Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС

ПРО щорічний книжковий форум, що відбувається у Львові, можна писати довго. Навіть декілька томів - і це без "води", а лише саму суть. Тому для мене розписати до найменших подробиць "Форум-2007" - річ майже непідйомна. Зазначу лише одну деталь: приїздив і відвідав Форум видавців сам Президент. Звичайно, як водиться, всі входи і виходи відразу перекрили, і поспілкуватися із Віктором Ющенком могли тільки ті щасливчики, які на цей момент були в Палаці мистецтв. Багатотисячний натовп чекав години чотири, аби побачити Віктора Андрійовича.
Говорили про нього різне, але загальне враження таке: чекали Свого. Може, колись так ставилися до Симона Петлюри чи до Богдана Хмельницького. Можна лише здогадуватись, бо хто пам’ятає ті часи?
Оцим, мабуть, і вичерпається моя цьогорічна інформація про Форум. Загальна інформація, описова... Але ж Форум - це ще й гігантська інтелігентська тусовка! Може, й найбільша в Україні. За одне тільки це можна денно і нощно (цілий рік від вересня до вересня!) дякувати Олександрі Коваль - президенту Форуму. І молитися за її здоров’я. Бо можливості тут відкриваються величезні. Справжній Клондайк української думки!
Я опишу тільки декілька зустрічей, а читач собі нехай домислить решту. Це ж тисячі контактів! А люди на Форум приходять не найдурніші... Отже, читачам "Кримської світлиці" пропонується перше інтерв’ю із серії "Зустрічі на Форумі". Саме під такою назвою, думаю, їх варто подати. Перший мій співбесідник - відомий харківський письменник Сергій Жадан.
- Пане Сергію, саме зараз читаю вашу книгу "Анархія в Україні". Чимось манить вас Гуляйполе... І махновщину ви розглядаєте як щось питомо українське. Не всі тут, у Львові, Нестора Махна сприймають добре. Адже з Петлюрою воював, Григор’єва знищив, а порівнювати його степову запорізьку вольницю із залізною ОУНівською дисципліною (яка випливала з "Декалогу" і донцовщини) - взагалі ніяких підстав. Різні стихії...
Недаремно ж кримський історик Ігор Лосєв у своїй статті "Де тече геополітичний Збруч?" ділить Україну на чотири частини: "Бандерівську" (все, що на Захід від Збруча), "Петлюрівську" (Поділля, Полісся, Центр з Полтавщиною і Кіровоградщиною включно), "Махновську" - Запоріжжя, Дніпропетровщина, Херсонщина, Одеська і Миколаївська області. І, нарешті, "Радянська", або, як пише автор, "совєтська" Україна... Це Харківська, Донецька, Луганська області і Автономна Республіка Крим.
Тож, як бачимо, "махновська Україна" - це далеко не найгірший варіант. Ви відчули це інтуїтивно?
- Я відчував, що Запоріжжя - це також Україна. Тільки тут є свої особливості. Звичайно, це не Галичина, не Поділля, не Черкащина... Ідея махновщини для них є більш "своєю", аніж бандерівська чи петлюрівська.
- Іншими словами, в Гуляйполі легше виховати 500 махновців, аніж 50 петлюрівців чи 5 бандерівців? Може, й доцільніше з точки зору економії енергетичних ресурсів?
- Безумовно, люди тягнуться до свого коріння, до "витоків". Їх більше цікавить те, що відбувалося в цьому регіоні, а не десь за п’ятсот чи тисячу кілометрів. Історія свого краю багато в чому визначає настрої та уподобання молоді.
- І все ж, з вашої книги я довідався, що не всі в Гуляйполі добре сприймають візити людей, які цікавляться махновщиною.
- Це спадщина радянського періоду, коли потрібно було приховувати свої політичні переконання. А, тим паче, якесь своє (або ж своїх дідів-прадідів) відношення до махновщини. Така вже склалася традиція, і досі це триває. Хоча, з іншого боку, спілкуючись з місцевими людьми на гуляйпільських фестивалях, я нерідко був свідком того, як люди відкриваються... І виявляється, що їхні предки брали активну участь у повстанському русі. І багатьом дідусі-бабусі розповідали багато цікавого про ті часи... Отже, людей можна зрозуміти - чому вони не відкриваються.
- Добре пам’ятають про репресії?
- Безумовно. За будь-яку публічну згадку про Махна можна було серйозно постраждати. Навіть дослідники, які вивчали цей період в 70-х роках, згодом стали ледь не місцевими дисидентами. Хоча спочатку вони зовсім не цікавилися політикою, просто були краєзнавцями.
- І що, їх переслідували?
- Так, у них були проблеми. В КДБ не вітали дослідження в цьому напрямку.
- Так, ця організація
пильно стежила за тим, щоб колишній повстанський рух не впливав на формування місцевого патріотизму в українців. Скажімо, в 1942 році Юрій Горліс-Горський подарував селянам з околиць Холодного Яру 44 примірники двотомника "Холодний Яр". Ці книжки КДБ вишуковував і вилучав до шістдесятих років! До 1974 року в структурі місцевого КДБ був "уповноважений" по Холодному Яру.
- Те ж саме було і на Гуляйпіллі. Та й взагалі в степах українського Півдня. Скажімо, вивчаючи матеріали про Галину Кузьменко, дружину "батька Махна", я дізнався, що її родичі вимушені були змінювати прізвища, виїздити в іншу місцевість або якось приховувати свої родові зв’язки з Галиною. Це було нелегко, адже сама вона з Кам’яного Броду, що на Криворіжжі, а там півсела Кузьменків.
- Галина Кузьменко була свідомою українкою? Знаю, що свого часу вона була активісткою Запорізької "Просвіти"...
- Думаю, що так.
- І вона не намагалася впливати на свого чоловіка?
- Нестор Махно був не тією людиною, на яку можна було сильно впливати...
- Шкода. Може б, і вплинула якось на його політичну позицію, і він не воював би з військами УНР.
- Ну, історію вже не перепишеш, не повернеш... Махно не був українським націоналістом, але не був і українофобом. Часом російські анархісти (сучасні) стверджують, що українська ідея була для нього абсолютно чужою і неприйнятною. Це не зовсім так, бо Махна підтримували українські селяни. А вони відстроювали не так ідею анархізму, як свою територію.
І хотіли при цьому вирішити свої соціальні проблеми.
Ясна річ, що для них ідея державності, ідея української самостійності не була зовсім чужою. Багато людей "мігрувало" з армії в армію. Вони встигали "прослужити" і у Петлюри, і у більшовиків, і у Махна.
- Мабуть, в кожному війську була якась своя романтика. А в селянській армії батька Махна її
було, мабуть, найбільше. "Кримська світлиця" якось друкувала вірші львівського поета Віктора Мачальського. Сам росіянин, та ще й, здається, син військовослужбовця, а про Махна писав дуже тепло. І знаєте чому?
- Чому?
- Це все вплив тещі. Бо та була рідною сестрою рубаки-махновця. Не знаю вже - рядового чи командира, але видно, що своїм братом сестричка пишалася, і ця любов передалася зятеві, який з великою симпатією писав про "ветер степей Приднепровья, где чёрное знамя взлетало крылато..."
- Цікавий факт.
- Пригадую ще й такі рядки:

Пробитое пулями
красных и белых,
оно пролетало
в шрапнели аккордах
и в бой выводило
не псов оробелых,
а самых отчаянных
и непокорных!

Саме остання обставина і робить махновський рух цінним для українства. Як-не-як, це був останній приклад колективної збройної боротьби нащадків запорожців. Хай навіть і не зовсім свідомих нащадків...
- Пафосно кажучи, образ Махна приваблює багатьох присутністю якоїсь "чистої" романтики. Тому що більшість учасників Громадянської війни були тією чи іншою мірою скомпрометовані своїми діями. "Червоні" - перш за все. Внаслідок політики більшовиків. Багато чорних плям було і на прапорі "Білого руху". А представники українських рухів? "Гетьманці", "соціал-демократи", "боротьбисти"? Пересварилися і втратили чудову нагоду здобути Українську державу.
- Махно тут дійсно, трохи виграє. Боєць і романтик. А оскільки до росіян ставився цілком толерантно, то і тепер для багатьох з них є таким собі "українським Че Геварою". Важлива обставина для того південного краю, чи не так?
- Звичайно. Фігура, яка може об’єднувати.
- Може і повинен! І це вигідно для України, адже все одно Гуляйполе є символом українського волелюбного духу. А його теперішня зросійщеність не має суттєвого значення. Треба тільки докласти чимало зусиль, щоб зробити Махна "своїм". А поки що фільми про нього знімають росіяни... Як вам останній фільм про Махна?
- По-моєму, нормальний. Принаймні, він набагато кращий, ніж усі попередні фільми радянської доби.
- Кращий то кращий, але й Галину Кузьменко тут показано далеко не українкою (добре, що хоч не шльондрою з цигаркою в зубах), та й актора на роль вождя анархістів могли б підібрати більш мужнього.
- А мені якраз актор сподобався. Наскільки можна судити зі спогадів сучасників, він був артистичним, схильним до театральних ефектів. Не був сталевим командиром із залізними нервами і героїчною зовнішністю. Героєм він був тільки в силу обставин, що склалися, а не в силу свого характеру чи генів. Вимушений був іти в атаку під ворожі кулі, бо, сказавши "А", мусив говорити і "Б". Тобто, будучи носієм Ідеї, він мусив відстоювати її збройним шляхом. Час той не залишав для нього жодного вибору.
- Від кількох людей чув думку: свідомим кримчанам-українцям варто їздити не тільки на Різдво до Львова або в Кар-пати на День Незалежності... Але й на Хортицю, в Запоріжжя та у Гуляйполе! Принаймні, це значно дешевше. А стосовно українознавчого, патріотичного ефекту, то треба постійно думати: як зробити краще?
- Так, це непоганий варіант. Розумієте, яка ситуація склалася з Гуляйполем. Це чи не перший український фестиваль на Півдні, який об’єднує людей і з Заходу, і зі Сходу. Це чи не перша акція, де багато російськомовної молоді, і вона відкриває для себе українських письменників, поетів, взагалі сучасну українську літературу. Аудиторія російськомовна і в той же час - толерантна. Не те, що в Криму.
- Ви були в Криму?
Він вразив вас агресивністю?
- Так, у 2005 році я виступав перед місцевою публікою в Керчі і був здивований нетерпимістю до української мови. Дехто навіть запитував мене - чому я взагалі взявся писати українською? Уявляєте, вони сприймали цей факт як замах на свої мовні права...
- Прикро, але факт. Це кримська дійсність. У Севастополі могло б бути ще гірше...
- Ну чому гірше? Мене і в Росії сприймали нормально... Я вже не кажу про Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг. Може, зіграло свою роль те, що це було якраз після перемоги Помаранчевої революції?
- Можливо. Кримчани зазвичай дезінформовані місцевою пресою, і в той період вони, очевидно, приготувалися до потужного "мовного" наступу з Києва. Або зі Львова. Тільки не з Харкова. Тому й накинулися на вас із такими запитаннями. До речі, Сергію, розкажіть про мовну ситуацію в Гуляйполі?
- На фестивалі там мовна ситуація дещо інша, ніж завжди. Думаю, десь 50% на 50%.
- Ну, для кримчан це майже Галичина. Так що треба їхати, освоювати найближчі терени! Ви допоможете організаційно?
- Так. Якщо будуть бажаючі, то зв’яжіться зі мною десь у травні-червні наступного року. Зроблю все можливе, адже це, дійсно, непогана ідея.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2007 > Тема "З потоку життя"