітей в репертуарі на місяць аж одна та й та російськомовна музична казка «Айболить»! Де в цьому репертуарі хоча б натяк на український театр? Питання залишається відкритим.
 Тепер давайте подивимося, чи виконує театр свою місію, своє пряме призначення через призму означень у його ж назві: кримський – безперечно; академічний – з претензією; український – однозначно ні; музичний - ??? (згадаймо, у минулому сезоні «Пера Гюнта» і «Дона Кіхота» без «живої» (!) музики). От і маємо те, що маємо. Щоправда, можна до репертуару на листопад внести старі україномовні постановки або ж нашвидкуруч створити нові. Та чи стане від цього театр українським за духом?
 Формально - так, бо вони поставлені українською мовою, за українськими авторами, а за суттю своєю можуть бути глибоко антиукраїнськими. За прикладом далеко ходити не треба. Згадаймо прем’єру минулого сезону «Брехню». Давайте тепер поглянемо на цю постановку під кутом режисерських ідей через призму донесення надзавдання вистави до глядача. Театр показав надривно психологічну побутову мелодраму за п’єсою В. Винниченка про зраду, брехню і розплату. Постановник у своєму надзавданні надумано опустився, опускаючи тим самим і самого В. Винниченка, до «осягнення складних життєвих проблем, коло яких визначається опозицією (?!) понять правди-брехні». Хоча зрада і всі життєві перипетії – це лише сюжет, на тлі якого майстер інтелектуальної драми ставить глибокофілософські загальнолюдські одвічні питання про любов до ближнього, про добро і зло, про правду і брехню і ту тонку грань, на якій вони переходять з одного в друге. Адже коли брехня говориться з добром, вона надихає, окриляє, зцілює, і, зрештою, перетворюється на правду, а коли правда береться злом як древко, на яке накручуються несправедливі звинувачення, неправдиві домисли, витончене знущання, то вона перетворюється на страшну брехню і вбиває. А відрізнити перше від другого може тільки щира, правдива душа, яка живе у злагоді зі своєю совістю. П’єса «Брехня» - це філософський твір, насичений науковою думкою свого часу, пошуком сенсу життя, втіленого у діянні. Спираючись на європейський християнський історизм через традиції теософії, Винниченко показав закономірні протиріччя між хибною ідеєю власної пожертви заради наукового прориву для блага всього людства і реальним втіленням цієї ідеї: коли реалізоване в дійсність творіння судить свого творця, не дає йому жити. Цю думку знаходимо у багатьох класиків світової літератури, в діапазоні від трагедії «Фауст» Й. В. Гете до більшості творів М. Булгакова. Ці протиріччя яскраво показані і в «Брехні». Адже Наталія Павлівна теж прагне дати генія людству, виходить заміж за хворого, нерішучого, некрасивого, але розумного чоловіка: лікує його, надривною працею утримує його, його родичів, його наукові дослідження, його винахід, надихає його, окриляє, підносить, і таки дає людству генія! А як «віддячує» за все їй нею створений геній? Він надзвичайно жорстоко судить її. На запитання, чи пробачив би він їй зраду, Андрій Карпович холоднокровно і цинічно просто вбиває її словами, мовляв, твою смерть пережив би, а зраду – ні. А вона його про смерть і не питала..
 Шкода, що високоінтелектуальний драматичний твір В. Винниченка «Брехня», перетворений у виставі режисерським надзавданням, за словами самого ж постановника, на «драму з претензією на інтелект». Але тут нічого не вдієш, як сказав мудрець, кожен копає криницю на свій зріст.
 Сценографія ні новаторством, ні образним виділенням надзавдання не вирізняється, музичне оформлення теж особливим увиразненням надзавдання не переймається, колір, світло і весь розмаїтий арсенал сучасних режисерських засобів ігнорується, натомість нещадно експлуатується психосоматичність нервової системи акторів. Саме через надзавдання отак можна створити за В. Винниченком антивинниченківський спектакль, а гордість української драматургії подати так, що глядач, який не читав Винниченка, побачивши виставу з такими режисерськими акцентами, здивується, чим же пишаються українці? Отак можна створити українську виставу за формою і антиукраїнську за суттю. Це щодо неукраїнськості українського театру.
 Пам’ятаю, років 16 тому кримчанам почали нав’язувати думку, мовляв, український театр тут непотрібний: є чудовий російський драматичний театр, українську мову ніхто не розуміє, а от музичного театру у Криму нема, бажано б створити... І почали змінювати назву, крутити нею, як циган сонцем, висмикуючи паралельно з театру художнього керівника, провідних драматичних акторів, головного режисера, сіючи розбрат у творчому колективі, збільшуючи потихеньку кількість вокалістів, солістів балету, почалося тихе дрейфування під стягом музичного з українського у лоно російського театру. Правдами і неправдами, а таки вирвали з театру українську душу, та іншої ще не вселили. Отака кримська театральна реінкарнація. В муках новонароджене «дитя» мертве, воно не природно запліднене національною традицією, а штучно створене. А хто править політичний бал у Криму, той і музику замовляє...
 Сьогодення оголює кричущі проблеми театру загальнонаціонального взагалі і кримського зокрема.
 Почнемо із загальнонаціональної. Природно, що український театр не може розвиватися ізольовано від світового театрального процесу. І кожна нація, яка поважає себе, вважає справою честі - ставити шедеври світової драматургії у своїх театрах рідною їй мовою! Прикро, але за 16 років незалежності жоден з Кабмінів України так і не спромігся знайти кошти, час, бажання і волю, щоб створити висококваліфіковану групу перекладачів, лібреттистів і подарувати українським театрам всесвітньовідомі драматичні, оперні, опереткові шедеври рідною мовою, а світові – національні.
 Тепер повернемося до кримської наболілої проблеми українського театру. Вже більше 16 років театр не має справжнього художнього керівника, саме художнього! Бо тільки він, володіючи сукупним багажем глибоких знань не тільки з української мови, музики, вокального та хореографічного мистецтв, театрознавства, режисури, сценографії та інших складових театрального мистецтва, а й з культурознавства, народознавства, філософії, психології, теології, мистецтвознавства тощо, відчуваючи подих часу, сплеск нових тенденцій, маючи своє, а не загальноусталене, бачення одвічних проблем, свою послідовну чітку і тверду позицію щодо розвитку національного мистецтва, має право формувати репертуарну політику театру, визначати її надзавдання. «Патологоанатомом» усіх режисерських ідей повинен бути саме художній керівник театру. Він же має й аналізувати, як спрацьовують режисерські засоби на надзавдання, наскільки воно яскраве, актуальне, довершене, чи донесене воно до глядача. Без художнього керівника - театр, як вершник без голови... Потрібна ясна, розумна голова, щира українська душа з іскрою Божою, потрібна «свіжа» творча кров. Незаперечне математичне правило: від перестановки доданків сума не змінюється...
 Ольга БІЛЯЧЕНКО.

 Р. S. Поки верстався матеріал, в Кримському академічному українському музичному театрі відбулася прес-конференція з нагоди відкриття 53-го театрального сезону. Мажорні рапорти породжують мінорні думки. Гроші, звання, нагороди, овації - все є, а справжнього українського театру у Криму нема. Чільники автономії
В. Плакіда і А. Гриценко виділили гроші на купівлю автотранспорту – півмільйона, кошти на розробку проектно-кошторисної документації на реконструкцію театру. «Мине рік-три - і щось має змінитися», - пообіцяв директор театру В. Загурський. Саме оте «щось» і непокоїть, зважаючи на останні тенденції. В роботі та в репертуарному портфелі є українські твори - це і комедія А. Крима «Євангеліє від Івана», і водевіль Олени Пчілки «Суджена – неогуджена», і п’єса Івана Кочерги «Фея гіркого мигдалю», навіть оперета І. Кальмана «Голландочка» українською мовою в перекладі режисера С. Сміяна.
 Учасників прес-конференції запросили подивитися здачу балету «Бахчисарайський фонтан», але це – вже інша серйозна розмова.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема "Душі криниця"