Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ 

 Якби я був ченцем, то заснував би тут монастир. Для тих, хто в змозі це зробити, називаю адресу: Хутір Шевченка, Бахмацький район, Чернігівщина. За п’ять кілометрів - залізнична станція Плиски. Тиша тут дихає відлюддям і Вічністю - це мій перший аргумент на користь монастиря. По-друге, у 1876 - 1894 рр. на хуторі жив великий художник Микола Ге. Головні картини Ге написані на євангельські сюжети, а сам він багатьом сучасникам здавався схожим на апостола. Сюди, в гості до художника, приїздили видатні люди - Микола Костомаров, Павло Третьяков, Лев Толстой, Ілля Рєпін, Михайло Врубель...
 Професор Юрій Шевельов вважав, що ім’я Ге "безпідставно цілком приписане до мистецтва російського", адже він "був однією з центральних постатей українського мистецтва другої половини попереднього століття, якщо не просто центральною". До цього висновку Шевельова я ще повернуся. Пам’ятаю серпень 1990 р., коли Юрій Шевельов майже після півстолітньої перерви приїхав зі США в Україну. В його тодішніх планах були й відвідини хутора Ге на Чернігівщині. І 82-літньому професору таки вдалося здійснити задумане! Уявляю, як це було непросто, адже...
 Хутір Миколи Ге надійно відгороджений від заїжджого люду класичним українським бездоріжжям. Добратися до нього непросто - я в цьому переконався. Спершу пробував "штурмувати" хутір з Івангорода. "Ви їдьте отак проз ферму, а там далі між двома лісками", - радив літній івангородець. Я послухався. І тільки чудом машина не засіла між тими лісками.
 Був травень 2005-го; лісова дорога виблискувала калюжами. Ми з друзями якось-таки пробилися до хутора. Вражені хутірським безлюддям, зайшли до крайньої хати, щоб довідатися, як потрапити до могили художника і місця, де стояв його будинок. Літня жінка махнула рукою десь на край хутора. Ми рушили в той бік, куди нам було показано, і невдовзі зупинилися: асфальтівка закінчилася, ліворуч виднілася поруйнована колгоспна ферма, праворуч тяглися якісь чагарники, за якими не було видно хат. Попереду - поле і поле. Відчуття космосу. Або ж Зони, в яку пробирався Сталкер Андрія Тарковського.
 Питати дороги було ні в кого. Найгірше ж - завершувався день, і двоє з нас, черкасці, непокоїлися, що після повернення в Київ не встигнуть на останню маршрутку. Довелося повертатися майже ні з чим.
 Проте одна перемога в нас таки була: Івангород. Свою одіссею ми почали з нього, оскільки, як обіцяв енциклопедичний довідник "Чернігівщина", там на нас чекав народний музей Ге. Довідник, однак, видали ще 1990 року, - я про це згадав, приїхавши в Івангород. Будинок культури, де раніше розміщувався музей, стояв пусткою. Експонати перенесли в сільраду - в одній із кімнат ми їх побачили. Власне, побачили звалище битого скла, пошкоджені копії фотографій, документів, літографій. І серед цього румовиська - два чудесні погруддя Ге,
скульптурна група "Толстой і Ге", меморіальний віденський стілець. Колись усе це збирали нащадки художника та ще один івангородський учитель, якого серед живих давно немає...

 ОНУК ФРАНЦУЗА, СИН УКРАЇНКИ
 Історія роду Миколи Миколайовича Ге по батьківській лінії бере початок у Франції. Його прадід (очевидно, рятуючись від революції) емігрував у Росію. Поселився в Москві, завів фабрику. А далі на генеалогічному древі з’являється українська галузка: дід художника Осип Ге одружився з полтавською красунею Дарією Яківною Коростовцевою, дочкою тамтешнього поміщика. Запам’ятаймо це ім’я: Дарія Яківна замінила Миколі матір, яка померла під час холери, коли синові було всього три місяці. У дівоцтві мати мала прізвище Садовська, і Ге в домашніх суперечках гаряче доводив, що вона була не польського кореня, а українського. Крім Миколи, сиротами залишилися також два його старші брати, Осип і Григорій.
 Микола Миколайович Ге народився у Воронежі 15 лютого (ст. ст.) 1831 р. Батько його служив офіцером у російській армії, і - о парадокси долі! - в 1814 р. брав участь у взятті Парижа. Одружившись удруге, переїхав з родиною до Києва. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту, де й пройшло дитинство Миколи. "Край тут чудовий", - писав згодом Ге в листі до нареченої.
 Згадуючи дитинство, чи не найніжніші слова він адресував своїй "няні Наташі". Вона та ще бабуся Дарка - то було світло перших років його життя. В автобіографічних записках Ге, що їх щедро цитує мистецтвознавець В. Стасов, - все на контрастах: крім світла, була й темрява. Батько, людина підприємлива й сувора, вважався "переконаним вольтер’янцем", проте саме за його повелінням на стайні щосуботи били кріпаків - і винних, і невинних ("щоб не псувалися"). Микола любив коней, проте стайню ненавидів. У нього рано прокинулося співчуття до "няні Наташі". Якось відставний солдат Огурцов, який заправляв у маєтку і якого боялися всі дворові, помітив, що дівчина поцілувалася в саду з учителем, - і жорстоко побив її. Нікого це особливо не здивувало: в часи романтизму про "права людини" ще не говорилося. "Слова "купити і продати людей" тоді нікого не бентежили", - зронила якось у спогадах подруга О. Пушкіна й М. Гоголя О. Смирнова-Россет. Підлітка Платошку, який стане для Миколи другом і слугою водночас, Ге-старший купив за 25 карбованців і привіз у Попелюхи в мішку. Таке запам’ятовувалося. Запам’ятав Микола і сльози няньки.
В. Стасов вважав, що м’який, делікатний, "значною мірою жіночий склад характеру" Ге - результат жіночого виховання.
 Йому змалку було знайоме почуття жалості. Може, через те на картинах Ге так часто зустрічаються обличчя, позначені стражданням?

 КИЇВСЬКІ СТУДІЇ
 Навчатися десятирічного Миколу Ге привезли до Києва.
 На початку 1840-х рр. Київ закінчувався біля Золотих воріт. Червоний корпус університету ще тільки будували; "новое строение" зводилося на пустирі. Життя зосереджувалося переважно на Печерську. Тут, на розі Лютеранської та Левашовської, і стояло приміщення першої Київської гімназії, в якій Ге належало здобувати ази науки. І знову в записках з’являється мерехтіння світла й тіней. "Я не був у тюрмі, - пише Ге, - але читав Достоєвського, і знаходив віддалену схожість із нашим колишнім київським гімназійним життям". І водночас: "учителі... були світлими точками нашого життя".
З особливим захопленням згадував Костомарова: "Він змусив мало не все місто полюбити російську історію. Коли він забігав у клас, все завмирало, як у церкві". Завдяки Костомарову Ге дізнався про існування старовини - і її поезія полонила його.
 1847 року Ге вступив до Київського університету.
У старому довіднику "Київ", що вийшов 1930 року за редакцією Ф. Ернста, я знайшов згадку про будинок філософа Ореста Новицького (вул. Толстого, 21), у якому в 1847 - 1848 рр. мешкав студент-математик Микола Ге. На стінах, пише Ф. Ернст, він "малював карикатури на тодішніх чиновників". (Цікаво, що саме в цьому будинку згодом збиратимуться члени київської "Старої громади" - В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький та ін.).
 А вже невдовзі Ге залишив Київ і переїхав до "північної Пальміри", до брата Осипа, який навчався на математичному факультеті Петербурзького університету.

 ЛИСТИ ЗАКОХАНОГО
 Втім, провидіння веліло Миколі зробити ще один крутий поворот. Він переступив поріг Академії мистецтв! Якби це сталося на рік раніше - міг би застати в її стінах Тараса Шевченка, земляка, який тепер відбував
за Уралом свою солдатчину. Зате в Академії був Карл Брюллов, учитель Шевченка і кумир Ге. Ще навчаючись у Києві, Микола розпитував у хранителя університетського музею про картину Великого Карла "Останній день Помпеї". Тепер міг побачити її на власні очі.
 Тут же, в Академії, Ге зустрів Пармена Забілу (писався він на італійський лад: "Забелло"), з яким навчався в гімназії, - і страшенно зрадів. Мовби передчував, що завдяки Пармену в його житті з’явиться щось нове, незвідане. Так, Ге закохався. Справа в тому, що в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії, в батьківському маєтку жила Ганна Петрівна Забіла (1832 - 1891), сестра Пармена, від якої він одержував листи. Якось Пармен показав декілька її листів своєму другові - і той теж почав писати в Монастирище. Заочне знайомство зрештою закінчиться одруженням.
 Листи закоханого Миколи Ге збереглися. Деякі з них відправлялися з Попелюх, куди Ге приїздив до батька, інші приходили з Петербурга. У грудні 1854 року 23-літ-ній Ге писав з Попелюх про свої заняття живописом, про зближення з батьком, про наміри їхати в Рим. У лютому 1856 р. по дорозі в Петербург він заїхав у Монастирище, і там Микола й Ганна сказали одне одному головні слова. Приїхавши в Петербург, щасливий Ге подумки сповідався перед майбутньою дружиною: "Погашу свічку, ляжу і настане для мене найкращий час. Буду згадувати, коли у Вас був, особливо 28 лютого. Дякую Богові, що я художник. Та ясно бачу Вас у цей час, що навіть те ж саме почуття переживаю, тільки його перериває неприємне відчуття, що все-таки я один тепер тут". У ній, українській панночці з Монастирища, він побачив те, що відповідало його уявленням про жіночий ідеал. Про це також є рядки в одному з листів: "Ці дні я читав багато прекрасного про жінку і так ось і бачу цей ідеал, створений мною і знайдений у тобі".
 У жовтні 1856 р. Микола Миколайович і Ганна Петрівна повінчалися в церкві села Монастирище.
 ...Такої заметілі, яку я застав у Монастирищі в перший день березня 2006 р., давно не доводилося бачити. Звісно, краще побувати тут, коли весна вже ввійде в свої права. Але сталося саме так: ніжинський "транзит", заметіль - і Монастирище. Колись у селі був краєзнавчий музей. Тепер він не функціонує. Як і стара церква, яка світить порожніми вікнами. Навряд чи це саме в ній вінчалися Микола Миколайович і Ганна Петрівна. На мої розпитування про художника Ге вчителька історії місцевої школи лише розвела руками. Про Ге чула, проте показати якийсь слід садиби його тестя Забіли... ні, не береться...

 ПОШУКИ СЕБЕ
 Невдовзі подружжя Ге на цілих десять років поїде за кордон: за картину "Аендорська чарівниця викликає тінь Самуїла" Ге отримав велику золоту медаль і право поїздки в Італію. Маршрут подружжя обрало такий, щоб побачити, роздивитися Європу. В "гарібальдійську" Італію - через Саксонську Швейцарію, Мюнхен, Париж, Рим, Фраскатті, Флоренцію, Ліворно - ось адреси молодого подружжя.
 Художник пише пейзажі, працює над сюжетами з історії Давнього Риму, спілкується з російськими художниками, які живуть в Італії. Син Володимира Даля,
який застав сімейство Ге у Флоренції, згадував, що Микола Миколайович мало займався живописом. Натомість годинами міг говорити про Росію і її нещасне становище. Добродушний, дуже ніжний у ставленні до малих своїх синів, Миколи й Петра, які народилися в Італії, Ге жив "гарібальдійськими", а ще більше "герценівськими" настроями. Любив дискутувати, не помічаючи, що часто суперечить сам собі. Молодий Даль не втримався від лукавства: "Дружина його славна пані, і я впевнений, що вона часто ставить його нещасну голову на місце".
 Влітку 1861 року Ге, їдучи до родичів на Україну, відкрив для себе Галичину. У Львові познайомився з Богданом Дідицьким, редактором газети "Слово". "Тут у Галичині дуже сильна партія русинів, - зі здивуванням писав дружині. - ...Вчора я пішов шукати русинську партію, у них я і ночував сьогодні. Пішов в уніатську церкву, вперше був і був вражений, що за стільки віків так багато залишилось малоросійського і в народі, і в звичаях... Я прослухав цілу обідню і зовсім, як у Малоросії, баби бубонять, чоловіки вголос читають молитви і зітхають, навіть типи малоросійські".
 Йому було цікаво пересвідчитися, що Галичина й Малоросія - дві половинки одного цілого.
 Час його великих творчих успіхів ще не прийшов. Послідовник Брюллова, Ге довго не міг відшукати себе самого. Імпульсивний і самокритичний, він починав картини - й кидав, часом впадаючи в зневіру.
 І ось - "Таємна вечеря", над якою працював два роки. У вересні 1863 р. художник привіз картину на виставку в Імператорську Академію - і з цього моменту, власне, й починається його мистецька слава.
 "Таємна вечеря" викликала зливу відгуків і дискусій. "Хіба це Христос? - обурювався Федір Достоєвський. - ...це звичайна сварка дуже звичайних людей. ...Тут усе фальшиве". Оцінку Достоєвського підхоплювала авторка катковської "Современной летописи" Наталя Грот: "Він (М. Ге. - В. П.) перший навмисно відібрав у найвеличнішої зі світових подій її божественність. На обличчі Спасителя не тільки все - людське, але й цілковито відсутні піднесеність і навіть гідність". Художнику дорікали за те, що євангельський сюжет він приніс у жертву "матеріалізму й нігілізму", теоріям найновіших тлумачень християнства. При цьому називалося ім’я Е. Ренана, автора "Життя Ісуса": мовляв, Ге ілюстрував не так Євангеліє, як книгу Ренана.
 Річ у тім, що сцену таємної вечері художник зобразив у реалістичному ключі, розгорнувши перед очима глядачів велику драму розриву в колі недавніх однодумців. Учителя покидає один із учнів, Іуда. Невелика вбога кімната, залита мороком, але в центрі пронизана вогненним світлом. Постать Іуди, який збирається, щоб іти. Рис його обличчя не видно. Присутні на вечері апостоли - Петро, Іоанн, Андрій, - приголомшені; їхні вражені погляди спрямовані на Іуду. Тільки Христос, який напівлежить на канапі, підперши голову, дивиться кудись додолу. Він мовби відсутній, оскільки цілком занурений у скорботний роздум. Зовнішній спокій підкреслює глибину його страждаючого духу.
 Смислове протистояння "Христос - Іуда" у М. Ге далеке від традиційного. Іуда в нього - не нікчемний зрадник, який банально продався за тридцять срібняків. "У зраді Іуди він (автор. - В. П.) зрозумів не спонуку ницої жадібності, а сумну розв’язку незгод між творцем нового вчення і його послідовником, який не зміг зректися старого іудейства", - писав історик мистецтва Андрій Сомов. Схоже трактування образу Іуди як "загадкової особистості" дав і
М. Салтиков-Щедрін.
 Йшлося, отже, не так про відступництво, як про ідейне зіткнення, розрив. 1891 року М. Ге ще раз звернеться до образу Іуди (картина "Іуда. Совість"). І знову - порушення "канону" і загадковість: самотня, згорблена постать, наполовину залита холодним місячним сяйвом. Попереду - морок. Іуда, розтерзаний муками совісті! "Вони звикли бачити в Іуді зрадника. Я ж хотів у ньому бачити людину, - коментував згодом свій задум художник. - Це Людина, яка заблукала, не зла, але глибоко нещасна, як нещасні мільйони тих, хто на хвилю заблукав і робить масу зла, а потім або ціле життя мучиться своїми вчинками, або ж позбавляє себе життя, як це зробив Іуда".
 Сучасникам здавалося, що Христос на полоті Ге "Таємна вечеря" вийшов схожим на Олександра Герцена. Герцен і справді був кумиром художника. Згодом, в Італії, вони зустрінуться, і Ге напише портрет російського політичного вигнанця.
 Микола Ге був цілком перейнятий сучасністю. Він і Біблію трактував "у сучасному сенсі". Трансцендентність релігійного живопису була йому чужа - і Ге бунтував! Через те картини його легко породжували алюзії і пристрасті в тих, хто прийшов до Академії мистецтв на виставку. Всі чекали, що скаже про "Таємну вечерю" імператор. Олександр II розпорядився купити картину для музею Академії, сплативши за неї 10 тисяч рублів сріблом.
 Ге удостоїли звання професора.
 ...Коли в Ліворно Микола Миколайович працював над картиною, Ганна Петрівна позувала йому - її риси легко впізнаються в обличчі... апостола Іоанна!

 НА ХУТІР!
 1875 року Микола Ге прийняв рішення, яке різко розвернуло його подальше життя. Він купив хутір біля станції Плиски в Чернігівській губернії, збудував дім, і невдовзі разом із родиною залишив Петербург.
 Тринадцять літ минуло після тріумфу "Таємної вечері". Половину з них Ге прожив в Італії. В очах сучасників за ним почала закріплюватися репутація художника однієї картини. Виставлені в Петербурзі полотна "Вісники відродження" (1867) та "Христос в Гетсиманському саду" (1869) успіху не мали. Серія портретів не могла перевершити слави "Таємної вечері". М. Ге шукав для себе нової точки прикладання мистецьких сил.
 У травні 1870 р. він повернувся в Росію. Петербурзька квартира художника стала салоном, у якому по четвергах збиралися літератори, художники, люди науки. Багато хто з них "пройшов" через майстерню господаря: портрети І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, М. Некрасова, М. Костомарова - важлива частина живописної спадщини Ге.
 Володимир ПАНЧЕНКО.
("Культура і життя").
(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2007 > Тема "Українці мої..."