Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Велике число святих Церкви Христової складається з людей, що жили в різних часах, належали до різних племен і народів, походили з різних верств населення. У цьому великому числі святих Церкви Христової немало українських святих. Знати, хто були українські святі, яке було їхнє життя, й чим вони догодили Богові - це обов’язок кожного українця, обов’язок релігійний і національний.
Українські святі - це наші небесні покровителі й молитовники за наш український народ і нашу многостраждальну Батьківщину. До їхнього заступництва звертаймося й ми під час наших молитов і благаймо їх словами: "Всі святі землі української, моліть Бога за нас!"

ДИМИТРІЙ (Туптало), Святитель, Митрополит Ростовський. Народився в грудні 1651 року в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були - сотник Сава Туптало (†1703) - "честь і слава Війська Запорозького" і його дружина Марія (†1693). Обоє були дуже побожними людьми й в такому ж дусі виховали своїх дітей, з яких, окрім сина Данила (хресне ім’я Святителя), троє доньок стали черницями. В 1660 p. родина Тупталів переїхала до Києва, й два роки пізніше батьки віддали Данила на науку до Києво-Могилянської колегії. В 1668 p. він прийняв чернецтво під ім’ям Димитрія в Кирилівському монастирі в Києві з рук свого улюбленого вчителя, ігумена Мелетія Дзика, щирого українського патріота, прихильника гетьмана Петра Дорошенка й Київського Митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, які боролися за повну незалежність України. "Таким чином, - як пише проф. І. Шляпкин, один з об’єктивних і найкращих біографів Святителя, - Димитрій приєднався до тієї групи чорного духовенства України, що були борцями за самостійність Української Церкви" (Русс. Біограф. Словарь, т. IV, ст. 390). Наступного 1669 року, 25 березня, в місті Каневі Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, якого не визнавала Москва, поставив ченця Димитрія в ієродиякони. Прийнявши чернецтво й ставши духовною особою, св. Димитрій відновлює своє навчання, що було перерване в роках 1665 - 1669 внаслідок припинення науки в Колегії з огляду на тодішні політичні події (часи, відомі в нашій історії під назвою Руїни). В тому ж часі розпочинає він літературну діяльність.
23 травня 1675 р. в Густинському монастирі біля Прилук митрополичий заступник Лазар Баранович, Архієпископ Чернігівський, висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха й запросив його на посаду проповідника до Чернігова. За дорученням свого Архієпископа ієромонах Димитрій їздив проповідувати і в інші міста України, а також написав свій перший великий твір - про чудеса, що діялися від чудотворного Образу Божої Матері в Іллінському монастирі в Чернігові. Ця книга, що мала спочатку назву "Чуда...", а опісля називалася "Руно орошенное", вийшла друком кількома накладами. У 1677 році Димитрій був недовго в Новодвірському монастирі на Волині, а далі більше року перебував у Слуцьку в Білорусі, куди його було запрошено як проповідника. Зі Слуцька їздив до інших міст. Був також у Вільні в Свято-Духівському монастирі.
В січні 1679 року повертається в Україну і в лютому на бажання гетьмана І. Самойловича оселяється в Батурині, тодішній гетьманській столиці, та стає батуринським проповідником. В березні 1681 року призначається на прохання братії ігуменом Максаківського монастиря на Чернігівщині, звідки знову наступного року переїздить до Батурина на посаду настоятеля місцевого Миколаївського монастиря. Проте 26 жовтня 1683 року добровільно зрікається ігуменства, бажаючи присвятити життя чернечим подвигам і письменницькій діяльності. В травні 1684 року на запрошення новообраного архімандрита Києво-Печерського монастиря Варлаама Ясинського переїжджає до Києва, його призначають проповідником при цьому монастирі. Сталося це в зв’язку з тим, що архімандрит Ясинський запропонував ігуменові Димитрію написати "Житія Святих", на що він радо погодився. Над цією роботою св. Димитрій потрудився 20 років. Писання її проходило серед різних перешкод. Найперше з Києва, де йому цю працю було найкраще писати, він мусив у 1686 році знову повертатися до Батурина і на вимогу Митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського та гетьмана І. Самойловича стати ігуменом тамтешнього монастиря. Тут він продовжував свою працю й у липні 1688 p. мав вже готову першу частину її (місяці вересень-жовтень-листопад), і вона була видана в друкарні Києво-Печерського монастиря в 1689 році.
Був це час, коли Українська Православна Церква (Київська Митрополія) з 1685 року вже була підпорядкована Московському Патріархові. В роках 1685 - 1690 між Москвою й українськими богословами розгорілася сильна полеміка. Патріарх Московський Яким обвинувачував українських богословів й Українську Православну Церкву в неправославних поглядах. Він був також неприхильно налаштований до ігумена Димитрія Туптала. Знайшовши в його виданій праці щось, що було йому не до вподоби, Патріарх Яким зажадав знищення ряду її сторінок й нової переробки деяких описів житія святих та подальшого друкування їх тільки після попереднього ним перегляду й затвердження. В 1689 році св. Димитрій поїхав у почті гетьмана Івана Мазепи до Москви й говорив там особисто з самим Патріархом. Як стверджує проф. І. Шляпкин, після повернення з Москви він залишився при своїх поглядах, що були не згідними з патріаршими, й взагалі, характеризуючи св. Димитрія, цей же дослідник пише, що він "був твердим прихильником незалежності Української
Церкви й не мав респекту до московської держави". Москва намагалася підпорядкувати собі церковне життя в Україні, але Україна боронила свою церковну незалежність, була свідома своїх заслуг у багатовіковій боротьбі за православну віру й своєї значної переваги над Московщиною щодо освіти. Ці загальнопоширені погляди українців вповні поділяв св. Димитрій ("Прав. Богослов. Енцикл." т. IV, ст. 1038). Коли сталося підпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії,
св. Димитрій не міг нічого зарадити вже, бо так склалися обставини, але залишився й надалі при своїх поглядах.
Не зважаючи ні на що, св. Димитрій писав далі "Житія Святих", використовуючи багату літературу й джерела різними мовами. У 1692 році він залишив ігуменство в Батурині й оселився в окремій келії для спокійного писання своєї праці. В 1693 p. була готова вже друга частина її (місяці грудень-січень-лютий), яка вийшла друком у Києві в 1695 році. Новий Московський Патріарх Адріан, наступник Патріарха Якима, поставився до праці св. Димитрія прихильно й дав йому своє благословення. Проте довелося йому, окрім писання "Житія Святих", займатися адміністративною працею. З червня 1694 р. до січня 1697 р. він був настоятелем Глухівського монастиря, а з січня до червня 1697 p. - ігуменом Кирилівського монастиря в Києві. В липні того ж року на прохання Архієпископа Івана Максимовича переїхав до Єлецького Чернігівського монастиря й одержав титул архімандрита, а незабаром став ще архімандритом Новгород-Сіверського Спаського монастиря.
В 1700 p. вийшов у Києві в друкарні Києво-Печерського монастиря третій том "Житія Святих" (місяці березень-квітень-травень), а одночасно в тому ж році у Новгороді-Сіверському почав писати скорочений опис житія святих під назвою "Мартиролог або мученикословіе, житія святих, по місяцям і числам собрание, в собі содержащіе".
За двадцять років св. Димитрію довелося бути настоятелем багатьох монастирів в Україні, переїздити з місця на місце. Пояснюється це тим, що різні монастирі хотіли бачити його своїм настоятелем та мати в його особі доброго проповідника і наставника, хоч сам для себе Святитель не шукав ніякої слави.
1701 рік став в житті Святителя переломним. За наказом царя Петра І він був викликаний до Москви й у лютому назавжди покинув Україну. 23 березня 1701 року було його висвячено в Москві на Митрополита Тобольського в Сибіру. Ця подія негативно вплинула на слабе здоров’я Святителя, який захворів і через хворобу не поїхав до Тобольська, а 4 січня 1702 p. був призначений на кафедру Митрополита Ростовського в самій Росії, куди прибув весною того року. На цій старовинній єпископській кафедрі, що за княжих часів входила до складу Київської Митрополії і в якій одними з перших єпископів були українці - святі Леонтій і Ісая, пробув Святитель понад 7 років. Перебування в Росії для Святителя Димитрія, що всім своїм серцем любив Україну, було тяжким. Тамтешні відносини й життя робили на нього пригноблююче враження. Він постановив піднести культурно-освітній рівень духовенства своєї єпархії та морально-освітній рівень народу, якого християнізація торкнулася тільки поверхньо. У цих своїх змаганнях і праці він зустрів ряд перешкод зі сторони влади, яка навіть у 1705 p. закрила відкриту ним семінарію для підготовки кандидатів у священики. В його єпархії був дуже сильно розповсюджений розкол, проти якого він написав сильну за  своїм змістом працю "Розиск о бринской вірі". Докінчив також останній четвертий том "Житія Святих" (місяці червень-липень-серпень), який вийшов друком у 1705 році. Після закінчення цієї праці почав писати Літописець, рід біблійної історії, яку одначе не закінчив. Крім того, за час свого життя Святитель написав ще багато інших праць, усіх разом понад двадцять, в тому числі дуже цікавий "Діярій" (щоденник), видав збірник духовних кантів і поезій. Особливе місце серед його праць щодо глибини свого змісту й актуальності посідають його численні проповіді.
Серед усіх праць Святителя на першому місці "Житія Святих" або "Четьї Мінеї" (місячні читання), які почав він писати як глибокорелігійна людина й український патріот під впливом сучасних йому освічених церковних діячів України для прославлення Української Православної Церкви. Вихід у світ повного "Житія Святих" Святителя Димитрія було величезної ваги подією в житті нашої Церкви й для усіх православних слов’ян та прославило його ім’я в усьому християнському світі. "Житія Святих" написані чистою церковнослов’янською мовою лише з незначними домішками українізмів та з українськими наголосами. Пояснюється це тим, що він призначив цю працю для всіх православних слов’янських народів. Натомість його проповіді (як і канти й поезії) були написані тодішньою українською літературною мовою. Текст цих проповідей зрусифікував в половині XVIII ст. протоієрей П. Алексєєв і в такому зрусифікованому вигляді вони видавалися в Росії.
Перебуваючи в Росії, Святитель Димитрій постійно занепадав на здоров’ї й упокоївся вночі з 27 на 28 жовтня 1709 року під час молитви. Припускають, що його смерть могла приспішити сумна вістка про поразку гетьмана Івана Мазепи, думки і змагання якого він підтримував та з яким єднали Святителя приязні відносини.
Святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. Був справжнім безсрібником. Коли вмер, не залишив по собі майже жодних грошей, бо все, що мав, за свого життя віддавав на добродійні цілі. Ховаючи Спочилого, Митрополит Стефан Яворський, українець, родом з Галичини, приятель Святителя, сказав: "Свят, Димитрій, свят". І це були пророчі слова. Восени 1752 року Митрополит Арсеній Мацієвич, теж українець, родом з Волині, замучений пізніше за наказом цариці Катерини II, обіймаючи в той час Ростовську кафедру, під час ремонту собору в Ростові відкрив нетлінні мощі Святителя, біля яких відбувалися чудесні зцілення. Причислення до святих Святителя Димитрія відбулося весною 1757 року.
28 (27) жовтня і 21 вересня (відкриття мощей).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2007 > Тема "Душі криниця"