Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

Слава Христової Церкви - її святі. Число святих дуже велике. Кожного дня згадується пам’ять багатьох святих, а всіх їх разом з тими, що нема їхнього окремого дня пам’яті, згадується в першу неділю по Святій Тройці, що носить назву неділі Всіх Святих.
Хто ж були святі люди? Святі - це ті, що під час свого життя на землі виявили великі християнські чесноти й досягнули верхів духовної досконалості, до якої закликає Христос усіх людей: "Будьте ви досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний" (Матф. 5,48). Святі - це мученики за віру Христову, великі угодники й подвижники, всі, що наслідували Христа й в усьому чинили Його святу волю, що своїм життям і ділами прославляли Господа й стали взірцем для наслідування всім християнам. Святі - це борці за Правду Христову. Це ті, що нічого не мали свого на землі, а були тут справжніми подорожніми, які домагалися лише до однієї цілі - осягнення блаженства на небі. Це ті, які служили Богові усім своїм життям, виконуючи Його святі Заповіти - любові Бога й ближнього свого, жили й діяли на славу Божу й творили добро для інших людей. Святі - це ті, що провадили рівноапостольну працю, ширили віру Христову й проповідували Царство Боже, маючи це Царство Боже в своїх душах, у самих собі.
Велике число святих Церкви Христової складається з людей, що жили в різних часах, належали до різних племен і народів, походили з різних верств населення. У цьому великому числі святих Церкви Христової немало українських святих. На жаль, для чужинців вони фігурують під назвою російських святих, а серед українців мало хто знає про своїх святих. Тимчасом знати, хто були українські святі, яке було їхнє життя, й чим вони догодили Богові - це обов’язок кожного українця, обов’язок релігійний і національний. Святі української землі - це живий приклад для нас, як треба служити Богові й ближнім своїм.
Крім того, пізнання життя своїх українських святих дасть нам свідомість, що наш народ має багато святих і тим самим стоїть нарівні з іншими християнськими народами, а часто й перевищує багатьох з них.
Число українських святих дійсно велике. Серед них знайдемо й мучеників, що життя своє віддали за віру Христову, і рівноапостольних, що ширили цю віру, і Святителів - Єпископів, що відзначилися взірцевим християнським життям або прославились як славні місіонери, котрі серед поган розпалювали світло віри у Христа, і священномучеників (єпископів і священиків), що прийняли мученицький вінець за поширення віри Христової, і сповідників, що за віру терпіли муки й страждання, й велике число преподобних, що своїми чернечими подвигами догодили Богові. Серед них було багато затворників, що перебували у затворі, тобто замикалися в печері й засипали вхід до неї, лишаючи лише отвір для одержування необхідної їжі, або замикалися в невеликій келії в монастирях, щоб на самоті віддаватися молитві й роздумуванням про Бога. Було в нас багато і посників, що в пості й молитві проводили час. Інші преподобні брали на себе подвиг мовчання, ще інші - тяжкої праці, а ще інші служили ближнім своїм у світі, наставляючи їх на добру дорогу. Маємо й преподобномучеників, ченців, що прийняли мучеництво від рук поган або й своїх недобрих людей. Серед українських святих є ряд князів страстотерпців, що невинно терпіли страждання і переносили їх з терпеливістю й надією на Бога. Маємо ряд благовірних князів, що своїм благочестивим життям здобули вічну славу у Бога. Маємо ще й ряд інших святих та блаженних, що, живучи в світі, своїм життям і справами засвідчили про свою святість. Багато з тих українських святих творили чудеса и мали різні особливі дари від Бога, серед них - дар прозорливості, тобто передбачувати наперед, що має статися. Всі ці українські святі - слава і честь Української Православної Церкви й українського народу.
Ця невелика праця має послужити побожному українському читачеві пізнати хоч у коротких словах загально, хто були українські святі, а опісля довідатися про життя кожного з них окремо. Правда, про деяких святих не збереглося відомостей. Часто буває так, що знаємо їхнє ім’я і більш нічого. Проте про життя більшої кількості українських святих маємо досить відомостей і про них подаємо дещо ширше. Одначе ці відомості подані в скороченні, бо видання повного життя українських святих в теперішніх умовах було для нас не можливим.
Праця про українських святих була писана в специфічних умовах на чужині, коли часто бракувало не тільки потрібних джерел, але й необхідної літератури. Тому вона не може претендувати на те, щоб охопити всіх українських святих та не мати часом якихось неточностей. До того під час писання її автор стояв перед певними проблемами, що їх часом було не легко вирішити.
Однією з таких проблем було - кого зараховувати до українських святих. Автор взяв за засаду, що найперше українськими святими є ті святі, канонізовані Церквою, що були українцями й жили та діяли в Україні, почавши від світанку історичного буття українського народу і впродовж дальшої його історії. Українськими святими також є ті, що народилися в Україні, але опісля з місіонерськими цілями чи з якихось інших причин опинилися поза межами України і там прославилися як святі. До українських святих необхідно зарахувати всіх Печерських святих, що відбували свій подвиг у Києво-Печерському монастирі. Серед них є справді невелике число таких, що прибули до цього монастиря з інших земель, але їхня діяльність проходила в Україні, тому зараховуємо і їх до українських святих. До українських святих зараховуємо також неукраїнців, що були в Україні єпископами за княжих часів, і прославилися як святі. Деякі з них спочили в часі перебування в Україні й їх опісля було канонізовано та їхні мощі залишилися в Україні, їх також не можна не зарахувати до українських святих, бо український народ визнав їх за своїх святих і шанував нарівні з іншими святими.
Певну трудність становило усталення приналежности до українських святих деяких святих князів, що панували не на українських землях. Таких випадків маємо багато. Наприклад, навіть свв. кн. Борис і Гліб не панували в Україні. Проте вони без усяких застережень належать до українських святих. Вони панували в своїх князівствах з доручення свого батька, що був Київським князем, та мали постійний зв’язок з Києвом як столицею Київської держави. Отже, коли йдеться про часи панування св. кн., Володимира і кн. Ярослава Мудрого та усе XI століття, ясно, що ті князі, які жили в цьому часі й опісля були канонізовані, належать до українських святих. Всі вони мали тісний зв’язок з Україною. Щодо подальших часів, кожний окремий випадок належить розглядати індивідуально. З закріпленням поділу Київської держави на окремі удільні князівства наступило відчуження удільних князів на неукраїнських землях від України, особливо, коли їхній уділ закріплявся за їхнім родом. Були, одначе, й такі святі князі, що походили з українських князів і життя їхнє було довгий час пов’язане з Україною, так що й на неукраїнських землях вони тримали зв’язок з Києвом і з Україною. Цих зараховуємо до українських святих. Тих князів, що того зв’язку не мали або навіть виступали проти України й Києва, ніяк не можемо зараховувати до українських святих, хоч дехто з них і міг походити з роду українських князів, але походження в цьому випадку не може грати жодної ролі.
Певну проблему становлять святі, що носили титул Київських Митрополитів, але не жили в Києві. Тут взято за засаду до українських святих зарахувати ще Святителя Петра, який був українцем, хоч вже більшість часу після висвячення на Митрополита провів на півночі. Дальших його наступників, що дехто з них був канонізований, вже не зараховуємо до українських святих, за винятком одного Митрополита Килріяна, який перед тим, як переїхати до Москви, жив в Україні й спочатку був Митрополитом для українських і білоруських земель. Таким чином не зараховуємо вже до українських святих і Митрополита Олексія, що хоч був сином чернігівського боярина Бяконта, який, одначе, переїхав до Москви і там вже народився його син, пізніше Митрополит Олексій, який був, як стверджує історія, московським патріотом.
Окрему групу святих становлять ті, що жили в першому тисячолітті по Різдві Христовому, які справді не мали безпосереднього зв’язку з українським народом, бо жили в доісторичну добу його минувшини, але чимсь пов’язані з українською землею. Хоч не можемо зараховувати їх до українських святих, але не можемо й не згадати їх. Про них і про їхнє життя розповімо як про попередників українських святих.
Свідомість того, що Україна має своїх власних святих, вже існувала серед наших предків з давніх часів. В 1643 році в Києво-Печерському монастирі був видрукуваний спеціальний Молебень з Каноном до українських святих під заголовком: "Правило Молебное ко Преподобним Отцем нашим Печерским, и всhм Святым, в Малой Россіи просіявшим, пhваемоє, когда и где кто изволить". Цей Молебень з Каноном до українських святих написав грек ієромонах Мелетій Сириґ, що жив у Києво-Печерському монастирі за часів Митрополита Петра Могили, з благословення якого було перекладено його на церковнослов’янську мову й видано друком. Опісля цей Молебень перевидавався ще кілька разів.
Українські святі - це наші небесні покровителі й молитовники за наш український народ і нашу многостраждальну Батьківщину. До їхнього заступства звертаймося й ми під час наших молитов і благаймо їх словами: Всі святі землі української, моліть Бога за нас!
Далі подаємо розповіді про деяких українських святих, про кого збереглося найбільше даних.
*  *  *
АГАПИТ, преп. Печерський, лікар. Родом киянин. Став ченцем Печерського монастиря за преп. Антонія, життя й подвиги якого наслідував. Особливо вславився як лікар, що своїми молитвами й зіллям уздоровлював недужих. Спочатку лікував ченців, а коли слава про нього як доброго лікаря поширилася поза Печерський монастир, до нього почали приходити різні хворі люди з Києва й околиць і він їх усіх лікував, не беручи за це жодної винагороди. Між іншим, він вилікував від тяжкої хвороби
кн. Володимира Мономаха, як той був ще Чернігівським князем. Проти преп. Агапита вороже виступив з заздрости один лікар вірменин, який в той час жив у Києві. Переконавшись, одначе, в чудесних зціленнях, що діялися за молитвами преп. Агапита, він сам наприкінці свого життя став ченцем. Упокоївся преп. Агапит близько 1095 року.
Дні пам’яті 1 червня, 28 (22) вересня
АННА, преп. княгиня. Народилася близько 1055 року. Донька вел. князя Київського Всеволода І (1078-1093) й грецької царівни Анни з роду Мономахів (+1067), сестра кн. Володимира Мономаха. Прийняла чернецтво в 1086 році у заложеному її батьком монастирі св. Андрія в Києві, якого стала ігуменею. Тут преп. Анна зібрала багато черниць, з якими разом перебувала в пості, молитвах і глибокому смиренню. В цьому ж монастирі вона заклала першу в Україні дівочу школу, в якій навчалися дівчата грамоті, різному ремеслу й співу. В 1089 р. їздила до Константинополя. По великих трудах над освітою й вихованням українського жіноцтва, преп. Анна упокоїлася 3 листопада 1113 року й була похована в монастирі св. Андрія, що відомий також під назвою Янчиного монастиря, від зменшеного імені преп. Анни - Янка, яке тоді вживалося в Україні.
Д. п. 3 листопада

АНТОНІЙ, преп. Печерський. Народився близько 983 р. в Любечі на Чернігівщині. До чернечого постригу мав називатися Антипом. Походив з міщансько-селянської родини, що, ставши християнською, відзначалася побожністю. Цю побожність перейняв від батьків їхній син Антипа, який в молодому віці, почувши про чернече життя, викопав собі печеру, в якій хотів відбувати подвиги. Незабаром вже в юних роках подався він на Афон, де прийняв чернецтво під ім’ям Антонія. За короткий час своїми подвигами на Афоні здивував навіть тамошніх старих ченців. Пробувши на Афоні багато років, на пораду ігумена повернувся в Україну, "щоб і тут бути на користь і підтримку багатьох", преп. Антоній прибув до Києва, але існуючі в місті невеликі приватні монастирі його не задовольняли, бо на Афоні він звик до іншого чернечого життя. Шукаючи відповідне місце для своїх чернечих подвигів, він оселився за містом недалеко села Берестова в печері, в якій недавно перед тим відбував подвиг посту й молитви священик цього села - Іларіон, обраний в 1051 році на Київського Митрополита. В печері преп. Антоній за Афонським прикладом проводив час у молитві, пості й праці. Слава про нього скоро розійшлася між людьми, й незабаром біля преп. Антонія зібрався гурток ченців (серед них одним із перших прибув преп. Феодосій), і це стало початком існування знаменитого Києво-Печерського монастиря, заснування якого припадає на часи князювання вел. кн. Ярослава Мудрого й літопис відносить на 1051 рік, тобто на час оселення там преп. Антонія Печерського.
За сина кн. Ярослава Мудрого вел. кн. Ізяслава, що став київським князем у 1054 році, преп. Антоній був вже відомим в Україні. Коли число ченців збільшилося до 12 осіб, вони поширили печери й влаштували в них церковцю. Після того преп. Антоній, бажаючи відбувати подвиг на самоті, поставив над братією першого ігумена цього монастиря преп. Варлаама, а сам подався до окремої печери на сусідньому горбі, яку собі сам викопав. Ця нова печера разом з іншими, викопаними біля неї, одержала згодом назву Ближніх або Антонієвих печер для відрізнення від старих, що стали називатися Дальніми або Феодосієвими. Коли число ченців ще збільшилося, преп. Антоній благословив збудувати на горі над печерами церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці, щоб ченці, перебуваючи й надалі в печерах, могли в цій церкві сходитися для молитов і Богослужінь. Незабаром після цього кн. Ізяслав узяв преп. Варлаама до заснованого ним монастиря св. Димитрія в самому місті, а преп. Антоній поставив ігуменом Печерського монастиря преп. Феодосія, за якого число ченців дуже збільшилося й був заложений на горі монастир з келіями, до якого ченці перейшли жити з печер. Тому що перші ченці цього монастиря жили в печерах, він одержав назву Печерського монастиря й цю назву зберіг за собою й надалі.
Під кінець свого життя, правдоподібно за те, що Печерський монастир визнав кн. Всеслава, як той на короткий час зайняв Київ у 1069 році, преп. Антонію довелося тимчасово, внаслідок гніву на нього кн. Ізяслава, залишити свою печеру в Києво-Печерському монастирі й податися до нової печери на Болдиній горі біля Чернігова. Але це тривало недовго, бо кн. Ізяслав, пізнавши свою вину, упросив преп. Антонія повернутися назад до Києва й далі замешкати в своїй печері, в якій він упокоївся 7 травня 1073 року, проживши 90 літ.
Преп. Антоній Печерський відомий як основоположник чернецтва в Україні та основник Києво-Печерського монастиря і справжній печерник, що відбував свій подвиг у печері. Він був суворим аскетом, горливим у молитвах та пості, добрим порадником для всіх, хто до нього звертався. Лікував хворих зіллям та творив чудеса. Його святі мощі з волі Божої були скриті, про що св. Димитрій Туптало писав: "Як преподобний в житті уникав людських очей, молячись Богові таємно, так і для мощів своїх також випросив дарування, щоб були сховані від людських очей". Прославлення преп. Антонія відбулося, на думку істориків, між другою чвертю XII ст. і першою чвертю XIII ст., а проф. Е. Голубинський відносить ще на пізніший час, кінець XIV ст., хоч не виключає, що спочатку він міг бути місцево шанованим святим.
Затворництво преп. Антонія в печері наслідувало після його смерти багато ченців. Проте більшість ченців жила гуртожитковим життям і несла служіння для громади, наслідуючи в цьому преп. Феодосія, постать якого навіть первісно заслонила собою постать преп. Антонія. Тим можна пояснити, що преп. Феодосій був багато раніше канонізований. З XIII ст. знову виростає слава преп. Антонія, який приніс благословення св. Гори Афонської для Печерського монастиря. Його ім’я з того часу стоїть вже перед ім’ям преп. Феодосія.
Життя преп. Антонія подано в Печерському Патерику на основі давнього "житія", яке не збереглося до наших днів.
Д. п. 10 липня, 28 (22) вересня
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2007 > Тема "Душі криниця"