Версiя для друку Обговорити в форумi

Звичайно, якби тоді, наприкінці весни, знати, що доля відміряла Головному командиру УПА, генерал-хорунжому Василю Куку небагато, то, певно, це інтерв’ю було б повнішим.
Вже тоді відчувалося, що легендарний повстанець почувається не найкраще. Може, тому й запропонував поспілкуватися по телефону, адже приймати гостя у себе вдома - значно складніше. Довелося погодитись, хоч розмова віч-на-віч була б цікавішою. Але сподівався, що колишній командир зможе подолати тимчасову недугу, і у нас ще буде не одна зустріч. Принаймні був певен, що до 95 років пан Василь доживе. А виявилося, що не дожив до цієї дати лише 4 місяці...
Тому не виключаю, що інтерв’ю з Василем Куком, яке я подаю нижче, взагалі було останнім у його житті. Прикро, що невелике, неповне, якесь ніби незавершене. Але... і це вже Історія.
- Пане Василю, який сенс був проголошувати Україну незалежною державою 30 червня 1941 року? Невже не було зрозуміло, що німці не погодяться з цим?
- Ми хотіли, щоб люди швидше зрозуміли суть гітлерівського
режиму. Адже в Галичині завжди прихильно ставилися до німців, ще з часів Австрійської імперії. Австрія тоді навіть підтримувала українство як своєрідну "противагу" динамічним і політично активним полякам. Тому частина українського політикуму дивилася на німців як на визволителів, як на силу, яка наведе порядок в Україні. А хіба можна було при таких настроях налагодити роботу підпілля? Коли кожен крок українських націоналістів ставився б під сумнів?
Акт від 30 червня 1941 року змусив німців показати своє справжнє обличчя, отверезив значну частину народу. І навіть ті націоналісти, які сподівалися, що Німеччина буде проводити більш проукраїнську політику, зрозуміли, що ці мрії безпідставні.
- Тоді стосовно УПА. Вже була перемога Червоної Армії під Москвою, Сталінградська битва та битва на Курській дузі. Невже ви тоді вірили в перемогу над більшовиками?
- Ні. Більшість націоналістів були реалістами. Знали, що не переможуть. Але замість гинути як раби, як безсловесна худоба, воліли загинути зі зброєю в руках як борці, захисники України. Вірили, що героїчною боротьбою закладуть фундамент майбутньої державності. І ці сподівання виправдалися. Адже саме активна боротьба не дала асимілювати українців. Західних українців почали називати "бандерами". Зрозуміло, що якби не було УПА і збройної боротьби, то не виникло б і цього прізвиська, яке, по суті, означало національність.
"Бандери" сприймалися як щось чуже, неросійське, вороже. Тут уже не могло бути й мови про щиру дружбу, змішані шлюби і таке інше. Часом в цю категорію зараховували кожного україномовного українця. Таким чином Україна виграла час.
І коли Радянський Союз розвалився, вона ще залишалася Україною... А могла б уже бути такою, як радянська Білорусь, де не було настільки потужного національно-визвольного руху.
- Знаю, що харків’яни, донеччани, кримчани нерідко називали "бандерами" вихідців із Житомирської області, хоч це все Східна Україна, не Західна.
- Це лише підтверджує правильність моїх слів. Україна виграла час, а потім, наприкінці 2004 року, "бандери" з Галичини об’єдналися з житомирськими, полтавськими та київськими "бандерами" на київському Майдані.
- Стосовно київських "бандер". Під час Громадянської війни існували такі волелюбні "республіки", як Холодноярська, Медвинська та інші. Після Другої світової війни більшовики депортували з Медвина і околиць понад 800 чоловік під маркою "посібників УПА". Не знаю, чи була настільки потужною УПА на півдні Київської області? Можливо, "органи" просто вивезли у Сибір усіх ненадійних людей? Але в такому разі регіон вони "почистили" добре, бо вже в 60 - 70-ті роки там мало хто з людей позитивно ставився до націоналістів. Те ж саме можу сказати про Рівненщину, де працював у кінці 70-х років. І в той же час Галичина залишалася непохитно свідомою. Тут якщо і не співали відкрито повстанських пісень, то принаймні вважали вояків УПА героями. Чому така різниця між регіонами?
- Рівненщина, Волинь довго перебували у складі Росії. Тим більше це стосується Київщини. А Галичина перебувала під Польщею, а ще раніше у складі Австро-Угорщини. На Волині сильніші були позиції комуністів, православної церкви, російської мови. Усе це більшовики уміло використовували. Загони "псевдоУПА", укомплектовані енкаведистами, пролили тут ріки крові, тому якась частина населення відсахнулася від національного руху. А потім, з роками, ці настрої значно посилились. Адже в СРСР без перестану діяла потужна пропагандистська машина.
- Стосовно загонів Бульби-Боровця. У книзі "Армія без держави" я прочитав, що бандерівці силою роззброїли їх та підпорядкували собі. Чи правильним було це рішення? Адже Бульба-Боровець спирався на місцеве населення, хай і не настільки свідоме. Адже його "базою" був Олевський район Житомирської області.
- Якраз Бульба-Боровець і не мав надійної опори в народі. Тому мусив піти "під німця". Лише невелика частина його людей відмовилася служити окупаційному режимові. Та й ці, останні, пішли до червоних партизанів. Тільки УПА мала справжню силу, бо спиралася на розгалужену ОУНівську мережу, на народ.
- Який відсоток свідомих людей був в УПА? Адже були й такі, що просто тікали від мобілізації або обіймали якісь посади при німцях, а потім, коли прийшла Червона Армія, боялися, що їх вивезуть в Сибір?
- Так, було й таке, що у людей не залишалося вибору, і вони вимушені були йти до лісу. Але поступово всі ставали свідомими, адже працювали наші ідеологічні працівники. Найбільше ми довіряли тим, хто був перевірений часом, хто був в ОУН ще до війни.
- Прибалтійські народи мали проблеми, аналогічні українським. У нас УПА, а у них "лісові брати". І у нас, і у них: "винищувальні батальйони", засідки, провокації, арешти, тюрми, депортації в Сибір та на Північ, сталінські табори, дисиденти, радіо "Свобода". Дуже подібні долі. А наскільки тісними були контакти українських і литовських патріотів у ті грізні часи?
- Контакти були тісні, особливо з Литвою, але переважно до війни.
- А хіба у 1948 - 1950 роках потреби у них вже не було?
- Чому ж не було? Виробити якусь спільну тактику в умовах тоталітаризму було непогано. Але контактувати з прибалтами після окупації України радянськими військами було вкрай небезпечно. Навіть якби й були якісь представники литовського Опору, то звідки ми могли знати, що це саме вони, а не "підстава" МГБ? Не було ніякої певності, тому ми згорнули усі контакти з прибалтами.
У таборах ГУЛАГу - інша справа. Там відразу встановилися добрі стосунки українців з латишами, литовцями, естонцями. Бо там відразу було видно - хто є хто. Пізніше, коли з’явилася Гельсінська спілка, ці контакти набули системного характеру. Дуже допомагала в цей період радіостанція "Свобода". І зараз у нас з прибалтами дуже добрі стосунки, особливо з литовцями.
- Ви не могли б трохи детальніше розповісти про спільні дії УПА і червоних партизанів під час рейду Ковпака?
- Не було ніяких спільних дій! Не було й довіри між цими двома силами. УПА спиралася на народ, а ковпаківці не мали такої підтримки, тому вимушені були грабувати простих селян...
Відчувши деяке роздратування Василя Кука (можливо, й через втому) я вирішив припинити це інтерв’ю. Сподівався на наступну зустріч, але вона так і не відбулася.
Нічого не знаючи про стан здоров’я колишнього Головного командира УПА, я набрав номер його київського телефону саме 9 вересня. Почув голос - знайомий, але ніби трішки молодший...
- Пане Василю, це ви?
- Ні. Його вже немає... Він помер...
- Коли?
- Сьогодні вранці.
- А з ким я розмовляю?
- Це його син, Юрій.
* * *
...Ось такий майже містичний збіг. Нічого не поробиш - все має свій початок і свій кінець. Ніби й варто заспокоїтись, а досі не можу. Чому втратив декілька років? Адже мав його телефон з 2002 року, якщо не раніше. Чому не був наполегливим у своєму бажанні зустрітися? Чому не цінував шанс, який милостиво дарувала мені доля? Адже Василь Кук, здається, нікому не відмовляв у зустрічах. Заспокоюю себе тим, що й це коротке інтерв’ю - не так вже й мало.
* * *
Але для повноти картини прошу прокоментувати деякі моменти розмови молодого львівського історика, дослідника збройної боротьби УПА Володимира В’ятровича.
- Про Акт проголошення незалежності від 30 червня 1941 року сказано дуже багато. До цього часу маю сумнів: чи назвав Василь Кук мені головну причину його проголошення? Чи просто не мав часу на вичерпну відповідь?
- Німців у 1941 році справді вітали з квітами і справді вітали як визволителів. Ця ейфорія мала якийсь історичний ґрунт, а ще накладалися емоції, пов’язані з тим, що відійшли попередні окупанти. Проблема була не тільки в цих тимчасових позитивних пронімецьких настроях львів’ян. Значна частина інтелігенції вважала, що німці наведуть порядок і будуть підпорою для створення Української держави.
Акт від 30 червня 1941 року мав на меті виявити ще й реальну політику німців стосовно України. Адже й сам Гітлер проводив досить успішну політику саме тому, що це була політика "доконаних фактів". "Аншлюс" Австрії, окупація частини Чехословаччини - все йому сходило з рук, все вдавалося.
До речі, спробу відновити незалежність Литви зробили литовські
патріоти 26 червня 1941 року. Ситуація була майже ідентичною з українською, і така ж доля спіткала литовський уряд... Навряд чи коректно тепер звинувачувати ОУН в політичній сліпоті. Справа в тому, що політика німців стосовно України тоді ще не була відома нікому.
- Але вона вже була?
- Вона ще тільки формувалася. Точилися дискусії між представниками різних концепцій. Концепція Розенберга полягала в тому, щоб поневоленим народам дозволити якісь форми державності і потім використовувати їх як союзників німців; Кох пропонував винищувати місцеве населення і заселяти звільнені території представниками "арійської" раси.
Тож акт 30 червня 1941 року зіграв ще й ту позитивну роль, що виявив істинну, окупаційну політику гітлерівської Німеччини. Зброю Гітлера, себто політику "доконаних фактів", українці спробували використати проти нього самого, враховуючи ту обставину, що німці ведуть важку боротьбу на Східному фронті, була надія на те, що вони не захочуть настроювати проти себе населення України, а тому визнають її незалежність.
Цього не сталося, бо німці зробили свій вибір. А українці - свій - почали готуватися до збройної боротьби.
- Хотілося б дещо прояснити ситуацію зі збройними формуваннями Бульби-Боровця. Чи демократично було нав’язувати свою волю місцевому населенню, яке взяло до рук зброю, але обрало собі іншого отамана?
- Бульба-Боровець - це зразок українського повстанського отамана 20-х років. А надворі був уже 1941 рік... Що сталося з повстанцями двадцятих - ми добре знаємо. Розрізнені загони різних "батьків" і отаманів нараховували до 40 тисяч багнетів; діяли в Центральній і Південній Україні. Загалом чималеньке військо, майже стільки, як було в УПА. Але ці розрізнені загони без особливих зусиль були розгромлені більшовиками, оскільки отамани не бажали підпорядковуватись єдиній структурі. Не було чіткої ієрархії, не було й спільної ідеологічної, політичної платформи.
Бульба-Боровець у 1941 році намагався реставрувати все ту ж отаманщину. І в цьому була велика небезпека! Його загони нараховували максимум 700 чоловік. На відміну від ОУН він не мав розгалуженої структури по селах; контролював дуже невеликий регіон і не збирався узгоджувати свою діяльність з керівництвом ОУН. Збереглися дуже показові світлини, де він сфотографований в генеральському мундирі, який сам і пошив для себе. Отже, великого майбутнього у цієї армії не було, навпаки - постійно існувала загроза, що людська енергія за такого підходу швидко вичерпається.
Можливо, заходи, які застосовували бандерівці, були справді жорстокими, але це була війна... Відомий випадок, коли за контакти з німцями був розстріляний перед строєм сотенний "Орел". Людина заслужена і хоробра.
- Коли і де це було?
- Це сталося на Радехівщині в 1944 році, коли "Орел" пішов на контакт з німцями і підписав якийсь там локальний договір про співпрацю. Війна не передбачала дій у білих рукавичках, тому і підпорядкування загонів Бульби-Боровця єдиному командуванню було цілком виправданим.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

ЗРУЙНУВАЛИ ПАМ’ЯТНИК ГЕРОЯМ КРУТ
В ніч на 23 вересня в Харкові мав місце черговий акт вандалізму. Цього разу від рук українофобів постраждав пам’ятник Героям Крут, який був встановлений біля так званого "Дзеркального струменя" в самому центрі міста у 2006 році.
Невідомі звалили монумент, буквально вирвавши його з асфальту. В такому стані пам’ятник виявили члени МНК вранці 23 вересня. Видається, що інцидент не зацікавив ані правоохоронні органи, ані представників місцевої влади.
Міська влада вже не раз говорила про можливість ліквідації даного монумента. Подібні погрози лунали з вуст мера Михайла Добкіна ще з осені минулого року; втілити їх антиукраїнські сили наважились лише зараз, напередодні виборів.
http://maidan.org.ua

СОРОМНО ПЕРЕД ЛЮДЬМИ...
Президент єврейської громади в Україні Вадим Рабинович закликає Секретаріат Президента і Київську міську адміністрацію дозволити єврейській громаді побудувати меморіальний комплекс на місці пам’ятника "Мінору" у Бабиному Яру. Про це він сказав в інтерв’ю журналістам після завершення траурного мітингу, присвяченого Дню пам’яті євреїв, які загинули у Бабиному Яру.
Він відзначив, що єврейська громада за свої гроші викупила землю біля пам’ятника "Мінору" і хоче тут побудувати меморіальний комплекс. Він сказав, що "Мінору" ніхто не охороняє, "її розбивають кожні три дні". "Нам соромно перед людьми, і кожна делегація, яка приходить до пам’ятника, бачить його розбитим. Тому ми готові за свої гроші на її місці побудувати меморіальний комплекс".
Вадим Рабинович підкреслив, що домовленість про спорудження меморіального комплексу практично вже була досягнута. "І буквально на другий день після домовленості було підписано Указ Президента про створення тут меморіального комплексу". Вадим Рабинович зазначив, що у загальний меморіальний комплекс не входить увічнення пам’ятника біля "Мінору". Він підкреслив, що дата зведення меморіального комплексу невідома, а єврейська громада готова увічнити пам’ять про загиблих вже зараз.

РОЗСЕКРЕЧЕНА ПАМ’ЯТЬ
Студенти Київського інституту міжнародних відносин дістали змогу ознайомитися з книгою "Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932 - 1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД", презентація якої відбулася у цьому навчальному закладі, повідомляє УКРІНФОРМ.
Знайомлячи присутніх з виданням, в. о. голови СБУ Валентин Наливайченко зазначив, що сьогодні "не може бути жодних таємниць, замовчувань та викривлень у питаннях, які стосуються політичних репресій". "Українська спецслужба розкриває для громадськості та світової спільноти усі наявні у неї архівні матеріали з цієї тематики і закликає до співпраці дослідників, істориків, студентів та усіх небайдужих громадян".
У книзі представлено документи радянських органів державної безпеки, що містять інформацію про організаторів, причини та наслідки геноциду українського народу - Голодомору 1932 - 1933 років.
 За рішенням Служби безпеки України та фонду "Україна-3000" до бібліотеки Київського інституту міжнародних відносин безкоштовно передано необхідну кількість книжок. Як наголосив директор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка Леонід Губерський, книгу "Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932 -1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД" буде включено до навчальної програми інституту.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2007 > Тема "Ми єсть народ?"