Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ОПОВІДАННЯ

Очеретяною хворостиною завертала курчаток. Жовто-руді грудочки перекочувалися по споришу, залазили квочці під розчепірені крила, виглядали звідти, вибігали й ховалися знову, сірий кіт причаївся на порожній собачій буді, біля якої на землі звивався іржавий ланцюг, кіт вигинав спину, вібрував усім тілом, переступав лапами в білих панчохах, а вона сварилася на нього хворостиною.
- То він тільки грається. Курчаток полює щось інше, мо’, ласка, мо’, криса, од’їдає тільки голову, вже двоє пропало.
- Це все ваше хазяйство?
- Все. Квочка з курчатами та три курки. Корови вже не впораю, свині треба багато пашні... А де її взять?
Було видно й так, що немає ні свині, ні корови. Стояв великий, на троє дверей, із товстих плах хлів, критий залізом, яке поржавіло, і двері, колись міцні, оббиті металевими шпугами, поперекошувалися, у верхні щілини пірнали ластівки й вилітали зі щебетом, і шугали високо вгору, літали попід самими хмарами, звідси ледве видимі.
І хата теж велика, стара, розсадиста, з облупленими віконницями.
- Спочатку ми з Митром поставили таке щось, наче курінь, далі одщіпну хату, без сіней, а цю вже після війни. Колгосп допомагав. Бо ж при Зірці...
І в такій хаті... Марфа - Героїня. Дали за кок-сагиз.
- ...Проклята культура, сагиз. Спробуй руками визбирати той пух, те насіння. А коріння!.. Лопатою... і на купу... Воно тоді тягнеться, як резина. Ну, я не тільки на кок-сагизі.... На всякій роботі. На лобогрійці, з косою, на скиртуванні. На кок-сагизі щодня у п’ять уже на полі. Дівчата поприходять пізніше.
Мішки п’ятипудові піряла у безтарку. Коні мене слухалися. Ота безтарка... Якось смикнули коні, я впала з мішком і вона переїхала. Може, од того оце тепер ноги одбирає. За ворота тільки вийду, не далі. А була ж...
Вона приплющила очі, і бачився їй лан, і вона косою валить жито на стіну, і коса в її руках ходить, неначе іграшка: шерх, шерх, шерх. Докошує до дороги, піднімає з трави барильце й п’є спрагло, й чує, як кринична вода наливає її молодою силою.
- Так хотілося Зірки?
- Та ні... Заробити. На трудодні зерно давали. А то ще й премії - ситцю на кохту або панталони. Я й на колодки не ходила, все в роботі і в роботі, і до сільбуду також. Хіба на жовтневі або на конституцію, Семен, голова, загадував, у президію садовили.
Не знала вона гулів, а всієї любові - з тим же таки Семеном, під скиртою, коли опівночі зіпсувалася молотарка. А тоді Семен видав її за Дмитра, бригадира, вдівця. Був плохий, до всього байдужий, і на роботу, й на збори, і в контору на правління ходив у валянках з чунями, у кухвайці, підперезаній брезентовим поясом. І в партизанах також у тій самій одежі.
- А та хата, довоєнна?
У неї в очах сухі втомлені тіні.
- Спалили поліцаї. Виказав хтось, що Митро приходив з лісу. І взяли мене. Допитували за нього і партизанів. Били дуже. Повісили, та зразу й опустили, я вже без тями була. І знов істязали. Я не видержала і сказала, що у середу Митро прийде під осокори за левадою. Я його там ждатиму. І повели вони мене туди уночі в середу, і засіли. А Митро не прийшов. Чи побачив їх, чи щось йому завадило прийти. Хотіли мене під осокорами розстріляти, вже й прицілилися, а тоді передумали, знов повели до поліції. А наступної ночі партизани прийшли до начальника поліції і сказали йому - якщо мене розстріляють, то уб’ють і його, і жінку його, і дітей, і всіх родичів. І коли двоє поліцаїв везли мене у район, Рудий, начальник поліції, послав інших трьох, з хутора, й ті одбили мене, і я втекла в ліс. А хату таки спалили... Мліють оце мені руки і ноги, давайте сядемо отуто на лавочці біля воріт... Іноді почую в собі силу до роботи, таку, як за молодості, аж скинеться все в мені, але то тільки так, здається...
Оце якось приснилося: закидаю безтарку з зерном за задок... Я й закидала колись.
І по трапу нагору мішки носила, й такі, прості, і німецькі - лантухи, з орлами. Було. Ще коли б... А то ж пенсія - колгоспна, тридцять п’ять. Вже он дроти зі стовпів за селом познімали. Чи власть наказала, чи вкрав хтось - все одно не світять. І Зірку я продала... За двадцять, отих американських. Внадилися з города: продай і продай. А то самі заберемо. Я й продала. Нащо вона мені. Правда, Колька, мій менший, він у городі на цегельні робить - старший на заводі, який ниньки стоїть, а цей на цегельні, - лаявся: нащо продала, у ній жисть твоя вся. А вже тої жисті...
По вулиці пройшли дві літні жінки з кошиками, з яких виглядали банки. Несли здавати молоко. Одна привіталася покивом голови, друга одвернулася.
- Вони що, у розмирі з вами?
- Завидують. І всі у селі завидують. Дехто й кляне. Год тому по якомусь указу мені пенсію дали сто гривнів, одній на все село... Ото і завидують. А чому тут завидувать? Коб хоч літ на п’ять раніше. А тепер... - і махнула палицею. - А киш, куди ти їх ведеш. Там просо чуже. Додому киш... Пішло на хух моє здоровля, і жисть моя. На кого увесь вік гарувала й сама не знаю. А люди завидують. Сусідка перестала до хати заходити...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2007 > Тема "Душі криниця"