Версiя для друку Обговорити в форумi

 ВИВЧАЮЧИ творчість Павла Грабовського в школі, не завжди згадуємо творчість його сина, винахідника, роботи якого увійшли в історію вітчизняної та світової науки. Не мав Борис Павлович учених ступенів і високих звань. Не мав високих посад. Але після того, як на початку 1966 року раптово помер від сердечної недостатності, залишився жити у пам’яті шанованих академіків, професорів. Його за результати діяльності, безмежної працездатності і захопленості можна порівняти з цілим науково-дослідним інститутом. Апарат електронно-променевого способу передавання і приймання зображення на відстані, тобто телескоп - далеко не єдиний винахід сина поета. На його рахунку 12 патентів, 50 заявочних свідоцтв на різні відкриття та винаходи - від малолітражних вертольотів, трикрилих планерів до апаратів для глухонімих й орієнтації сліпих у просторі. Широко застосовується у техніці його катодний осцилограф, вакуумний пристрій катодного пучка, що дозволяє плавити й зшивати тугоплавкі матеріали. Словом, він - один з «останніх могікан» на кшталт М. В. Ломоносова чи Леонардо да Вінчі. А починалося все в двадцятих роках минулого століття...

 «... У МЕНЕ НАРОДИВСЯ СИН...»
 У серпні 1900 року Павло Арсенович Грабовський повідомляє із Тобольська новину Борисові Грінченку, авторові знаменитого «Словника української мови», письменнику, з яким постійно листувався, розповідаючи про своє гірке буття: «Оце недавно одружився з одною тутешньою дівчиною, що була також на засланні, але скінчила присуд». Однак та дівчина Анастасія Миколаївна Лук’янова ще залишалась під наглядом поліції. Будучи студенткою московських фельдшерсько-акушерських курсів, Анастасія взяла участь у замаху на цесаревича, і як наслідок - горезвісна Бутирка, заслання на п’ять років у Тобольськ. Там і перетнулись їхні життєві стежки. Підробляла масажами у місцевих багатіїв. Один з клієнтів узявся упадати за гарненькою медсестрою і, не зустрівши взаємності, пригрозив вислати в її рідний злиденний Ішим. Павло Арсенович, дізнавшись про це паскудство, запропонував Насті вийти за нього заміж. Шлюб був потрібний, щоб її нікуди не відправляли, а залишили біля чоловіка. Вона переживе його на півстоліття і буде тішитися тим, що син росте розумним, прославиться як винахідник.
 Через рік П. Грабовський поділився з Б. Грінченком ще однією радісною новиною: «Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала Борисом». А наприкінці листопада 1902 року пише останнього листа: «Стрінете мого маленького сина, так допоможіть йому прибитися до якогось щиро українського гурту. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу». Б. Грінченко одержав листа після того, як поета вже не стало. Провівши поза Україною 20 років свого недовгого життя, він так і не зустрівся з рідним краєм.

 ДИВАК
 Хлопчик ріс хворобливим, близько двох років через викривлення хребта був закутий у гіпс. Але змалечку поринав у фантазії, визнавав лише технічні дитячі іграшки. Коли у 1904 році минув строк заслання Анастасії Миколаївни, вона, пам’ятаючи просьбу-заповіт Павла Арсеновича, висловлену у листі до Б. Грінченка, вирішила переїхати в Україну. Незабаром опинилася в Харкові, у своєї тітки Августини Василівни Гутовської. Вона і доглядала Бориса. По сусідству з ними працювали сліпі в артілі з
виготовлення плетених кошиків. Пізніше, уже гімназистом, він замислився, як поліпшити долю цих нещасних. Через багато років Лідія Олексіївна, Борисова дружина, у листі до письменника Василя Мартинова напише: «Тільки на спеціальні окуляри, виготовлені моїм чоловіком для сліпих, він витратив 700 карбованців». З гіркотою додавала, що дехто вважав його за дивака: возиться, мовляв, задарма з різними приладами, а гонорару - ні копійки!
 У Харківській жандармерії добре знали, що Лук’янова-Грабовська звинувачувалась за підготовку замаху на цесаревича і запропонували їй або покинути місто, або... сісти в тюрму. Щоб врятувати сина від повного сирітства, виїжджає з новим чоловіком-агрономом у Середню Азію. Борис, залишений під опікою бабусі, вчиться у гімназії, багато читає, все більше захоплюється радіосправою, технікою. Змайстрував, хоча й невдалий, передавач спрямованої дії, виготовив градобійну мортиру.
 Коли у 1918 році померла бабуся, Борис мусив їхати до матері у Пішпек. Плідним, цікавим був цей період у житті молодого винахідника. Одначе вітчим без особливої радості зустрів юнака, теж вважав його диваком-неробою, котрий не хоче працювати, як він сам. Аби не засмучувати матір, пішов з дому... Став бійцем Пішпецького ЧОПу (частина особливого призначення) і мужньо боровся за нову владу, повіривши, що саме вона принесе оспівану батьком свободу. Тут, у важких умовах казарменого життя, займається самоосвітою, записався на спецкурси, де ближче познайомився з динамо-машинами, телефоном, різними видами зброї. Намагається їх удосконалити. Виготовив порох, що виявився більш ефективним, ніж бездимний. Зробив далекобійну гвинтівку, але після першого пострілу її розірвало. Згодом стає студентом Середньоазіатського університету. Замість чотирьох років провчився три, відвідуючи лекції на різних факультетах, залежно від того, яким винаходом захоплювався. Чимало розробок спрямував на користь оборони країни. Винайшов термітні патрони, пробивна сила яких порівняно зі звичними збільшилась у 2,5 раза, гранати з «крильцями», їх можна кидати на 90 - 100 метрів. А ще самопересувний човен без мотора, що пливе супроти течії, і тим швидше, чим потужніші хвилі. Виготовив жабри для дихання людини під водою...

 ВИЗНАННЯ
 Через 20 літ після смерті Б. П. Грабовського газети писали про нього як про винахідника, що випередив свій час. Його заслуги, хоча й із запізненням, визнані науковою громадськістю, тодішньою Академією наук СРСР, Міжнародною електронною асоціацією, іншими авторитетними організаціями. Ще за його життя 21 жовтня 1965 року Президія Верховної Ради Узбецької РСР за винайдення телескопа, а також випробування цього апарата у Ташкенті 26 липня 1928 року присвоїла Борисові Павловичу почесне звання Заслуженого винахідника з врученням медалі. У Ташкенті і нині діє музей електронного телебачення імені Б. П. Грабовського. У Центральному музеї зв’язку імені Попова у Санкт-Петербурзі експонується передавальна трубка Грабовського. В архівах ще чотирьох міст зберігаються матеріали про життя і діяльність винахідника, зокрема в Києві, у Центральному архіві, є папка з написом: «Телефот пана Грабовського». Про нього надруковані десятки статей у журналах, газетах, розповідають книги багатьох авторів, як-от:
А. Баранцев, В. Урвалов, «Біля витоків телебачення», С. Єфімов «Є пряма видимість» та інші.
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
 учитель, письменник.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "Українці мої..."